Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 72

— Цього разу ти справді прокинулась? — прошепотів він.

— М-м-м, — ствердно видихнула я. — А що, було багато хибних пробуджень?

— Ти спала дуже неспокійно — весь день балакала уві сні.

— Весь день? — кліпнула я очима і знову визирнула у вікно.

— В тебе була довга ніч, — промовив він підбадьорливо. — Ти заслуговуєш провести всенький день у ліжку.

Я сіла, в голові крутилось. Світло проникало в мою кімнату з заходу.

— Оце так так!

— Ти зголодніла? — припустив він. — Хочеш сніданок у ліжко?

— Та ні, — простогнала я і знов потягнулась. — Я повинна встати і трохи розім’ятися.

Едвард узяв мене за руку та провів до кухні, уважно слідкуючи за мною, наче я могла впасти. А може, він гадав, що я сновида.

Я зробила найпростіший сніданок, просто закинула кілька крекерів у тостер. Мимохідь я поглянула у його хромовану поверхню, як у люстро, і жахнулась.

— Ох, яка ж я «красуня»!

— В тебе була важка ніч, — знов промовив Едвард. — Тобі було б варто залишитись удома і як слід виспатись.

— Ага, звісно. І все проґавити. Знаєш, тобі слід уже звикати до того факту, що тепер я — член твоєї родини.

Він посміхнувся.

— Ймовірно, я до цього звикну.

Я сіла за стіл зі своїм сніданком, а він умостився навпроти мене. Коли я підняла руку, щоб укусити бутерброд, то побачила, що Едвард пильно дивиться на мій зап’ясток. Я опустила очі та збагнула, що в мене на руці досі хилитається Джейкобів подарунок, який він вручив мені на вечірці.

— Можна? — спитав Едвард, указуючи на мініатюрного дерев’яного вовка.

Я голосно ковтнула.

— Ну звісно.

Він просунув руку під браслет і зважив маленьку фігурку на своїй білосніжній долоні. На секунду я злякалась. Найменший рух його пальців міг перетворити кулон на малесенькі скіпочки. Але, звісно ж, Едвард ніколи б цього не зробив. Він лише трохи потримав вовка на долоні й відпустив. Той хитнувся і злегка зачепив мій зап’ясток.

Я дивилась Едварду в очі й намагалася зрозуміти, що він відчуває в цю мить. Бачила я хіба задумливість; всі інші почуття, якщо вони і були, він сховав десь дуже глибоко.

— Джейкоб Блек може дарувати тобі подарунки.

Це не було ані запитання, ані звинувачення. Просто констатація факту. Але я знала, що він згадує мій минулий день народження, коли я влаштувала істерику щодо подарунків. Я не хотіла, щоб мені їх дарували. Особливо Едвард. Це було цілком нелогічно, і певно ж, усе одно ніхто про мене не забув…

— Ти дарував мені подарунки, — нагадала я йому, — ти ж знаєш, що я люблю все, зроблене власноруч.

На секунду його губи скривилися.

— А як щодо тих, які були у використанні? Такі ти приймаєш?

— Що ти маєш на увазі?

— Цей браслет, — він провів пальцями навколо мого зап’ястка, — ти часто його носитимеш?

Я знизала плечима.

— Тому що ти не хочеш образити Джейкоба, — проникливо припустив він.

— Так, мабуть.

— Тоді чи не здається тобі, що це буде чесно, — спитав він, розглядаючи мою руку; він повернув її долонею вверх і пробіг пучками вздовж кровоносних судин на зап’ястку, — якщо я також тобі щось подарую?

— Подаруєш?

— Так, кулон — він нагадуватиме тобі про мене.

— Ти і так присутній у кожній моїй думці, мені не потрібні нагадування.

— Якщо я щось тобі подарую, ти його носитимеш? — наполягав він.

— А кулон точно вживаний?

— Так, якийсь час він належав мені, — Едвард посміхнувся своєю янгольською усмішкою.

Якщо це була лише реакція на подарунок Джейкоба, тоді я з радістю прийму кулон.

— Що завгодно, аби ти був щасливий.

— Ти помітила нерівність? — у його голосі почулось звинувачення. — Бо я помітив!

— Яку таку нерівність?

Його очі звузились.

— Всі, кому заманеться, мають право дарувати тобі подарунки. Всі, окрім мене. Я хотів зробити тобі подарунок на випускний, але не зробив. Це надзвичайно нечесно. Як ти це поясниш?

— Легко, — знизала я плечима. — Ти для мене — набагато важливіший, ніж будь-хто. І ти віддаєш мені себе. Це вже значно більше, ніж я заслуговую, і все, що ти даруєш, лише збільшує дисбаланс.

Він недовго аналізував сказане, а потім закотив очі.

— Те, як ти мене сприймаєш, просто смішно. Я спокійно жувала свій сніданок. Я знала, що Едвард не слухатиме, якщо я почну переконувати його в іншому.

Задзижчав телефон Едварда. Перш ніж відповісти, він подивився на номер.

— Алісо, що трапилося?

Він слухав, а я, чекаючи його реакції, раптово почала нервувати. Але те, що сказала Аліса, зовсім його не здивувало. Він кілька разів зітхнув.

— Я припускав щось таке, — відповів він їй, пильно дивлячись мені в очі, його брови несхвально звелися. — Вона розмовляла уві сні.

Кров прилила мені до обличчя. Що ж я цього разу сказала?

— Я про це подбаю, — пообіцяв він.

Коли він згорнув телефон, то подивився на мене трохи розлючено.

— Ти ні про що не хочеш зі мною поговорити?

Я секунду міркувала. Враховуючи попередження, яке Аліса робила мені минулої ночі, можна було здогадатися, чого вона телефонувала. І згадуючи той тривожний сон, що снився мені сьогодні весь день, — сон, у якому я скрадалася за Джаспером у надії, що він виведе мене на галявину крізь ліс, схожий на лабіринт, де я зможу знайти Едварда… Едварда і чудовиськ, які прагнуть мене убити, але про них я не турбувалась, тому що вже ухвалила рішення, — то я припустила, щo саме міг Едвард чути, доки я спала.

Я на секунду скривила губи, досі не готова зустрітися поглядом з Едвардом. Він чекав.

— Мені подобається Джасперова ідея, — нарешті промовила я. Він застогнав.

— Я хочу допомогти. Я повинна зробити хоч щось, — наполягала я.

— Те, що ми наражатимемо тебе на небезпеку, не допоможе.

— А Джаспер вважає, що допоможе. Він же знається на цьому. Едвард сердито подивився на мене.

— Ти все одно не зможеш мене стримати, — погрожувала я. — Я не збираюсь переховуватись десь у лісі, доки ви ризикуєте заради мене.

Раптово він почав боротися з усмішкою.

— Белло, Аліса не бачить тебе на галявині, вона бачить, як ти тиняєшся, загублена в лісі. Ти не зможеш знайти нас там, ми лише згаємо час, доки я шукатиму тебе, коли все закінчиться.

Я намагалась зберігати такий самий спокій, як і він.

— Це тому, що Аліса не брала до уваги присутність Сета Клірвотера, — чемно промовила я. — Якби вона це зробила, тоді, звісно ж, вона була б не в змозі побачити нічого. Але схоже на те, що Сет хоче бути на місці битви так само, як і я. Не думаю, що буде аж так важко переконати його показати мені дорогу.

Гнів спалахнув на Едвардовому обличчі, але потім він глибоко вдихнув і взяв себе в руки.

— Це б могло спрацювати… якби ти не сказала мені. Тепер я просто попрошу Сема дати Сетові спеціальні вказівки. Сет не зможе проігнорувати наказ, хай як би він того хотів.

Я приязно посміхнулась.

— А з чого б це Сем роздавав такі накази? Особливо коли я розкажу йому, як допоможе моя присутність на галявині? Я закладаюсь, що Сем ліпше зробить послугу мені, аніж тобі.

Едвард знов опанував себе.

— Можливо, ти права. Але я впевнений, що Джейкоб неодмінно віддасть такі самі накази, як я.

Я насупилась.

— Джейкоб?

— Джейкоб — другий за рангом у зграї. Він тобі ніколи не розповідав про це? Всі повинні підпорядковуватись його наказам так само, як і Семовим.

Едвард переміг і посміхався, сам це розуміючи. Я зморщила лоба. Джейкоб буде на його боці — в цьому єдиному разі, я була впевнена. І до речі, Джейкоб ніколи не розповідав мені про свій ранг.

Едвард скористався з того, що я на мить розгубилася, і продовжив підозріло рівним та заспокійливим голосом:

— Вчора я мав захопливу можливість зазирнути в думки всієї зграї. Це було цікавіше, ніж дивитись мильну оперу. Я й гадки не мав, як важко керувати такою величезною зграєю. Дух індивідуальності проти духу більшості… просто неймовірно.