Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 86

— Белло! — вигукнув Едвард із видимим полегшенням. Ми заскочили його, коли він міряв кроками маленький клаптик простору.

Він кинувся до мене — перед очима промайнула нечітка картинка, мов змазана світлина, як траплялось завжди, коли він рухався занадто швидко. Джейкоб раболіпно вклонився і поставив мене на землю. Едвард удав, що не помітив того уклону, і міцно-міцно мене пригорнув.

— Дякую, — промовив він до Джейкоба. Безпомилково можна було зрозуміти, що казав він щиро. — Ви дісталися швидше, ніж я гадав, і я справді дуже це ціную.

Я обернулась, щоб побачити, як Джейкоб відреагує на вдячність Едварда.

Але він лише знизав плечима, вся дружелюбність геть-чисто зникла з його обличчя.

— Веди її всередину. Скоро почнеться щось страшне, в мене на голові аж волосся дибки підіймається. Цей намет надійний?

— Гадаю, що так, я прикріпив його до скелі.

— Гаразд.

Джейкоб поглянув на небо, тепер воно було чорним — почалася буря, темряву розбавляли лише міріади сніжинок, що крутились у вирі навколо. Джейкові ніздрі роздулись.

— Я збираюсь перевернутись на вовка, — промовив він. — Хочу знати, що коїться там, удома.

Він повісив свою куртку на обламану низьку гілку і, не обертаючись, рушив у напрямку темного похмурого лісу.

РОЗДІЛ 22. ВОГОНЬ І ЛІД

Вітер іще раз хитнув намет, і я знов затремтіла. Температура швидко падала. Я відчувала це крізь спальний мішок та куртку. Я була повністю вдягнута, навіть взуття не розшнуровувала. Але це не допомогло. Як могло бути так холодно? І далі холоднішати? Цей процес повинен же колись припинитися, хіба ні?

— К-к-к-к-котра з-зараз г-г-г-г-година? — ледь вимовила я, клацаючи зубами.

— Друга, — відповів Едвард.

Він сидів так далеко від мене, наскільки це було можливо на такому обмеженому просторі. Він навіть дихнути на мене боявся, оскільки я й так уже зовсім задубіла. Було занадто темно, щоб я могла бачити його обличчя, але голос його був несамовитим від хвилювання, занепокоєння і нездатності щось змінити.

— Може…

— Ні, все г-г-г-г-гаразд, сп-п-п-п-правді. Я не х-х-х-х-хочу в-в-в-в-виходити н-н-надвір.

Едвард намагався умовити мене втекти звідси вже дюжину разів, але я боялась полишати свою схованку. Якщо було так холодно тут, усередині, де немає страшенного вітру, я могла уявити, як буде погано там, тим паче на бігу.

До того ж утеча змарнує всі наші зусилля. Чи матимемо ми досить часу, щоб виправити все, коли буря скінчиться? А що як вона взагалі не скінчиться? Кудись рухатись зараз не мало жодного сенсу. Я можу так тремтіти всю ніч.

Я хвилювалась, що сліди, які я залишила, зникнуть, але Едвард мене запевнив, що для тих чудовиськ вони і досі будуть дуже виразними.

— Що я можу зробити для тебе? — благальним тоном запитав він.

Я лише похитала головою.

Надворі жалібно заскавчав Джейкоб.

— З-з-забирайся з-з-звідси, — знов наказала я.

— Він просто за тебе хвилюється, — переклав Едвард, — із ним усе гаразд. Його тіло пристосоване, щоб витримати навіть такий холод.

— В-в-в-в-в, — я хотіла сказати, аби все одно він забирався, але не змогла впоратися зі своїми зубами. Намагаючись говорити, я ледь не прикусила собі язика. Зрештою, здається, Джейкоб і справді добре підготований до снігу, навіть краще за будь-кого з його зграї, завдяки своєму довшому, густішому кудлатому червонувато-бурому хутру. Мені стало цікаво, чому це саме так.

Джейкоб завив, пронизливо та жалібно.

— Ну, і що ти хочеш, щоб я зробив? — також проричав Едвард, занадто стривожений, аби й досі турбуватися про ввічливість. — Нести її крізь це? Я бачу, ти хочеш здаватися корисним? Чому б тобі тоді не піти і не пошукати десь обігрівач чи щось таке?

— Не т-т-т-треба, в-в-в-все г-г-г-гаразд, — запротестувала я. Але судячи з Едвардового стогону та приглушеного гарчання ззовні намету, переконати мені нікого не вдалось. Вітер сильно хитнув намет, і я здригнулась разом із ним.

