Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 9

— Ви маєте при собі якийсь із цих папірців? — спитав містер Атерсон.

Пул занурив руку в кишеню і трохи згодом дістав м’яту записку, яку правник, нахилившись до свічок, почав ретельно вивчати. Її зміст був таким: «Доктор Джекіл переказує свої вітання джентльменам з фірми Моу. І запевняє їх, що останній отриманий ним зразок не досить очищений і не придатний для використання в цілях доктора. У 18… році доктор Джекіл придбав велику кількість цього препарату у фірми Моу. Зараз він просить якомога ретельніше передивитися, чи не залишилося речовини такої самої якості, і якнайшвидше вислати йому. Вартість не має жодного значення. Важливість цього прохання не може бути переоцінена». До цього моменту листа було витримано в серйозному тоні, але далі разом із чорнильною плямою виплеснулися емоції доктора. «Заради Бога, — дописав він, — знайдіть щось зі старих запасів».

— Дуже дивна записка, — сказав містер Атерсон, а потім різко запитав: — А чого вона досі у вас?

— Аптекар із фірми Моу дуже розлютився, коли я йому її приніс, і жбурнув записку в мене, — пояснив Пул.

— Це безсумнівно почерк доктора, чи не так? — вів далі правник.

— Так, почерк справді дуже схожий, — відповів служник похмуро, а потім зовсім іншим тоном додав, — але почерк нічого не доводить! Я його бачив!

— Бачили його? — повторив містер Атерсон. — Кого?

— В тому-то і справа! Це було ось як. Я несподівано увійшов до анатомічного театру з саду. Напевно, він вислизнув з кабінету, щоб пошукати ліки або ще щось, двері залишились відчиненими, і в дальньому кінці кімнати я побачив його, коли він щось вишукував поміж коробок. Він обернувся, угледів мене, скрикнув і чимдуж побіг нагору в кабінет. Я бачив його близько хвилини, але й від того волосся піднялося на моїй голові сторч, наче у їжака. Сер, якщо це був мій господар, чого б він надягав маску на обличчя? Якщо це був він, чого б він, упізнавши мене, закричав і втік, наче щур? Я служив йому досить довго, щоб… — чоловік замовк і затулив руками обличчя.

— Все це дуже химерно, — сказав містер Атерсон, — але мені здається, я починаю трохи розуміти, що тут коїться. Ваш господар, Пуле, просто підхопив одну з тих хвороб, що катують тіло і спотворюють зовнішність. Через це міг змінитися голос, через це він надягає маску й уникає зустрічей із друзями, цим можна пояснити і його нетерплячість щодо ліків, завдяки яким у його душі жевріє надія на зцілення — дай Боже, щоб то була не марна надія. Ось таке моє пояснення, воно дуже сумне і навіть жахливе, Пуле, але досить просте і природне. Все сходиться, і ми можемо полишити нашу надмірну тривогу.

— Сер, — промовив дворецький, і його обличчя вкрилося плямами, — та істота не була моїм господарем, і це чиста правда. Мій господар, — служник озирнувся і зашепотів, — він високий на зріст, має гарну статуру, а цей був схожий більше на коротуна.

Атерсон спробував запротестувати.

— О сер, — майже заголосив Пул, — невже ви думаєте, я не впізнаю свого господаря після двадцятьох років? Невже ви гадаєте, я не знаю, на якому рівні його голова, коли він заходить у двері кабінету, де я бачив його кожного ранку мого життя? Ні, сер, та істота в масці не була доктором Джекілом, лише Господь Бог відає, що то було, але точно не доктор Джекіл. Відчуває моє серце, що його вбили.

— Пуле, — сказав правник, — якщо ви це кажете, то мій обов’язок учинити так. Більш ніж я хочу пощадити почуття вашого господаря, більш ніж я спантеличений запискою, яка начебто доводить, що ваш господар живий, — більш за все я бажаю дізнатися правду, тому я вважаю необхідним зламати двері.

— Містере Атерсон, оце по-чоловічому! — вигукнув дворецький.

— Але виникає наступне питання, — вів далі Атерсон. — Хто це зробить?

— Як хто? Ви і я, сер! — пролунала хоробра відповідь.

— Дуже гарно сказано, — відповів правник, — і хай там що з цього вийде, я беру на себе відповідальність, що ви не постраждаєте.

— Там, у лабораторії, є сокира, — сказав Пул, — а ви, сер, можете взяти цю коцюбу для себе.

Правник узяв простий, але вагомий інструмент в руку і зважив його.

