Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген - Страница 17

— Юро, привіт! Куди біжиш?

— За кудикіну гору, — недружньо відповів Юрій Юрійович, не впізнаючи товариша.

— Не впізнав? — розсміявся Добронравов. — Не впізнав, не впізнав! Нічого, не ти перший. — Актор розвеселився. Певно, його дуже тішило, що перевтілення, яке з ним відбулося, призводить до таких результатів. — Кого ховаємо?

— Молоді роки у пошуках роботи, — Юрій Юрійович нарешті здивувався і впізнав товариша. — Миколо, ти? Тобі що, в театрі роль директора товарної біржі дали?

Микола спохмурнів, видно, згадка про недалеке минуле була йому неприємна, і він повідомив, що з театру пішов.

— Тепер я займаюся серйозним бізнесом, відкрив кілька фірм. Вирішую важливі питання. З мером на короткій стопі. Хочеш у мене працювати? — сказав Добронравов, потираючи виголене підборіддя.

Юрій Юрійович спочатку не повірив словам Добронравова, тому що знав того як ідейного пройдисвіта, і до того ж багато хто з колег дорікали акторові за неповернуті борги. Але, очевидно, саме такі люди й стають бізнесменами, слушно подумав ЮрЮр, і кивнув головою. Насправді, найбільше враження на нього справило саме до сині виголене підборіддя, певно, якщо б він побачив Добронравова з крокодилом на спині, то здивувався б куди менше.

— Дивись, що я можу зараз тобі запропонувати, — не гаючи часу, оголосив, наче на біржі праці, Добронравов. — По-перше, я відкриваю торговий дім «Україна — Данія». Можу запропонувати тобі посаду директора, вона поки вільна, оголошуватиму конкурс, але для друга… У тебе, до речі, з англійською як? Є посада комерційного директора у торговому домі «Україна — Іспанія»…

— Ого, — Юрій Юрійович спітнів від хвилювання і знітився. Така, м’яко кажучи, несподівана довіра його приголомшила, особливо після високої посади сторожа, яку він займав останні два тижні. До того ж вони ніколи з Добронравовим не товаришували настільки, щоб він міг отак одразу взятися за те, на чому зовсім не розумівся; він звик відповідати за свою роботу, досконало знати, любити, а тут цифри, данці, іспанці, пиво, корида. Юрій Юрійович згадав, як літом їздив до Білорусі торгувати чашками і в результаті лишився всім винний, навіть чашкам.

— Якщо не подобається торгувати, — продовжував викладати свої амбіційні бізнес-плани екс-актор, — то йди в трастову компанію, працюватимеш із грошима. Не складна робота, головне — підвищена порядність та перманентна відповідальність.

— Ні, дякую, — Юрій Юрійович зрозумів, що навряд чи зможе відповідати таким гучним термінам-поняттям та стандартам професії, коріння яких, певне, заплуталося десь глибоко у нових бізнес-підручниках. Все ж таки трасти — не чашки, за це і вбити можуть. — Я факультет біології закінчив, рослини там, тварини…

— Ні, — рішуче відмів цей варіант Добронравов, — свиноферму не планую. Слухай-бо, — він аж підстрибнув від своєї думки, — я пам’ятаю, ти ж писав якісь оповідання?

— Було колись. — Юрій Юрійович вже давно закинув цю справу.

— А я як раз хочу відкрити у місті десять-дванадцять нових газет. Підеш головним редактором? У мене як раз на одне місце лишилася вакансія, газета називається «Оаза». Скажи, класна назва?! Писатимете там про секс та інші загадкові явища типу НЛО, такий формат. Ось тобі адреса, йди туди, там на дев’ятому поверсі знайдеш хлопця, такого худого, з вусами, це твій дизайнер Славко. Він тобі все пояснить. За два тижні потрібно вийти у світ. Згоден?

— А скільки платитимуть?

— А скільки заробите. Жартую. Всі деталі потім, ось, візьми, телефонний номер мого офісу.

Невідомо чому, але Юрій Юрійович погодився, хоча прекрасно розумів, що ніякої газети він видавати не зможе: по-перше, тому що не вміє; він навіть не знав, як вмикається комп’ютер, не кажучи вже про організацію роботи редакції та технологію виробництва; а по-друге, Микола Добронравов навіть у ляльковому театрі, де він у тимчасовому вигнанні за хронічний алкоголізм озвучував Снігуроньку, за двадцять років акторської кар’єри не зіграв жодної пристойної ролі.

Юрій Юрійович хотів було перепитати, що таке «формат», але потім, дивуючись амбітній кількості запланованих газет, передумав.

— До речі, — сказав Добронравов на прощання, — називай мене Микола Миколайович. Так солідніше. Ну, сам розумієш.

— Не проблема, — сказав Юрій Юрійович і поплентався шукати означену на папірці адресу, а Добронравов миттєво, наче копито диявола, зник у дверях нотаріальної контори. Діккенс зітхнув важко, але задоволено. Таки це був він.

Ліфт, звичайно, не працював. Піднявшись на дев’ятий поверх, що при вазі у сто десять кілограмів й відвертій байдужості до спорту для Юрія Юрійовича можна розцінити як невеличкий подвиг, він хвилину постояв, приводячи до рівноваги подих. Вказана Добронравовим кімната знаходилася в кінці довгого темного коридору. Будівля, очевидно, належала якомусь науково-дослідницькому інститутові, що за скрутних комерційних часів вдався до здачі кімнат в оренду.

