Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина - Страница 24


24
Изменить размер шрифта:

— Он як! — сказав він. — А я сам не знаю, як сюди забрів. Вертався зі шпиталю, помер мій ординарець, Ганс, ну…

— Як шкода… — тихо мовила Софія. — Ви, певно, його любили?

Вона так легко вимовила ці слова, що Герман кивнув:

— Він — єдине, що пов’язувало мене з військом. Я хотів забрати його в маєток. Мені його не вистачатиме, от і все.

— От і все, — повторив він, дивлячись на великих білих птахів, що збурювали воду.

Софія промовчала, але її мовчанка була теплою й співчутливою. Нарешті вона промовила:

— Смерть завжди невчасна. А чи є різниця між тим, як гинуть на війні і як вмирають у шпиталі?

Його збентежило це питання. Воно було недоречне, грубе, надто пряме. І хоч Софія була незвичайною дівчиною, якій доводилося нести на своїх плечах величезний тягар, слово «смерть» не пасувало до її вуст. А може, йому просто причулося?

Мабуть, бо на обличчі Софії він не бачив очікування. Вона просто співчутливо дивилася на нього.

— Вибачте, — Герман провів долонею по чолі, ніби стирав з нього павутиння, що начіплялося в підземеллі.

— Останнім часом я сам не свій. Як на мене, смерть у бою чи в шпиталі однакова.

Софія кивнула.

— Мабуть, так. Однакова. Однаково прикра для тих, хто живий.

Це було неправда. І вони обоє це знали. Коли довкола багато смерті, багато втрат, до них просто звикаєш.

Софія сказала:

— Вам потрібно знову знайти собі друзів.

— Та я нелегко сходжуся з людьми, — пробурмотів Герман.

— Вважайте, що один друг у вас уже є.

— Твій наказ виконано, Софі.

Спершу вони побачили тінь на воді, від якої відсахнулись лебеді, а тоді вже самого Генріха. Бідного Генріха.

— Дякую, Генріху.

— О! Минулого разу ви були без мундира. Що, знову війна? — і Генріх роззирнувся довкола, ніби збирався побачити ряди вояків, наїжачених рушницями.

— Генріху!

— Все гаразд, — всміхнувся Герман. — Мені вже час йти. Моє шанування!

Він клацнув по-військовому підборами й швидко відійшов, забувши попрощатись з Софією, тобто поцілувати їй руку, абощо. Відійшовши на безпечну відстань, Герман озирнувся. Софія з нареченим уже встигли про нього забути. Вони кидали шматки булки у воду й, сміючись, виривали одне в одного кошичок. Тепер вже інші лебеді, з другого кінця ставу пливли до них по воді, й у тому, як вони швидко й цілеспрямовано розтинали воду грудьми, було щось хиже.

Цікаво, якою стане Софія років через десять? В оточенні гурту дітей, статечна, ще більш спокійна, з поглядом повільним і важким, а не таким, як зараз: сполоханим і швидким. Вона звикне до свого тягаря й більш не шукатиме йому виправдання. Свого ж майбутнього Герман не хотів навіть уявляти. Він сам не розумів, чому його раптом зацікавила доля людини, яку він бачив удруге в житті. Ніколи не був надто чутливим. Доля як доля. Повсюди ці старі баби, які намагаються злякати світ, зістарити, звести в могилу за допомогою чар. Доля Герману тепер уявлялась по-іншому: людина мала на вибір кілька доль. Мама пішла всупереч одній долі й отримала за це вбогість і раннє вдівство, що врешті її зламало. Ні, він не хотів, аби з Софією трапилось щось подібне. Піти проти волі всемогутньої опікунки, стати десь гувернанткою і посивіти в чужому домі.

Безперечно, ця дівчина вчинила мудро. Треба сподіватись, що Господь звільнить її від цього божевільного. Такі довго не живуть.

ЮЛІЯ:

Юлія підняла ліхтар трохи вище й не побачила склепіння угорі. Вода масно виблискувала й була нерухомою. Це підземне озеро, подумала вона, а не підземна ріка. Озеро можна обійти, а ріку треба переходити або перепливати. Вода була надто низько, і вона не могла торкнутись її рукою. Хіба що палицею. Чому вона не взяла з собою палицю? Адже нею можна було б відбитись від щурів, якщо ті раптом з’являться. Добре, що підземелля виявилось порожнім. Геть порожнім. А вона ж так довго йшла. Вона навіть поспала і після того короткого сну відчула голод. Поставивши на землю ліхтар, Юлія навстоячки з’їла два сухарики й запила водою. Цікаво, чи можна цю воду пити? Може, це найчистіша вода на світі. А може, отрута. Ті, хто виклав камінням це підземелля, знали.

