Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 10

— Джекіле, — голосно гукнув Атерсон, — я вимагаю, щоб ви мене впустили.

Він на хвильку замовк, але відповіді не було.

— Я хочу відверто вас попередити, що ми маємо певні підозри, саме тому я мушу вас побачити і побачу, — вів далі правник, — якщо не з вашого дозволу, тоді за допомогою сили.

— Атерсоне, — пролунав голос, — заради всього святого, майте милосердя.

— Це не голос Джекіла, це голос Гайда! — закричав Атерсон. — Ламайте двері, Пуле!

Пул замахнувся сокирою, вся будівля здригнулася під ударом, а двері, оббиті червоним сукном, захиталися на завісах. З кабінету пролунав гнітючий крик тваринного жаху. Сокира вдарила ще раз і ще, панелі та каркас затріщали. Ще чотири рази пролунали удари. Але деревина була міцною, і встановлені двері були справжнім майстром. Після п’ятого удару замок зламався, й уламки дверей посипались на килим.

Нападники, вражені власним запалом і тишею, що настала потому, трохи відступили і почали роздивлятися. Перед ними був кабінет, м’яко освітлений лампою, у коминку палали й потріскували дрова, тоненько висвистував чайник, одна чи дві шухляди були висунуті, папери лежали охайно на краю письмового столу. Ближче до вогню було розставлено посуд для чаювання; одне слово, це була мирна й затишна кімната, і якби не скляні шафи з хімічними приладами, вона б зовсім не відрізнялася від більшості кімнат вечірнього Лондона.

Якраз посередині кабінету лежало скорчене судомою тіло чоловіка, воно ще сіпалося. Атерсон з Пулом обережно наблизились до нього і перевернули на спину. То був Едвард Гайд. Він був одягнений у завелике на нього вбрання з докторового плеча. М’язи його обличчя ще тремтіли, створюючи ілюзію, що він досі живий, але життя вже полишило його; з розбитої пляшечки в руці й сильного запаху якогось коріння в повітрі Атерсон збагнув, що бачить перед собою тіло самогубця.

— Ми прийшли запізно, — суворо промовив правник, — щоб когось врятувати чи покарати. Гайд сам звів із собою рахунки, а нам залишається тільки розшукати тіло вашого господаря.

Більшу частину будівлі займав колишній анатомічний театр, що розташовувався на першому поверсі, він освітлювався крізь стелю. Кабінет формував другий поверх і виходив вікнами у двір. Коридор поєднував анатомічний театр із дверима на бічній вуличці. До тих-таки дверей вели й другі сходи з кабінету. Окрім того, в будинку було ще кілька темних комірчин і просторий льох. Все це було ретельно обстежено. Правник із дворецьким зазирнули в кожну комірчину, але всі вони були порожні й, судячи з товстого шару пилу, давно стояли замкненими. В льосі, навпаки, лежало багато різного мотлоху, що залишився переважним чином від хірурга, попереднього власника будинку; але щойно відчинивши двері, вони зрозуміли марність подальших пошуків, бо все приміщення було заплетене неторканим павутинням, що роками обплітало двері. І ніде не знайшлося жодного сліду Генрі Джекіла, живого чи мертвого.

Пул постукав по плитах у коридорі:

— Мабуть, його поховано десь тут, — промовив він, дослухаючись до звуку.

— Або ж він зміг урятуватися втечею, — промовив Атерсон, вивчаючи зсередини задні двері, що вели на вуличку. Двері були замкнені, але неподалік на підлозі вони знайшли ключа, що вже взявся іржею.

— Не схоже, щоб ним користувалися, — зазначив правник.

— Не схоже… — озвався Пул. — Дивіться, сер, ви бачите? Ключ зламаний! Схоже, що на нього наступили.

— Так, — підхопив Атерсон. — І на зламі вже теж іржа… — двоє чоловіків перезирнулися з жахом в очах. — Це понад моє розуміння, Пуле. Ходімо назад до кабінету.

Вони мовчки піднялися сходами і, боязко зиркаючи на мертве тіло, розпочали ретельніше обстеження кабінету. На одному столі було видно сліди хімічних дослідів, різна кількість якоїсь білої солі була розкладена по багатьох скляних тарілочках, наче відміряна для досліду, який бідоласі перешкодили здійснити.

— Це — саме ті ліки, які я постійно йому приносив, — пояснив Пул; щойно він вимовив ці слова, як чайник жахливо загудів, сповіщаючи про закипання.