Кімната під зазначеним номером виявилася одна, зате дуже велика. По кутах хаотично розташувалися стільці та столи, вельми пошарпані, на них у граничному безладі, який завжди можна вважати творчим, бо немає такого безладу, який би творчим не був, наче після бурі, стояли картонні коробки з-під комп’ютерів, тут же стояли і самі комп’ютери. В центрі кімнати за найбільшим монітором сидів, як і обіцяв Добронравов, худий високий чорнявий хлопець з вусами і курив.

— Ти Славко? — запитав Юрій Юрійович. Його очі заворожено дивилися на худу волосату руку вусаня, якою той тушив недопалок у попільниці, наповненій такими самими скуреними до самого фільтру недопалками до країв. Кватирка була зачинена, тому кімната наскрізь пропахла куривом. Правою рукою, недбало пересуваючи комп’ютерну мишку по стільниці, хлопець здійснював, безсумнівно, магічне дійство, яке називалося «верстка».

— Я, — відповів вусань. — А ти майбутній редактор якої-небудь газети, так?

— Так. А чому «якої-небудь» і звідки ти знаєш?

— Та тут вас таких кожного дня по п’ять штук приходить.

— І де ж вони всі?

— Посидять, посидять дні два-три — і йдуть.

— А де редакція? Оце? Всіх дванадцяти газет? Де журналісти?

— Друже, нікого немає. Є тільки я і ти. Точніше, є тільки я і поки що — ти.

Роззнайомившись, вони вийшли в коридор, де Юрій Юрійович дізнався багато нового і цікавого про свою майбутню роботу. І не можна сказати, що весела, пересипана анекдотичними випадками і влучними характеристиками недолугих горе-редакторів оповідь Славка про те, як всі намагання видати хоча б одну газету вже протягом трьох місяців виявлялися марними, стала для Юрія Юрійовича приємною новиною. Він усвідомлював, звичайно, що від Добронравова щось на кшталт цього і слід очікувати, але сухе, наче поміж ділом, повідомлення, що за ці три місяці ніхто, у тому числі й сам Славко, ще не отримав жодної копійки, підкотило до горлянки гірким.

— Чого ж ти тут сидиш, як не платять? Чому не йдеш?

— По-перше, — сказав Славко, затягуючись сигаретою і ставлячи ногу високо на східці, так що став схожим на циркуль, — я працюю на заводі, тож отримую зарплатню там, а по-друге — «Маки».

— Що? — не зрозумів Юрій Юрійович. — Наркотики?

— Комп’ютери такі. Добронравов десь взяв начебто під продаж чотири новеньких видавничих компи «Макінтош», скорочено — «Мак». «Квадро», за яким я працюю, — найкрутіший. Таких у місті ніхто не має. Тому я тут. Я вчуся працювати на «Маках».

— А ти знаєш, як потрібно робити газету? — наважився на найважливіше запитання Юрій Юрійович.

Славко розсміявся:

— Я саме хотів про це запитати у тебе!

Вони були настільки несхожими, що зрозуміли один одного з перших хвилин.

Юрій Юрійович, як і потрібно в порядних закладах, приходив на роботу о дев’ятій ранку, чекав на Славка, який працював на заводі до вісімнадцятої, потім вони разом сиділи години до дванадцятої, поки Славко освоював «Макінтоші», пили чай з бубликами і розмовляли про майбутню газету. Вдень Юрій Юрійович намагався навчитися сам управлятися з комп’ютером, читав старі газети, які невідомо, яким чином потрапили до офісу, і знайомився з новими кандидатами на посади редакторів інших одинадцяти газет Добронравова, які прибували нескінченним потоком, наче тут збиралися відкрити не редакцію, а мавзолей. Приходив слюсар із машинобудівного заводу, що у вільний час допомагав комсомолу видавати стінгазету; приходив місцевий поет, який писав вірші на замовлення і готувався видавати газету у віршах; приходили маститі журналісти з державних та комунальних видань, пихато оглядали приміщення і оргтехніку і, не знайшовши для себе нічого привабливого і зрозумілого, тобто швидких і дурних грошей, а лише таких людей, також йшли; приходили студенти і викладачі філологічного факультету педагогічного інституту найматися коректорами, але найматися ще було нікуди; приходив навіть за рекомендацією самого Миколи Миколайовича головний режисер театру для дітей та юнацтва та нещодавній другий секретар міського комітету компартії; приходили представники патріотичної інтелігенції і анархісти — всі вони хотіли редагувати газети, які хотів випускати бізнес-магнат і місцевий Мердок пан Добронравов, але всі вони йшли геть, майже не затримуючись, вражені порожнім офісом і невіглаством Юрія Юрійовича. А Юрій Юрійович не йшов. Безкінечний потік людей лише стверджував його у думці, що нічого путнього з цієї витівки не вийде, але, з іншого боку, кількість людей, які повірили актору Добронравову, не могла не вражати, очевидно, що той мав неабиякий дар маніпулятора та мотиватора. До того ж Юрія Юрійовича, як магніт, приваблювала безнадійність і безперспективність всієї цієї витівки — кругом все розвалювалося на очах, і зрештою хотілося прикласти руку до чогось особисто, стати частиною того, що ось-ось впаде в прірву, щоб крикнути туди щось сакральне і важливе для майбутніх поколінь. Так почуваєшся якось спокійніше, помирати гуртом завжди простіше, і коли онуки тебе колись запитають: «А що, діду, розвалив особисто ти?» — то можна чимось похвалитись.