Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 87

— Не турбуйся за свого кровопивцю, — сказав Джейкоб, і його голос став самовдоволеним, — він просто ревнує.

— Певна річ, я ревную, — оксамитовий голос Едварда знов був під контролем, у темноті він звучав, ніби музика. — Ти не маєш і гадки, як би я зараз хотів бути на твоєму місці, дворняго.

— От невдача, — зневажливо відповів Джейкоб, але потім його голос спохмурнів. — Але ти бодай знаєш, що вона також хоче, аби на моєму місці був ти.

— Точно, — погодився Едвард.

Доки вони сперечались, моє тремтіння потроху зникало і ставало вже стерпним.

— Ось так, — задоволено сказав Джейкоб. — Тобі вже ліпше?

Нарешті я могла говорити розбірливо.

— Так.

— Твої губи ще й досі сині, — задумливим голосом промовив він. — Хочеш, щоб їх я також погрів? Тільки попроси.

Едвард важко зітхнув.

— Тримай себе в руках, — пробурмотіла я, притискаючись обличчям до його плеча. Він знов здригнувся, коли я доторкнулась до нього своєю холодною шкірою, і я посміхнулась з легеньким мстивим задоволенням.

Всередині спального мішка вже було тепло і затишно. Здавалося, що тепло Джейкобового тіла розливається зусібіч, мабуть, тому що його було дуже багато. Я скинула взуття і притисла пальці до його ніг. Він злегка підстрибнув, а потім нахилив голову і притулився до мого заціпенілого вуха.

Я помітила, що шкіра Джейкоба пахне якимись лісовими, мускусними пахощами, це давало відчуття, що я опинилась посеред лісу. Це було приємно. Мені стало цікаво: може, Каллени і квілеути підтримують всю цю гру з запахами лише через упередження? І ті, і ті, як на мене, пахли приємно.

Завірюха завивала й атакувала намет, як поранений звір, але тепер мене це не хвилювало. Джейкоб не міг замерзнути, і я поряд із ним також. До того ж я була і виснажена хвилюванням про все на світі, і втомлена через те, що вже пізня ніч, а я й досі не спала, і через те, що всі мої м’язи страшенно боліли від судом. Моє тіло повільно розслаблялось, відтаюючи шматочок по шматочку, і врешті-решт стало м’яким і безвольним.

— Джейку? — промимрила я сонно. — Можна тебе про щось запитати? Я не намагаюсь покпити з тебе чи щось таке, мені справді цікаво… — це були ті самі слова, що він колись промовив на моїй кухні… як давно це було?

— Звісно, — посміхнувся він, також згадавши.

— Чому ти набагато волохатіший за своїх друзів? Можеш не відповідати, якщо я спитала щось недоречне, — я не мала і гадки про етикет вовкулак, якщо такий узагалі існував.

— Тому що в мене волосся довше, — весело відповів він. Принаймні моє питання його не скривдило. Він хитнув головою, і його нечесане волосся впало мені на щоку, лоскочучи її.

— А-а-а, — я була здивована, але в цьому була певна логіка. То ось чому хлопці коротко стрижуться, коли вступають до зграї! — А чому ти не постригся? Тобі подобається бути кудлатим?

Цього разу він не одразу відповів на моє запитання, а Едвард здавлено розсміявся.

— Вибач, — сказала я, потім позіхнула і продовжила: — Я не хотіла пхати носа не до свого проса. Можеш мені не відповідати.

Джейкоб роздратовано прогарчав.

— А, все одно він тобі розкаже, отже… як тобі сказати… я відрощував волосся, тому що… мені здавалось, що тобі подобається, коли воно довге.

— Он як, — я почувалась ніяково. — Ну… е-е-е… мені і так, і так подобається, Джейку. Не треба було завдавати собі… незручностей.

Він знизав плечима.

— Так вийшло, що сьогодні це дуже навіть зручно, тож не переймайся через це.

Я більше не знала, що сказати. Коли пауза затяглась, мої повіки опустились і склепились, а дихання ставало дедалі повільнішим і спокійнішим.

— Правильно, люба, поспи, — прошепотів Джейкоб.

Я напівусвідомлено задоволено зітхнула.

— Сет прибув, — буркнув до Джейкоба Едвард, і я раптово збагнула, що то було за завивання надворі.

— Чудово. Тепер ти можеш пильнувати все інше, а я поки що нагляну за твоєю дівчиною.

Едвард нічого не відповів, лише роздратовано застогнав.