Це примусило їх підійти ближче до коминка, де м’яке крісло стояло саме так, щоб той, хто сидітиме в ньому, міг зручно дотягтися до чашки з чаєм. На поличці стояло декілька книжок, одна з них, розгорнена, лежала поруч із чайним сервізом. Атерсон був здивований, побачивши примірник релігійного трактату, до якого Джекіл кілька разів висловлював велику повагу, зі сторінками, де на берегах його ж рукою були понаписувані страшні блюзнірства.

Далі, обстежуючи кабінет, вони підійшли до великого дзеркала і зазирнули в нього з мимовільним острахом. Але воно було повернуте так, що вони побачили лише рожеве світло полум’я на стелі та сотні однакових відблисків, що відбивалися на дверцятах скляної шафи, а також свої власні бліді й перелякані обличчя.

— Це дзеркало бачило дивні речі, сер… — прошепотів Пул.

— Напевно, не дивніші, ніж воно саме, — озвався правник так само тихо. — Навіщо Джекілові таке… — він зупинив себе на півслові, але потім, подолавши слабкість, продовжив, — що Джекіл збирався з ним робити?

Вони знову повернулися до письмового столу. На ньому, поміж охайно складених паперів, лежав великий конверт, на якому докторовою рукою виразно було написано ім’я містера Атерсона. Правник зламав печатку, і кілька документів випали на підлогу. Першим із них був документ, написаний так само дивно, як і той, що правник повернув Джекілові за шість місяців до того. Він мав правити за заповіт у разі смерті або ж за дарчу в разі зникнення Генрі Джекіла. Та замість імені Едварда Гайда правник із превеликим здивуванням прочитав ім’я Гебріела Джона Атерсона. Він поглянув на Пула, потім знову на документ і нарешті — на розпростерте на килимі тіло зловмисника.

— В мене голова йде обертом, — промовив Атерсон. — Гайд володарював тут кілька днів, він не мав причин любити мене; напевно, він був розлючений, побачивши, що його позбавили спадщини, однак не знищив заповіту!

Правник підняв наступний аркуш. Це була коротка записка, написана докторовою рукою, згори її стояла дата.

— Пуле! — вигукнув правник, — сьогодні він був живий, і був тут! Але ж його не могли десь заховати в такому маленькому кабінеті. Значить, він живий, йому вдалося втекти! Тільки тоді навіщо було тікати? І як він це зробив? І в цьому разі чи зможемо ми повідомити про самогубство? Ох, нам слід бути обережними. Я боюся, ми вже втягнули вашого пана в якесь страшне нещастя!

— Чому ж ви не читаєте записки, сер? — запитав Пул.

— Бо я боюся, — промовив правник похмуро. — Але дай Боже, щоб мої страхи не справдилися! — Сказавши це, він підніс записку до очей і прочитав:

«Мій любий Атерсоне, коли це потрапить до ваших рук, я вже зникну, за яких саме обставин, не беруся передбачати, але і моє передчуття, і обставини мого неприємного становища підказують мені, що це неминуче станеться, і станеться вже досить скоро. Тоді прошу вас прочитати насамперед той лист, який залишив вам, попередивши про те мене, Леньйон. І якщо ви захочете дізнатися більше, зверніться до сповіді, яку залишає ваш негідний і нещасливий друг

Генрі Джекіл».

— А де третій документ із конверта? — запитав Атерсон.

— Ось він, сер, — відповів Пул, подаючи правникові чималого пакунка, запечатаного в кількох місцях.

Правник опустив його в кишеню.

— Я нічого не скажу про ці папери. Якщо ваш господар помер або ж утік, це принаймні врятує його репутацію. Зараз десята година, я мушу повернутися додому та спокійно перечитати ці документи. Але ще до півночі я повернуся, й тоді ми повідомимо поліцію.

Вони вийшли надвір, замкнувши по собі двері колишнього анатомічного театру. Залишивши хатню обслугу доктора в залі біля вогнища, Атерсон стомлено попрямував додому, щоб у тиші в своєму кабінеті прочитати два листи, які нарешті мають дати пояснення цій таємниці.

Лист доктора Леньйона

Дев’ятого січня, тобто чотири дні тому, з вечірньою поштою я отримав листа на замовлення з поштовою маркою, адреса на ньому була написана рукою мого колеги та давнього шкільного приятеля Генрі Джекіла. Звичайно ж, я був здивований цим, бо ніколи раніше ми не мали звички листуватися. Напередодні ввечері ми з Джекілом бачилися, я був запрошений на вечерю до нього. Та я навіть не міг уявити, яка справа могла б потребувати офіційного листування. Та зміст листа здивував мене ще більше. Ось що там було написано: