Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич - Страница 27

Як поклали весільні баби молоду посеред широченної постелі, так вона й лежить, і молодому до неї ще треба діставатися. А тільки він починає до неї козаком-пластуном повзти, як відразу ж снопи шелест зчиняють, наче лемент! Мов комусь передати шелестом спішать: «Уже. Лізе… Чуєте?»

Але ж і добре водночас, що на ложі любові снопи лежали. На все життя молоді запам’ятають, як шелестіла-шамкотіла під ними в першу їхню шлюбну ніченьку суха солома снопів на мулькому ложі кохання. Може, в цьому й сенс крився — застилати молодим перше їхнє ложе снопами. Та ще й символіка зберігалась (а руський завжди до символіки охочий) — щоб плодючою і родючою молода була, як плодючою та родючою буває кожна рослина на землі…

А ще що придумали винахідливі московити — наряжають молоду у весільну сороченцію на піваршина довшу за неї саму. А зайвину сорочки на ногах зав’яжуть. Кректали жінки, затягуючи вузол на зайвині сорочки в Агафії, старалися, звелівши молодій лежати і не ворушитися та не заважати їм виконувати весільний звичай. А молода має відбиватися від їхнього намагання зав’язати їй сороченцію вузлом, ногами совгати, брикатися, але так, щоб не завадити їм все ж таки зав’язати, як і велить звичай, сорочку.

Затягуючи вузол, незлобиво посміювались, свої «шуточки-прибауточки» солоненькі здебільшого відпускали, молодій і молодому підморгували.

— Як із сінника вийдемо і залишимо вас удвох, починай, князю молодий, розв’язувати наш вузол. Бо як же дістати молодуху, обминувши наш вузол? — підморгували, шкірили білі зуби. — Як розв’яжеш, твоя молодуха, не розв’яжеш — не збирати тобі сеї ночі меду з квітки…

Зачинивши двері сінника, наказали боярину на коні та з шаблюкою в руці нікого й близько до ранку не підпускати до сінника. Виспівуючи сороміцькі частівки, подалися в горницю свадьбувати…

І зосталися молоді нарешті удовх.

Та ще місяць у шпарку зазирав по широкій постелі, де в довгій, знизу преміцним і хитрим вузлом зав’язаній сорочці, як у захисному коконі, лежала молода. І молодий, колінкуючи, почав визволяти її з того кокона, щоб дістати до зваб її, а молода, тихо й щасливо посміхаючись в передчутті того, що зараз буде, ще й не давалась йому, але так не давалась, як курка, котра від півня втікає — щоби він неодмінно її наздогнав і своє зробив. І щоб пошвидше визволив її з полону льолі лляної й до себе пригорнув.

— Розв’язуй, Петрику, такий у нас звичай. Не розв’яжеш, не візьмеш того, що тобі належить…

— Ще що сказала? Та я все життя козакую, а хіба козак вузла не розв’яже на весільній сорочинці?

— Але це вузол не ваш, а наш, московський, — підохочувала, піддрочувала молода судженого свого, хоч знала наперед — розв’яже. Бо ще такого на Русі, кажуть, не траплялося, щоб молодий у першу ніч та не зумів розв’язати вузла на весільній сорочинці своєї коханої.

— Колись і московський вузол розв’яжемо, — одказував молодий, заходжуючись коло московського вузла, але — весільного. І ревно зайнявся своїм прямим обов’язком. Був охоплений шалом нетерпіння, і руки його чомусь тремтіли — чи від збудження, чи від нетерпіння… Стоячи коло її ніг на колінах, вузол і руками розв’язував, і зубами собі підсобляв — ну й затягли ж московитки, най здорові будуть! Знають своє діло, не одній молодій його, напевне, затягували. Та й самі вони у свій час завмирали на ложі кохання в передчутті-очікуванні, а що ж далі буде, як суджений нарешті розв’яже вузол?.. А далі буде… Вони знали, що далі буде. Бо й у них, як молодими лежали на двадцяти семи снопах, накритих ведмежими хутрами, далі було… Ой, було… На все життя запам’ятали вони, що було потім, тож так ретельно затягували вузол. Довго суджений його розв’язуватиме, довше чекатимеш того, що потім відбудеться, наситишся радістю чекання терпко-солодкого… А як здогадається молодий, то вузол і розв’язувати не треба, а просто визволити молоду із сорочки, і все тут… І молодий здогадався, як то треба робити, щоб довго не морочитись з вузлом. Обціловуючи, лоскочучи її пишними вусами, він розстебнув сорочку, звільнив з неї одне плече коханої, округле й м’яке, потім взявся за руку, визволив її спершу по лікоть, а потім і всю і таким же робом визволив і другу руку — вона німо допомагала йому визволити її з сорочки… Виявляється, на такий випадок все передбачено — у весільної сорочки широкий виріз на грудях, і він просто стягнув з неї сорочку низом і аж зажмурився від захоплення, як побачив її перед собою голеньку в лагіднім і чарівливім сяйві місяченька…

А коли ворухнувся, щоб спрагло згребти в обійми її розкішне тіло визрілої жінки, яка давно вже знудьгувалася за любов’ю, як спраглий за цілющою водою — ой, зашелестіли під ними снопи — лунко, і, здавалося на всю Москву. Він сполошено завмер, як наче б його щойно застукали на чомусь сороміцькому… А місяць у шпарку зазирав, заливаючи ложе любові тремтливим злотом-сріблом і молоду на ньому. Він відмахнувся від того шелестіння під ним — хай шелестить хоч і на всю Москву — що йому з того! Це його нічка, і він має право і снопами шелестіти, і — шелестітиме до самого ранку.