Крізь завивання вітру раптово долинуло виття, і я затулила вуха від цього жахливого звуку. Едвард насупився.

— Цього можна було б і не робити, — пробуркотів він. — До речі, це найгірша ідея, яку тільки можна було вигадати, — сказав він голосніше.

— Через те, що вона краща за ту, що можеш запропонувати ти, — відповів Джейкоб. Його людський голос приголомшив мене. — «Піди пошукай обігрівач», — ображено промовив він. — Я тобі не сенбернар, зрозумів?

Я почула шелест блискавки — хтось розстібав намет ззовні.

Джейкоб просунувся в настільки маленький отвір, наскільки дозволяла його статура, і кілька лапатих сніжинок впали на долівку намету. Мене били дрижаки, мов то були конвульсії.

Джейкоб уже застібав намет, а Едвард прошипів до нього:

— Мені це не подобається, просто дай їй свою куртку — і забирайся звідси.

Мої очі вже пристосувалися настільки, щоб я могла бачити фігури — Джейкоб тримав у руках свою теплу куртку, яка висіла на гілці поряд із наметом.

Я спробувала поцікавитись, про що розмова, але все, що я змогла вимовити, було «п-п-п-п-п» — через тремтіння я не могла контролювати свого заїкання.

— Куртка — на завтра, зараз вона вже занадто змерзла, щоб зігрітися самій. Куртка також льодяна, — він кинув її біля дверей. — Ти сказав, що Беллі потрібен обігрівач, ось я і прийшов, — Джейкоб розставив руки так широко, наскільки дозволяв намет. Як завжди, коли він скидав подобу вовка, на ньому було лише найнеобхідніше — спортивні штани; ані сорочки, ані черевиків не було.

— Д-д-д-джейку, ти з-з-з-змерзнеш, — спробувала я дорікнути йому.

— Не змерзну, — весело відповів він. — Останнім часом я дуже гарячий хлопець. Зараз ти в мене миттю не просто нагрієшся, а навіть спітнієш.

Едвард загарчав, але Джейкоб навіть не глянув на нього. Замість цього він підповз до мене і почав розстібувати блискавку на спальному мішку.

Зненацька на його плечі опинилась Едвардова рука, що стримувала рухи Джейкоба, сніжно-біла на темній шкірі. Джейкоб стиснув щелепи, його ніздрі роздулись, а тіло автоматично відреагувало на холодний дотик. Він смикнувся всіма м’язами.

— Забери від мене руки, — проричав він крізь зуби.

— Забери від неї лапи, — похмуро відповів Едвард.

— Н-н-н-не с-с-с-сваріться, — попросила я. Мене ще раз труснуло. Здавалося, що мої зуби зараз просто розкришаться на маленькі шматочки, так сильно я ними цокотіла.

— Я впевнений, що потім, коли її пальці на ногах почорніють і відсохнуть, вона тобі обов’язково подякує, — огризнувся Джейкоб.

Едвард вагався лише хвилину, а тоді прибрав руку з Джейкобового плеча і поплив назад на своє місце у протилежний куток намету.

Його голос був рівним та зловісним.

— Слідкуй за собою.

Джейкоб посміхнувся.

— Посунься, Белло, — промовив він, продовжуючи розстібати блискавку на мішку.

Я обурено витріщилась на нього. Не дивно, що Едвард так відреагував.

— Н-н-н-не… — спробувала опиратись я.

— Не будь дурною, — промовив він роздратовано. — Тобі не подобається мати всі десять пальців на ногах?

Він утиснувся в спальник, де для нього місця зовсім не було, і з силою зашпилив блискавку.

І тоді я більше не могла противитись, не могла і не хотіла.

Джейк був такий теплий! Він оповив мене своїми руками, міцніше пригортаючи до голих грудей. Тепло було таким бажаним, наче повітря після довгого занурення під воду. Коли я охоче притисла свої крижані пальці до його шкіри, він скривився.

— Господи, Белло, ти — як шматок криги, — пожалівся він.

— В-в-в-в-вибач, — затинаючись, промовила я.

— Спробуй розслабитись, — порадив він, коли мене труснув іще один жорстокий напад судоми. — І ти зігрієшся набагато швидше. Звісно, ти зігрієшся ще швидше, якщо знімеш одяг.

Едвард пронизливо загарчав.

— Це ж широковідомий факт, — промовив Джейкоб на свій захист. — Правило виживання номер сто один.

— Припини це, Джейку, — сердито сказала я, незважаючи на те, що моє тіло відмовлялось відсуватися від нього хоч на міліметр. — Н-н-н-насправді нікому не п-п-п-потрібні всі десять пальців.