Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина - Страница 25

— Присягаюсь.

— Чому в тебе заплющені очі? — питає Пауль, міцно стиснувши її долоню.

— Вони в мене розплющені.

— Ні, ти, мабуть, заснула. Розплющ очі, Юліє.

Вона вдаряється боляче плечем об якийсь виступ і скрикує. Тепер її очі широко розплющені й вона бачить багато білих баранчиків у великому гроті й чує шум води. Присмеркове світло ллється з отвору в стіні.

…Люди в білому, білій спідній білизні, з білими обличчями лежать безладно на піску в незручних позах. Білі як баранчики на гребенях хвиль У декого розплющені очі. Юлія озирається на чорноту за собою. У ній є щось магнетичне, вона тягне її назад у своє вологе лоно. Дівчинка долає цю чорноту, свічка гасне, заливаючи пальці теплим воском.

Але люди з білими обличчями не зникають. Їх так багато, що Юлії доведеться переступати через них, аби вийти з печери. Її не дивує, що вони мертві. У місті вбито стільки людей. І зараз війна. Але чому їх не залишили там, де вбили?

— Бо їх потрібно було сховати, — шепоче Пауль їй на вухо.

— Звідки ти знаєш? — обурюється Юлія. — Ти не міг того бачити! То було в інший час. — І зітхає: чудовий час…

І Пауль знічено відступає у тінь минулого.

— Білі баранчики, — кривиться Юлія. — Аякже!

На краю світу, далеко-далеко звідси лежить її мертвий дідусь, а десь неподалік — мама. І ще десь — тато. Вона б не хотіла, щоб вони лежали отут, скоцюблені з гримасою болю на обличчях.

Вона переступає через трупи, і кожен погляд як кнопка фотоапарата — клац, клац, клац.

ГЕРМАН:

Після зустрічі з Софією Герман зміг зайти до Ульріха, якого спершу не міг бачити. Він сподівався, що ставлення Ульріха до цієї сумної події буде таке, як належить. Ульріх мав квартиру в тому самому будинку, де колись мешкав і Герман. Обшарпаний фасад, захаращені сходи, — усе, як у прибуткових будинках для всілякої голоти. Герман встиг захекатись, підіймаючись сходами на четвертий поверх, бо не хотів братися за перила рукою в новеньких рукавичках. Зрештою, він зняв їх на останній сходовій клітці й сховав до кишені.

Ульріх виявився вдома. Заспаний, неголений після нічного чергування в казармі, і поки він жадібно пив воду просто зі збанка, Герман встиг опанувати себе й помітити безлад у помешканні.

— Що сталося? — буркнув Ульріх, витираючи підборіддя.

— Нічого, — знизав плечима Герман і всівся на вільний від одежі стілець, відсунувши його трохи вбік: жест, що означав певне відчуження й водночас потребу охопити все оком душі. — Зайшов висловити тобі співчуття.

Очі Ульріха на мить стали скляними.

— А-а, — протягнув він якось байдуже. — Тепер я знову без ординарця.

— Він був моїм ординарцем, — мовив Генріх. — Аж три роки. Чому ти не повідомив мене про смерть Ганса?

І подумав про себе: «А що б це змінило?»

— Я… — млявість Ульріха наче рукою зняло. — Я сам був приголомшений! Я відвіз його до лікарні, ти знаєш. Він же ні слова нікому не казав про свою грижу!

— Заспокойся, я теж нічого не знав. Ганс боявся, що його звільнять зі служби. А я ж мав намір забрати його до себе…

По лиці Ульріха ковзнула тінь, але то не була тінь смутку, а згадка про те, ким зараз є Герман.

Герман миттю відчув переміну, і власний мундир з неначищеними ґудзиками видався йому чимось на кшталт театрального костюма, бо його вже не стосувалось поняття «честь мундира».

— Така його доля, — сказав сухо Ульріх.

Герман подумав і кивнув:

— Так.

Можливо, він би повів Ульріха перехилити десь чарчину, і на хвилю опинився б знову в тому знайомому безтурботному світі, де треба вміти прожити на офіцерську платню якомога веселіше, де ніколи не розмовляють про майбутнє, а лише про завтрашній день, де жінки майже задурно кохають бідних офіцерів і люблять їхні мундири більше, ніж їх самих.

Нічого, подумав Герман, коли вже їхав назад, це їхня війна, а не його. Це — доля, одна із доль, — поправив він себе. Правда, це усвідомлення було дуже поверхове. Він міг би легко зняти його, як знімав пушинку з мундира покійний Ганс.

