Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген - Страница 18

Тим часом містом повзли чутки про грандіозні бізнес-проекти екс-актора, а вся фірма «Едельвейс» на чолі з рекламним агентством готувалася до шаленої презентації, яка повинна дати старт миттєвому процвітанню і комерційному блаженству всіх, хто мав до цього хоча б яке відношення. Публіка тремтіла від нетерпіння; весь свій робочий і навіть позаробочий час співробітники центрального офісу проводили за філіжанками кави та склянками коньяку у безцінних для розвитку справи розмовах про те, як круто вони заживуть після презентації і хто собі що придбає, коли отримає перший мільйон.

Більш за все Юрій Юрійович любив вечори зі Славком. Давно вже в його житті не зустрічалася людина, з якою б він так щиро порозумівся. Їхні розмови торкалися різних тем, але, само собою, основною проблемою, яку вони обговорювали, виступала майбутня газета.

— То ти якому формату віддаєш перевагу? — турбувався Славко. — Бо час уже подумати і за макет.

— Формат? — Юрій Юрійович знову почув це незнайоме слово. — Секс, еротика. Так сказав Микола Миколайович.

— Та ні, то ясно, що писати потрібно про баб та круті тачки. Я маю на увазі розміри, ну, як у фотографіях: дев’ять на дванадцять, розумієш? Можна взяти А2, як «Ленінська правда», можна А3 — це таблоїдний формат, типу як газета «Факти», а можна А4, як журнал. Який тобі подобається?

— Якщо чесно, — сказав Юрій Юрійович, — мені однаково. Але здається, у нас у місті ніхто в А4 не виходить. Чим менше, тим краще.

— Як скажете, пане редакторе, як скажете. — Славко знову заглибився у надра «Макінтоша». «Якби так повільно, як ця клята техніка, працювали чорти в пеклі, то можна було б взагалі не боятися туди потрапити!» — іронізував іноді Славко з повільного комп’ютера, якому не вистачало пам’яті, в черговий раз вмикаючи функцію перезавантаження і запалюючи сигарету. Це єдине, мабуть, що паскудило Юрію Юрійовичу життя — сигарети і комп’ютери, які ніяк не хотіли слухатися ні Славка, ні його. Але якщо Славко, наче якийсь приборкувач тигрів, зрештою давав лад машинам, то у Юрія Юрійовича дійсно не виходило ні чорта.

Макет на папері вони спільними зусиллями зрештою зробили, і Славко засів втілювати його в електронному вигляді. Йому дуже сподобалися прості та доступні ідеї Юрія Юрійовича, і коли той їх гаряче викладав, певне, Славко чи не перший раз побачив напроти себе щось хоча б трохи схоже на людину, здатну стати редактором міської газети. Зрештою, вся ця метушня зайняла тижні два-три, не більше, і редакційна колегія у складі двох чоловік була готова приступити до створення пілотного номера інформаційно-розважальної газети «Оаза». Макет втілили в електронному вигляді, авторів Юрій Юрійович планував набрати з тих людей, які приходили найматися на роботу і лишали свої координати на всяк випадок, дизайнер виявився справжнім Мікеланджело мишки та да Вінчі Адоб Ілюстратора, редакторська посада номінально функціонувала. Справа лишалася за грошима, а гроші міг дати тільки Добронравов, майбутній засновник та видавець, зірка видавничої справи міста. Але дивно: Микола Миколайович вперто не виявляв бажання спілкуватися з редакцією; шефа або ще не було, або вже не було, або він був, але дуже зайнятий, або він ось-ось пішов і не скоро повернеться. Юрій Юрійович разів сім-вісім телефонував до приймальні, зрештою, не витримавши напруги безплідного очікування, сам завітав до центрального офісу, який займав весь другий поверх готелю в центрі міста.