Юлії було трохи дивно, що вона починає забувати все, що трапилось з нею досі. Найдальше від неї було довоєнне життя. Кольорове: синє, жовте, зелене, рожеве. Що було в тому житті рожевого?

Мамина помада.

Мама.

Помада.

Чи буде колись в неї помада? І черевички на високих підборах? І чорна лакована сумочка?

Так, спокійно, дівчинко. Бережи гас у лампі. Він може закінчитись дуже швидко. Перевір, чи є сірники. Юлія риється в портфелі і рука її раптом намацує олівець.

Вона зараз щось напише. Олівець існує для того, щоб ним писали. Юлія бере клаптик, ще одну записку, сідає на кам’яну підлогу й пише:

МЕНЕ ЗВАТИ ЮЛІЯ ВЕЛЛЕР. МЕНІ 15 РОКІВ.

Більше вона не може придумати нічого. Зрештою, досить. Щоб залишити по собі слід. Але наступної миті їй спадає інша думка. Юлія кидає папірець у воду. Можливо, тут є течія. Вона піде за течією. Юлія довго дивиться у воду, аж починають пекти від напруження очі. Папірець не рухається.

Мертве озеро. Це озеро — мертве. Воно не рухається в жоден бік. Куди ж їй іти?

Хіба не однаково…

— Я буду йти, доки не помру, — каже Юлія. — Я не стану такою, як ти. Я мушу вийти звідси. Дідусь не міг мене обдурити. Він напевно стояв на цьому березі й думав, як вибратись звідси. Він це пережив. Може, це й добре, що я йду сама, без нікого. Є ситуації, які легше пережити самому. У мене є чарівний ліхтар. Він мав би давно згаснути, але він горить. А може, тут у підземеллі інший час. Не такий, як у підвалі, не такий, як нагорі. Раніше вона вночі виходила подихати свіжим повітрям і жодного разу не наблизилась до липи, що росла посеред подвір’я. Лавки там уже не було. Хтось забрав на дрова. Мама не дозволяла їй зійти зі східців, Юлія мала ховатись у тіні й дихати повітрям, що пахло димом. А липа була без листя і не відкидала тіні. Кожної миті могла надійти мама, обійняти за плечі й сказати:

— Годі, Юльхен!

Якби вона боялась так за маму, як мама за неї, можливо, та залишилась би жити.

Юлія йде берегом мертвого озера, уважно дивиться собі під ноги. Очі болять, рука, в якій вона тримає ліхтар, геть заніміла. Підземне озеро не повинне бути надто велике. Їй краще триматись стіни, бо так можна ненароком і звалитись у воду. В ту мить, коли вона торкається рукою слизької холодної стіни, ліхтар з шипінням гасне.

Господи, він не мав так раптово згаснути, без попередження! Але оскільки це чарівний ліхтар, він знає, коли згаснути. Значить, вихід уже близько. Неоформлена в слова думка про якийсь невідомий захист викликає в неї на личку кволий усміх. Їй здається, що звідкись долинає повів свіжого повітря. Юлія запалює свічку і йде, залишивши ліхтар на березі підземного озера.

Вона думає, що ті, хто вистелили дорогу кам’яними плитами, мали куди вийти. І ця дорога, якою вона прямує з останньою свічкою, виведе її звідси. Віск капає дівчинці на руку, світла зовсім мало. Вона може ненароком ступити на край берега і впасти у воду. Тому треба триматися стіни, мокрої й слизької. Навіть коли погасне свічка, вона зможе йти навпомацки, відчуваючи плечем стіну. Ця свічка згорить за годину. У тебе, Юліє, ще є трохи часу, не переживай.

— Паулю, — каже вона, — візьми мене за руку.

Тоді з одного боку її захищатиме стіна, а з іншого — Пауль. Коні пасуться на пагорбку, де трохи трави, правда, солоної. Вона й досі відчуває на губах присмак моря.

— Я покажу вам (усе ще «вам») щось цікаве.

— Скарби? — питає Юлія.

— Ні, скарби не можуть лежати просто так. Їх замуровують. Я покажу білих баранчиків.

— Що?

— Я недавно дізнався, що хвилі на морі перетворюються на білих баранчиків. Удень вони ховаються в печерах, а вночі пасуться довкола замку.

— Не вигадуй.

— Самі побачите. Ми вже майже прийшли. Тільки не треба нікому про це розповідати. Присягніться, панночко!