Укус огняного змія - Тисовська Наталя - Страница 10

Вона кинулася квапливо стягувати чоботи на високих підборах, і коли зосталась у самих панчохах, коси її черкнули по землі. Вона зібрала волосся в жменю й зав’язала з нього вузол. Я не могла відвести очей від такої нечуваної розкоші, рідкісної в наші дні.

— Отже, — повелівав Ілля, — станемо в коло, як справжні братчики — Вільні Каменярі, і вип’ємо на брудершафт!

Я надпила з бокалу. Терпке вино холодило язик. Ростислав Костянтинович по секрету мені повідав, що має цілий винний льох, і навіть обіцяв якось провести екскурсію з дегустацією.

— А чому ж каменярі? — спитала я.

— Бо всі прогресивні люди в історії нашої держави були Вільними Каменярами.

— Та ну! — посміхнулась я недовірливо.

— Аякже! — Ілля, схоже, зачепив тему, вже не вперше обговорювану в цій компанії. Промовляв переконливо, проте в мене закралася підозра, що він із когось кпить, тільки я ще не знаю, з кого саме. Ілля вдавано серйозно оповідав: — От, скажімо, Симон Петлюра — братчик, Вільний Каменяр. Михайло Грушевський — теж. В’ячеслав Прокопович, міністр народної освіти в уряді Центральної Ради, а пізніше — прем’єр-міністр в уряді Директорії. І Павло Скоропадський — також. І всі вони — члени Великої Ложі України. Я вам — тобі — можу сотню прикладів навести! Та той самий Іван Франко — теж братчик!

Здавалося, це така була гра. Ірина, погордлива з виду дружина Іллі, повернулася до Ростислава і щось стиха проказала. Він не стримався, пирснув. Але мені було цікаво дограти в цю гру до кінця.

— Ну-ну, — знизала я плечима, — Іван Франко… Інтересно.

— Я й сам, — Ілля конфіденційно понизив голос, — у душі братчик, Вільний Каменяр. І щоб ти тут не гигикала, я тобі можу доказ пред’явити! — і він магічним чином добув з-під столу заквецяну землею кельму.

Я викотила очі.

— Не лякайся, — нахилився до мене Ростислав. Він ховав посмішку, тільки довкола очей залягли пустотливі зморшки. — Цей блазень мені перед тим квітку допомагав пересаджувати тою кельмою. Він у нас той іще штукар! Іван Франко — Вільний Каменяр!..

— А чому ж? — раптом гаряче й цілком серйозно заговорив до мене Пилип Прокопович. — От ти вчила в школі його вірш «Каменярі»?

Пам’ять послужливо підсунула картинку: на уроці літератури однокласники розважаються, як хто може, а Тисовська віддувається за всіх: повільно і, головне, «виразно» читає про «труд, і спрагу, й голод»…

— Почалося… — стиха буркнула Ірина й налила собі повний келих вина. Суперечка про Івана Франка — Вільного Каменяра затягувалась, і вона знуджено відвернулася до вікна. Великі зелені очі зробилися холодними й невидющими.

Пилип Прокопович навіть не помітив цього. Зіниці його гаряче блищали. У цей момент, коли я краще придивилася до його обличчя, мені привиділося, що ми вже з ним колись зустрічалися, тільки я не пригадувала коли.

— У «Каменярах», пам’ятаєш, є рядки: «У кождого в руках тяжкий залізний молот»… Хіба тобі не відомо, що молоток — головний символ братчиків? А оці слова: «І я, прикований ланцем залізним, стою під височенною гранітною скалою…»— що це, як не алегорія на старовинні, ще поганські капища, які завжди стриміли догори? Далі там є: «Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті», — за законами Вільних Каменярів братчик, якщо вже приєднався до Ложі, не може розірвати з нею. Він може не відвідувати зібрання, ігнорувати взяті на себе зобов’язання — та не може відректися від Ложі. Всі братчики зв’язані між собою назавжди, ланцем скуті. А ще там, у вірші: «Ми рабами волі стали: на шляху поступу ми лиш каменярі», — бо ж Вільні Каменярі виступали за відділення церкви від держави, за світську владу, проти засилля реакційного духівництва, словом — за поступ, за прогрес! Вони несли свободу й науку!

— Дуже цікаво, — повільно проказала я, — хоча й дещо… е-е-е… претензійно.