— Припини, — пробурмотіла я.

Потім стало тихо, принаймні всередині. Ззовні вітер скажено завивав між дерев. Коливання намету заважало мені заснути. Кілки, забиті в землю, сіпались і тремтіли, щоразу висмикуючи мене з забуття, коли я вже майже готова була заснути. Мені було шкода вовченяти — хлопчика, що змушений стирчати там, надворі, під снігом.

Доки я чекала на сон, мої думки були деінде. Ця маленька тепла місцина нагадала мені далекі дні нашої дружби з Джейкобом: я згадала, як він заміняв мені сонячне світло, дарував тепло, яке робило моє порожнє існування сумісним із життям. Вже давно я не думала про Джейка в такому ракурсі, але сьогодні він був поряд і знову мене зігрівав.

— Будь ласка! — прошипів Едвард. — Припини це!

— Що? — пошепотів Джейкоб у відповідь здивованим тоном.

— Чи не міг би ти хоч трохи контролювати свої думки? — низький Едвардів шепіт був розлюченим.

— А хто сказав, що ти повинен їх слухати? — промимрив Джейкоб на свій захист, але вже трохи збентежено. — Забирайся з моєї голови.

— Хотів би я, щоб усе було так просто. Ти навіть не уявляєш, які твої маленькі фантазії гучні. Це схоже на те, ніби ти навмисно стріляєш ними в мене.

— Я спробую приборкати свої думки, — саркастично прошепотів Джейкоб.

Потім вони недовго помовчали.

— Так, — відповів Едвард на беззвучне запитання — він прошепотів слова так тихо, що я ледь могла розібрати, що він каже. — Через це я також ревную.

— Я так і думав, — самовдоволено прошепотів Джейкоб. — Деякі події зрівнюють наші шанси, еге ж?

Едвард усміхнувся.

— Лише у твоїх мріях.

— Ти сам знаєш, що вона досі може змінити свою думку, — уїдливо сказав Джейкоб. — Беручи до уваги все, що я можу їй дати і чого не можеш ти. Та хоча б те, що мені не потрібно її вбивати.

— Спи, Джейкобе, — прошепотів Едвард. — Ти починаєш діяти мені на нерви.

— Гадаю, посплю. Мені тут дуже зручно.

Едвард не відповів.

Я вже занадто занурилась у сон, аби просити їх не говорити про мене, наче я відсутня. Та й узагалі розмова була так схожа на сон, аж я не була насправді впевнена, що не сплю.

— Мабуть, я так і зроблю, — сказав Едвард за якийсь час, відповідаючи на питання, якого я не чула.

— Та чи будеш ти чесним?

— Ти завжди можеш попросити і побачити, — тон Едварда був таким, що я замислилась, чи не проґавила якийсь жарт.

— Що ж, ти бачиш усе, що робиться в моїй голові, тож дозволь мені побачити, що коїться в твоїй: це буде чесно, — озвався Джейкоб.

— У твоїй голові багато питань. На яке з них ти хочеш, щоб я відповів?

— Ревнощі… вони мусять з’їдати тебе. Ти не можеш бути настільки впевненим у собі, як здається на перший погляд. Хіба що ти позбавлений узагалі будь-яких емоцій.

— Звісно, ревнощі з’їдають мене, — погодився Едвард, веселощі зникли з його голосу. — Зараз я відчуваю їх так сильно, що ледь здатен контролювати свій голос. Коли вона далеко від мене, з тобою, і я її не бачу, вони стають іще дужчими.

— Ти думаєш про це весь час? — прошепотів Джейкоб.

— І так, і ні, — відповів Едвард — видно було, що він налаштований відповідати чесно. — Мій мозок працює не зовсім так, як твій. Я можу думати водночас про багато різних речей. Певна річ, це означає, що я завжди думаю про тебе, не знаючи, про що міркує вона, коли вона тиха та задумлива.

Вони обоє трохи помовчали.

— Так, я припускаю, що вона часто думає про тебе, — прошепотів Едвард у відповідь на думки Джейкоба. — Набагато частіше, ніж я б того хотів. Вона переживає, що ти нещасливий. І ти сам це знаєш. І ти це використовуєш.

— Я повинен використовувати все, що у мене є, — пробурмотів Джейкоб. — У мене ж немає тих переваг, які маєш ти: наприклад, вона напевно знає, що кохає тебе.

— Це перевага, — погодився Едвард м’яким голосом.

Джейкоб не відступав.

— Але мене вона також кохає, і ти це знаєш.