Сон Германа

От я й знову тут, — подумав Герман з якимось полегшенням, не здивувавшись, що він не в мундирі, а в забрудненому попелом пальті, що навіть трохи обгоріло знизу. Треба почистити.

Він зняв його і повісив на дошку, що стриміла з купи понівеченої деревини, і почав зішкрібати попіл та сажу з сукна. Снігом було б краще, але до підземелля сніг не потрапляв. Лист заліза не давав йому шансів прорватись сюди.

Герман відволікся, щоб кинути в багаття віконну раму без жодних залишків скла. Його наглядач уже спав, як дитя, і з рота йому стікала цівка слини.

Герман потрусив пальтом, одягнув його, зашпилив на всі ґудзики, і аж тоді помітив, що взуття його має жалюгідний вигляд: шкіра обгоріла й потріскалась. Він сів, визувся з черевиків й ретельно оглянув свої ноги у вовняних гетрах. Від них тхнуло, і він їх скинув, щоб просушити. Ступні почервоніли, напевно, були трохи обморожені. Він присунувся ближче до вогню. Швидше б настав ранок. Він знову піде розбирати руїни, і працюватиме так само старанно. Тоді, можливо, довіра до нього зросте.

Чоловік прокинувся й, нетвердо ступаючи на негнучких ногах, поплівся до відра з водою. Можливо, він не був такий старий, як здавалось на перший погляд, просто хворий. З підборіддя стирчала якась неприкаяна щетина, а очі запали від того, що довго дивились на війну.

І я таким стану, подумав Герман, з якоюсь втіхою, ледь присмаченою гіркотою. Я все ще виділяюсь серед них. Чоловік раптом почав натужно кашляти, наче мав сухоти, але швидше за все просто необережно вдихнув дим, опинившись на його шляху до одного з чорних отворів.

Герман почав взуватися, краєм ока слідкуючи за сусідом. Той нарешті вгамував кашель і почвалав туди, де кілька годин тому зникла решта. Мабуть, спати. Що ж, нехай поспить. Я пильнуватиму. А завтра, можливо, мене хтось змінить.

Підземелля наповнювало гудіння полум’я, тріскотіння дерева, що передувало його остаточному розпаду, але був тут присутній ще один звук. Десь дзюркотіла вода. Очевидно, вода витікала зі зруйнованого водогону, але не тут, трохи далі. Тут було сухо. Відчуття затишку й безпеки дивним чином викликало у Германа якесь піднесення. Герман почав мріяти про те, що сьогодні він зміцнить своє становище і, можливо, навіть знатиме, що треба шукати в отих руїнах. Він пишався, що обрав для себе таку лінію поведінки, що дасть йому змогу вижити у цьому зруйнованому війною світі.

Він не встиг заснути тієї ночі, бо невдовзі члени дивного братства шукачів повиходили з тунелю, одягнені й закутані по самі вуха, й усі вони піднялись нагору. Герман знайшов серед мотлоху мотузку й підперезав пальто так, що воно стало трохи коротше, і закутав обличчя по самі очі шарфом. На небі сяяли зорі, і пожежі, здавалось, горіли яскравіше. Герман відшукав свого напарника, але довго з ним не працював. Треба було підняти велику балку, і Герман пішов допомогти. Під балкою лишилось ще чимало важких предметів, і він не міг отак залишити цих виснажених бідолах. А коли нарешті повернувся на своє місце, то не побачив напарника. Герман на мить розгубився і скористався цим моментом, щоб роздивитись руїни. В одному місці стіна готова була обвалитися, але, на щастя, туди ніхто не підходив. Вони працювали на невеликій ділянці, завдовжки 50 кроків. То були купи попелу, погнутого залізяччя й цегли, під якими все ще жеврів вогонь. Герман колупнув носаком невеличкий горбочок, й звідти жбухнуло полум’я. Герман відскочив назад. Небо помалу блідло й врешті настала та особлива пауза, що завжди буває передсвіта. У такий час найкраще прокидатись. Зникає гнітюче відчуття темряви, думки вільно ширяють на межі сну і пробудження. Магічний час. Однак Герману було не до того, щоб прислухатися до власних думок, які повільно спливали з його підсвідомості, шикуючись у голові. При ньому було знайдено дві пружини й потемніле увігнуте скельце.