Поки Юрій Юрійович йшов коридором до двомісного номера, який слугував приймальнею Добронравова, то зустрів безліч знайомих людей. Перекинувшись парою-трійкою фраз на кшталт «А ти що тут робиш?», «Так це ти робитимеш нашу газету?», «Ти також тут працюєш?!» або «То коли вже вийде перший номер?», Юрій Юрійович сповнився оптимізмом — очевидно, що тут, у центральному офісі, про газету знали і покладали на неї неабиякі сподівання. Тим більшим стало його розчарування, коли він знову не зміг переговорити з шефом. Прочекавши три години у приймальні, Юрій Юрійович повернувся до редакції з порожніми руками — Добронравов сам півдня просидів у губернатора, вирішуючи проблеми закупівлі вісімнадцяти машин «швидкої допомоги» по пільговим цінам. Наступного дня ситуація повторилася, але Добронравов вже їздив кудись із мером, наступного за наступним — директор подався до Києва, зрештою Юрій Юрійович починав думати, сидячи в глибокому незручному, пропаленому сигаретами готельному кріслі в очікуванні дива, що це й є його справжня робота — чекати на Миколу Миколайовича. Він намагався максимально зберігати спокій, що було дуже нелегко в його ситуації: з квартири прийшлося з’їхати до Герцога, чиї батьки виїхали працювати за кордон, останні гроші закінчувалися, терпіння також. А пан Добронравов все не повертався, тож відповідно і довгоочікувана газета випускатися не поспішала.

Подальше очікування видавалося таким же безплідним і безглуздим, як і всі попередні кохання Юрія Юрійовича. Навіть безжалісна секретарка Добронравова, молода симпатична дівчина, віддана шефові до безтями, сповнилася до Юрія Юрійовича глибокого співчуття. Та і вона нічим не могла зарадити.

— Кінчай цю дурну справу, — сказав якось ввечері Славко. — Так можна і все життя просидіти. Їдь, мабуть, домовлятися в друкарню. А то спитає тебе Добронравов, скільки коштуватиме друк газети, а ти йому що скажеш? От скільки тобі потрібно грошей?

— І то правда, — погодився Юрій Юрійович. Якось за безкінечними розмовами про гроші він забув, для чого себто вони взагалі потрібні. Типова життєва помилка на наших просторах: ми звикли дивитись на палець, а не на те, на що він вказує.

— Так, значить, кажеш, ти — головний редактор найпопулярнішої незабаром міської газети? — іронічно запитав невисокий кремезний чоловік із обличчям заслуженого комбайнера (як невдовзі з’ясувалося, Юрій Юрійович у своїх спостереженнях не був далекий від істини).

Юрій Юрійович стояв перед ним, вдягнений так само, як і тоді, коли зустрів свого теперішнього боса Добронравова біля нотаріальної контори, зміна пори року на його гардеробі аж ніяк не позначилася — у рваних на обох колінах і потертих до неможливості джинсах, порепаній шкіряній курточці, місце якої, швидше, десь у театрі, у виставі по п’єсі Горького «На дні», і добряче облуплених кросівках. Чекаючи на директора, Юрій Юрійович саме займався тим, що відколупував нігтем зайву фарбу на носаках.

— Як, кажеш, називатиметься газета? «Оаза»? Що ще за «зараза» така, га? — пожартував директор друкарні, й Юрій Юрійович мимоволі посміхнувся такому простецькому гумору. — А гроші у тебе є, юначе?

— Грошей якраз і немає, в тому-то й справа, — сказав Юрій Юрійович. — Я оце прийшов до вас із діловою пропозицією — давайте ви нас друкуватимете один місяць у борг, а ми вам заплатимо на десять відсотків потім більше.

— У борг, кажеш? Звідки ти такий смішний взявся? — директора друкарні очевидно ця ситуація дуже розважала. — У тебе застава є?

— Ні, застави немає, — похитав головою Юрій Юрійович. — Але я можу вам дати чесне слово, що поверну гроші.

Тут директор друкарні дуже щиро розсміявся:

— Знаєш, — сказав дядько, — я пропрацював у обкомі партії десять років інструктором по сільському господарству. На друкарських та видавничих справах мало розуміюся, для мене всі верстати що ті комбайни. Я так їх і називаю, тут деякі з мене насміхаються, але хай собі насміхаються. Проте у людях я розбираюся непогано. Ти знаєш, хлопче, — несподівано закінчив директор, — я тобі вірю. Давай сюди свідоцтво про реєстрацію і марш у виробничий відділ оформляти замовлення.

Юрій Юрійович стояв, наче вкопаний. Його вразило не те, що директор друкарні пристав на його божевільну пропозицію, він зрештою, по своїй наївності, у цьому й не сумнівався; його вразило словосполучення «свідоцтво про реєстрацію».

— Красно вам дякую, — сказав Юрій Юрійович, не пам’ятаючи себе одночасно від щастя і розпачу, — але я свідоцтво завтра принесу, якщо ви не проти. Прямо з самого ранку. Я його ще не забрав з… ну з…