Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина - Страница 39


39
Изменить размер шрифта:

07.05.2009

Занепад філософії руйнує суспільство. Дійшло до того, що сьогодні філософію вже треба захищати. Дехто вважає, що вона вичерпала себе. Жалюгідне існування врешті народило жалюгідну вторинну свідомість. Такий великий філософ, як Кант, міг дозволити собі вільне ставлення до релігії, не знайшовши Бога поблизу. Насправді я маю на увазі дещо інше. Кант набагато випередив Просвітництво і наш час. Він намагався підвести людину з колін за допомогою думки, а не патетики чи бунту, іронії, а не висміювання. Ось що йому було потрібно. А він нам потрібен зараз як ніколи.

09.05.2009

Останні роки життя Канта. Він зробив усе, що задумав. Філософську систему завершує «Антропологія». Несподіване визначення людини: «Людина — це істота, яка створює культуру за допомогою сили власної уяви». Старенький філософ вважає, що якби світ перестав брехати, усе в ньому розвивалось би швидше. Однак брехали до нього і брешуть після нього. Аферисти взяли Канта в облогу, але у нього вистачає сили ще й іронізувати та відкидати домагання лже-родичів.

Жодної завершальної сповіді. Головний урок життя — працювати, отримуючи від цього втіху. Людина, що не зазнала цієї втіхи, переступає через поріг смерті з відчаєм і невдоволенням. Вона ніколи не промовить наостанок: «Усе добре».

11.05.2009

Пан Кант у вигляді хмаринки над Кенігсбергом. Усе важке залишилось в скринях, усе легке належить мешканцям цього славного міста, що з благоговінням дивляться зараз на небо. Одна мить — погляди важчають, опускаються з неба на бруківку. Життя продовжується. Кант пішов, і бог знає, що трапиться з його філософським спадком. Може, зануриться в Лету. Ніхто зараз не знає, що місто буде зруйноване, пограбоване і втратить ім’я. Навіть Кант, звільнений від фізичної оболонки.

12.05.2009

Невміння мислити, свобода мислити — про це у XVI столітті писав Монтень. Через два століття в епоху Просвітництва про це сміливо й відкрито заговорив Кант. Обидва філософи вважають уміння мислити найморальнішим вчинком. У наш час масової культури про це потрібно також заговорити, бо світ споживає чужі думки й геть розледачів. Але найсумніше, що високі думки висміюють. Тема призначення людини повторюється лише в творах на релігійну тематику.

Канта ховали без священика, і нікого в Кенігсберзі це не шокувало. Думка Канта літала надто високо, щоб ритуал мав якесь значення. Утім, в іншій, католицькій країні такого б не трапилось. Без протестантизму в його кращих проявах Просвітництво просто не змогло б виникнути.

Але думка, що віддається розпусті, не може бути вільною.

13.05.2009

Випадковість стає необхідністю. Потребою весь час думати про місто, де мене ніколи не було. І в той же час я там уже є, коли вимовляю три магічні «К»: Кенігсберг, Кант, Книга. Мене охоплює містичне почуття причетності до цього; все, що трапиться знайти, вплітається в тканину думок та образів, потрібних для відтворення загальної картини. Привиди Кенігсберга, його золото, срібло, янтар мене не цікавлять. Але вовк, що ховається в підземеллі від артилерійського обстрілу, крик ворона, що летить над сніговою рівниною, всіяною трупами корів та людей, — це я бачу дуже чітко.

17.05.2009

Колись мені вдалося зібрати докупи власні сни й побудувати сюжет. Але то були мої сни. Тепер я ставлюсь до снів у літературі більш критично.

Дівчинка-переселенка, яка б’є шибки в уцілілих будинках. Звідки в неї злість? Що вона пережила, перш ніж потрапила до Кенігсберга? Чи це примітивна ненависть, навіяна пропагандою? Утім, мене цікавить не ця дівчинка. А ненависть, образа, страх іншої. Це важче зрозуміти, адже ненависть схована під шаром провини.

Як у Біблії: одні сіяли, інші зібрали врожай. Чи почували себе ті інші мародерами? Чи, навпаки, господарями?