— Не сперечайся з Пилипом, — смикнув мене за рукав господар хати. — Він чи не все життя займається таємними братствами в Україні. Він знає про них те, що вони й самі про себе не знають… Мовчу-мовчу. Краще допоможіть мені зібрати тарілки, бо час переходити до солодкого. Я в Києві купив особливий сорт чаю, зараз ми його покуштуємо…

Тоненька Людмила носилася між вітальнею і кухнею, як заведена механічна іграшка. У мене в дитинстві була така: зелена річкова лілія, накручуєш механізм — вона розтуляє пелюстки, а всередині — Дюймовочка. Така точно, як та, що літає по паркету — от-от послизнеться! Але ні, Людмила робить все зграбно і непомітно.

— Я вимию тарілки, — зголосилася я, вмикаючи струмінь гарячої води. Мені хотілося хоч десять хвилин побути на самоті. Після трьох днів добровільного ув’язнення галаслива компанія, яка сперечалася, раділа зустрічі, жартувала й кепкувала одне з одного, втомила мене. Не скажу, що незатишно почувалася серед людей, із яких найдавнішим моїм другом був мужчина, з котрим я запізналася пару днів тому. Ні, все було добре, тільки сьогодні мене знову відвідало почуття, буцімто хтось настирливо дивиться мені в потилицю. Я сиджу в кріслі спиною до стіни, позаду мене — хіба абстрактна мазанина в металевій модерній рамці, але невидимі очі свердлять і свердлять мене.

Гаряча вода заспокоювала. Її приглушений шум, таке ледь невдоволене шкварчання, мов хтось розтоплює сало на плиті, заколисувало мене. Надворі сипав сніжок, а в хаті гарячими хвилями над радіатором здіймалося нагріте повітря. Десь у містечку загавкав собака, йому відповіли з околиці нестройним хором — басом і тоненько, з повискуванням.

Я виставила останню тарілку сушитися, витерла руки рушником і повернулася, щоб іти з кухні.

Позаду мене, підпертий до протилежної стіни, стояв круглий столик. Цукерниця, серветки, якась баночка. І просто в центрі столу з сірників охайно викладений напис:

«Я ВСЕ БАЧУ».

Розділ шостий

БАБАЙ

Той вечір надовго закарбувався в пам’яті. Я не закричала, ні, змусила себе притлумити жахний лемент, хапливо згребла зі столу сірники й у лазничці вкинула в унітаз. Сірники пряжили[4] мені долоню, і доки я не злила воду, здавалося, що й досі горить шкіра, де її торкнулися шматочки дерева. Потім я довго стояла над вмивальником, витираючи чоло і щоки мокрою серветкою. Час було визнати, що ні напис, який проступив під парою, ні набридливі погляди в спину, ні сьогоднішня витівка не привиділися мені. Комусь знадобилося стежити за мною і про це час від часу нагадувати.

Нарешті я підправила туш, що посипалася з вій, і була готова зустрітися віч-на-віч із тим, хто лишив для мене епістолу.

Коло підозрюваних окреслилося. Зустріч із Ростиславом уже не видавалася випадковою… Втім, хто знає? Будинок величезний, дверей ніхто не замикав, а якщо порахувати ще й усі чорні ходи-виходи, злодій міг проникнути непоміченим… Тільки твердло в мені переконання, що я не помиляюсь і що ворог зараз сидить у вітальні та робить вигляд, буцім ні до чого не причетний. Що ж, забавки у потемках закінчилися, прийшов час чесного двобою. Зрештою, мені й обрати треба всього-на-всього з п’ятьох людей!

Вимкнувши воду, я вийшла з лазнички і повернулася до вітальні. Ростислав усміхнувся, вказуючи мені на порожнє місце за столом, поруч із ним, і грайливо мовив:

— Ми вже зачекалися. Випити хочеться — страх!

У веселому голосі мені вчулася помислива фальш.

Я сіла і скосила на нього очі. Рум’янець проступив на його вилицюватих щоках, а в рухах була нервовість, скутість. Так, начебто він очікував від мене якогось слова, дії, котрі б повідали йому, чи справив напис достатнє враження. Хоча, стривай, ти не перебільшуєш, жінко? — спитала я себе, міцно стискаючи келих. Сидить мужчина, оповідає анекдот, пані й панове вибухають реготом, а ти всюди шукаєш підступ?..

Але он гляньте на Ірину, яка не сміється в повну силу, а тільки робить вигляд, що потішена. Очі її холодно блукають із предмета на предмет, то на вікні застигнуть поглядом, то на чиїхось руках зупиняться. І все вона про щось міркує, щось обдумує, ніби й присутня тут, а думками — десь далеко. Хто вона, ця дивна пані? І чому я опинилася в її компанії, хоча навіть не знаю, де вона працює, чим захоплюється, чи є в неї діти, скільки їй років… Ледь означені темні кола під великими очима — вони від літ чи від важкої таємниці, яку вона змушена нести в собі?..