— Ви знаєте, Пуле, — промовив він, звівши очі, — ще трохи — і ми обидва, ви і я, наражатимемо себе на велику небезпеку.

— Певно, що так, сер, — відповів дворецький.

— Що ж, тоді ми з вами повинні бути відвертими, — вів далі правник, — ми обидва знаємо більше, ніж кажемо. Давайте розставимо всі крапки над «і». Ви впізнали ту істоту в масці?

— Як вам сказати, сер, вона швидко рухалась і була така зігнута, що я не можу сказати напевне, — відповів той. — Але ви питаєте, чи був то містер Гайд? Так, я думаю, то був він. Та істота була така сама на зріст і так само жваво рухалася, і, зрештою, хто ще міг би зайти в лабораторію? Ви ж не забули, що після вбивства містера Кер’ю ключ залишався досі в нього? Та це ще не все! Чи ви зустрічали колись того містера Гайда?

— Так, — відповів правник, — одного разу я говорив із ним.

— Тоді ви, як і решта з нас, повинні знати, що є в цьому джентльмені щось дуже дивне, щось, що ніби впливає на людину, не знаю, як правильно сказати, що проймає холодом і відразою до самих кісток.

— Так, я і сам відчув те, що ви описуєте, — відповів містер Атерсон.

— Отож, сер, — продовжував Пул, — коли та істота в масці з мавпячою спритністю вистрибнула з-поміж пробірок і заскочила в кабінет, в мене всередині все похололо. Так, я знаю, що це не доказ, містере Атерсон, я досить освічений, щоб розуміти це, але кожна людина має інтуїцію, і я можу присягнутися, що то був містер Гайд.

— Так, так, — сказав правник, — саме цього я і боявся. Я передчував, що з цього зв’язку не вийде нічого доброго, одне тільки лихо і нещастя. Так, я вірю вам, гадаю, що бідного Генрі вбили і що його вбивця (навіщо — тільки Бог святий знає) досі переховується в кімнаті своєї жертви. Ми з вами повинні помститися. Покличте Бредшоу.

Лакей з’явився на виклик, блідий і знервований.

— Бредшоу, візьміть себе в руки, — наказав правник. — Я знаю, що ця невизначеність відбивається на вас усіх, але зараз ми маємо намір покласти цьому край. Ми з Пулом збираємося зламати двері кабінету. Якщо там усе гаразд, я візьму всю відповідальність на себе. Тимчасом коли щось піде не так, якщо лиходій намагатиметься втекти через задні двері, то ви з хлопчиком маєте зайняти позицію біля чорного ходу, і прихопіть з собою кілька міцних дрючків. Ми дамо вам десять хвилин, щоб ви розташувалися на своєму посту.

Коли Бредшоу пішов, правник подивився на годинник.

— А тепер, Пуле, час і нам займати свій пост, — сказав він, беручи під руку коцюбу, і попрямував у двір. Хмара заступила місяць, і стало зовсім темно. Вітер, потрапивши до глибокого колодязя між будинками, з кожним їхнім кроком коливав полум’я свічки врізнобіч, доки чоловіки не сховалися в анатомічному театрі. Там вони мовчки сіли і чекали. Навколо тихо гомонів Лондон. Єдиним, що порушувало навколишній спокій, були звуки кроків за дверима кабінету.

— Та істота ходить так цілими днями, сер, — прошепотів Пул, — і більшу частину ночей. Тільки коли приносять новий зразок від аптекарів, кроки ненадовго стихають. Ах, це нечисте сумління, саме воно — найгірший ворог спокою! Сер, кожен його крок — це безвинно пролита кров! Зверніть увагу, сер, підійдіть трохи ближче і прислухайтесь, а тоді скажете мені — хіба це кроки доктора?

Кроки були легкими і чудернацькими, з якимсь прокручуванням, і хоч істота ходила повільно, її кроки виразно відрізнялися від важкої скрипучої ходи Генрі Джекіла. Атерсон зітхнув.

— Крім кроків, там іще щось відбувається? — запитав він.

Пул кивнув.

— Одного разу я чув, як та істота плаче.

— Плаче? Як це так? — перепитав правник, холодіючи від жаху.

— Плаче, наче жінка або загублена душа, — відповів дворецький. — Я коли почув, ледь сам не розплакався.

Десять хвилин добігли кінця. Пул видобув сокиру з-під пакувальної соломи. Свічку поставили на найближчому столі, щоб освітити шлях до дверей, тоді, затамувавши подих, вони наблизилися до кабінету, де досі хтось ходив туди-сюди, розтинаючи тишу ночі.