18.05.2009

Гарний сон — завжди цілющий. Особливо у важкі часи. Все менше надії, що мені вдасться цього року поїхати в Калінінград, але, можливо, саме це допоможе мені написати книгу. Чим більший тиск, тим більший опір. Хтось, чиї кості давно спочили в мирі, чи не в мирі, бажає, щоб я її написала. Годинник заведено. Справжній механічний годинник, а не електроніка, яка, впавши додолу, повертається на кілька років назад. Механічний годинник просто завмирає і чекає. І нам обом потрібно терпіння. Ще не прозвучала уві сні перша фраза.

19.05.2009

Розорення Кенігсберга. Після війни місто нагадувало звалище, звідки можна було цупити все, що завгодно: зброю, золото, меблі, цеглу. Виявляється, центр Мінська був відбудований з кенігсберзької цегли. Велика мародерня, та й зараз тут чимало шукачів скарбів.

Раніше найбільш цінувались харчі, сховані колишніми господарями, нині — предмети окультизму.

Але хіба нікому не спадало на думку, що не треба вивозити усе з міста? Не можна залишати його порожнім. Захланність і байдужість — ось що залишилось у колись славному місті, в’ївшись наче іржа й кіптява в те, що не можна винести.

20.05.2009

Хтось волів би бачити старі міста застиглими наче муху в бурштині. Любов до мертвого і зручна і пристойна, й навіть викликає заздрість у тих, хто не має любих небіжчиків. Я мешкаю в місті, яке відвідують натовпи туристів, але чиє серце повільно холоне. Утім, це не моє рідне місто. У мене немає рідного міста взагалі. Я мрію коли-небудь знайти собі більш тихий прихисток.

Однак я завжди буду спроможна оцінити красу живого міста, де все постійно змінюється. Міста зі зміщеним на околицю серцем.

21.05.2009

Доводиться йти по коліна в попелі, клапті сажі осідають на плечах. Може, це сніг, ні, сніг важчий. Усе просоталося димом. Повітря, здається, завжди було каламутним. Частинки зруйнованої світобудови, що називається Кенігсберг. Вавилонську вежу відбудують знову. Та що б не побудували на цьому місці, воно зберігатиме минуле, якого з часом ставатиме дедалі більше. Те, що прагнуть знищити, отримує величезний заряд енергії.

Це втішає. Втішання історією. Але зараз хотілося б стерильності білого поля, як хірургічного стола, на якому в тебе нарешті заберуть біль і страх.

22.05.2009

Біла стерильна чистота, в якій нема теперішнього — чи не це, власне, й потрібно? Навіщо воювати з минулим, лякатися майбутнього — якщо їх уже немає і ще нема? Так воно й було б, якби час був таким, яким ми його звикли уявляти. Але час — це вічне пекло, звідки один лиш вихід: біла стерильність порожнечі.

23.05.2009

Життя Кете Кольвіц, на очах якої відбулися дві світові війни. Її старість була затьмарена вигнанням з Берліна. Нацистам не сподобались картини художниці. Кольвіц народилась у Кенігсберзі, померла в Марбурзі. Небога поклала на свіжий горбик могили одну-єдину зелену гілочку. На похорон крім неї не прийшов ніхто.

24.05.2009

Травень — місяць руйнування і божевілля. Депортація, грабунки, страждання в травні 1945 року. Особисто для мене травень — найважчий і найтрагічніший місяць. Коли дивишся на розквіт природи і думаєш: навіщо воно мені? Розірваність буття, і в розриві жива кривава рана.

25.05.2009

Усі газетні вирізки прочитано й складено. Що далі? Тінь я знайшла, тепер потрібно відшукати тіло, що її відкидає. Жасмин. У Кенігсберзі було дуже багато жасмину. Цей запах привів мене до нього. Пам’ятаю, як у дитинстві нас везли вантажівкою на змагання, як ми їхали через місто, щойно омите дощем. Бузок, жасмин і магнолії, що височіли над садами. Дорогою йшов хлопчик, що належав цьому світу. Він належав світу Бруно Шульца та Мірча Еліаде. Досі не можу забути його зосереджене похмуре обличчя. І власну тугу за красою, і тим, що я не можу йти зараз вологою бруківкою. Світ так і непізнаний — він уже не існує.