Навалився на неї своїм міцним тілом, і вона, з охотою пірнувши, наче загубившись під ним, а, знайшовшись, так і прилипла до нього — і грудьми, і животом, і ногами, і лоном своїм, і вони, переплітаючись розпашілими тілами, завертілися в’юнами на снопах, і вона тихо і радісно крикнула, як його гаряче й тверде тіло почало увіходити в її дівоцтво, що так довго чекало цього, а він, цілуючи її, шепотів, шепотів, шепотів…

— Яка ж ти солодка, Гапочко моя… Скільки тебе не пий, а все одно не вип’єш усю…

Ось звідтоді, з ночі їхньої першої і на все життя стане вона для нього Солодкою Гапочкою.

І звідтоді, з ночі їхньої першої, і почалася остання любов гетьмана…

Ось вже позаду залишилася і друга фортеця Москви — Китай-город з його 14 потужними вежами і товстелезними — до 6 метрів завтовшки, оборонними стінами, на вершку яких були обладнані бойові майданчики з гарматами, що заряджалися з дула. Гармати націлені на Москву-ріку, як ніби там був край міста. Тоді ж як за рікою і ген-ген тягнулися посади стольного граду. А вже за ними починався ще один — другий пояс — укріплень, що й замикав у кільце тодішній град на обох берегах ріки. У білій фортечній стіні (вибілена білим тальком, тому цей край Москви тоді звався Білим городом, або ще — Цар-городом) — 11 проїзних веж-воріт (всього їх у стіні 29).

Із зовнішньої сторони потужної стіни столицю оперізував глибокий рів (через нього напроти кожної вежі були підйомні мости), наповнений водами з річок Чорторий та Сивка.

У вежах високі шатрові крівлі, на деяких, як на пагодах, їх по кілька — траплялися вежі і з сімома дахами.

Як свідчить історія, випробування оборонної смуги не довелося довго чекати. Відразу ж по закінченню будівництва Білого города під Москвою з’явилася орда кримського хана Кази-Гірея. Наткнувшись на небачену раніше кам’яну стіну, що оперізувала місто (татари були вражені, де вона взялася?), і вогонь, здавалось, безлічі гармат з неї (гармати безперервно стріляли більше доби з оборонних мурів, і гуркіт той з околиць долинав і до Китай-города, і до самого Кремля, не кажучи вже, що пережили за ту добу безперервної пальби налякані москвичі), ординці так і не зважилися на приступ. Повернувши коней геть від неприступного граду (степовики взагалі не дуже полюбляли — бо не вміли — штурмувати укріплені міста), розсіялись у степах за Доном.

Московити три дні святкували перемогу, процесії мирян з хоругвами й хрестами на чолі з попами ходили вулицями, ще і ще освячуючи оборонні стіни Білого города та дякували Богу за безкровний порятунок (тільки й того, що потрудилися пушкарі, витративши, правда, гору-горенну ядер). Але уряд Москви стривожився. Те, що татари відступили, ще нічого не говорило, вдруге вони можуть і не відійти, тож вирішено було для повної впевненості в безпеці збудувати додаткову оборонну стіну, аби ще надійніше захиститися від набігів степовиків, які вже не одне століття шарпали Русь, і року 1591 було зведено ще один мур, що охопив уже всю територію столиці. Так виникла третя і остання захисна лінія Москви. Простяглась вона на 15 кілометрів і була дерев’яно-земляною фортецею. Мала 50 веж, 24 з яких були проїзними. Вежі, що виходили на південні дороги, якими частіше всього й рухались орди татар, — Калузьку і Серпухівську — змурували з каменю, решта ж, як і вся стіна, являли собою дерев’яні зруби 7–8 метрів заввишки, наповнені добре втрамбованою землею. Збудована всього лише за один рік, нова столична фортеця отримала назву Скородом. Проте під час польської інтервенції часів Лжедмитрія її було майже повністю зруйновано (вороги руйнували, які брали стіну, потім народне ополчення, яке визволяло Москву). Пізніше, як уляжеться воєнна веремія і Москва на якийсь час отримає передих, на місці Скородома збудують новий «Земляний город» — насип без городів і терас, але з бастіонами, на яких поставлять гармати. Тоді ж один з іноземців зазначить, що Кремль за трьома лініями укріплень почувався так надійно, як «серце в тілі». Москва вже тоді вважалася «удвічі більшою за Прагу», «більшою за тосканську Флоренцію» і «більшою Лондона».