Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич - Страница 26

Шум, вигуки, сміх.

Залунали пісні та московські «прибаутки». Молода зі своїм почетом вже сиділа за столом. Як і велить звичай, місця біля неї молодому не було — по ліву руку од неї і по праву сиділи дружки.

«Батько» молодого забідкався.

— Як би нам молодому князю та викупити місце за столом?

Почали торгуватися. Зрештою, місце викупили в дружки за хустку, і молодого врочисто посадили біля молодої.

Як всі вгамувалися, священик прочитав молитву, і дружки заходилися розчісувати молодому волосся.

«Добре, що в мене хоч є що розчісувати», — жартував молодий.

Потім молодій розплели косу і наділи на голову кіку, а зверху накинули фату, а потім з піснями й побажаннями заходилися молодих обсипати хмелем та обмахувати соболями.

Тим часом дружка молодого різав хліб (перепічку) і роздавав його — спершу молодим, потім і гостям. Кожний, беручи шматочок, осіняв себе хрестом, бажав молодим щастя і врочисто його куштував.

А вже тоді вирушили в церкву. Молода їхала в кареті, десь для такого випадку найнятій, бо жених своєї не мав, а попереду карети несли коровай і запалені свічки. Молодий супроводжував молоду верхи на коні. Коли ж повернулися з вінчання, коня молодий, як і велить звичай, віддав на всю ніч своєму боярину — верхи він оберігатиме першу шлюбну ніч молодих.

У Золотій палаті, де гості їли й пили, молодим нічого не можна було їсти. Пити ж і поготів. Вони мали лише сидіти і радуватись.

Казання здійснив найстаріший за віком боярин — побажав усіх гараздів молодим, довгого віку, любові та злагоди і діток купу. («Чи ж не насміхається боярин, — трохи непокоївся Дорошенко. — Міг би дітей і не згадувати — які діти в моєму віці?»), по-батьківському благословив молодих.

І лише тоді під співи та здравиці боярин урочисто передав молодому жону його, що аж тепер стала його законною. Гості — їм ще веселитися до ранку, та й завтра триватиме весілля, — гуртом провели молодих на сінник. Попереду дружки несли замотану в обрус смажену курку, в сіннику, всадовивши молодих на постіль, розірвавши курку, зі сміхом та усілякими побажаннями погодували молодих. А тим часом жона тисяцького обсипала їх хмелем. Молоді їли з апетитом — зголодніли за день, і апетит той був доброю ознакою.

Свахи їх підбадьорювали:

— Їж, їж, князю, маєш цілу нічку трудитися!

Як молоді впоралися з куркою, їм піднесли води помити руки та вмитися, і все з тими ж смішками та жартами всі вийшли, зачинивши двері сінника, — до ранку. І до ранку навколо будинку, як і годиться, із шаблюкою в руці їздитиме на коні боярин молодого, охороняючи першу шлюбну ніч молодих, їхні перші любощі. Ой, не так спокій, як нічку любощів — гарячих та ніжних…

За Москвою-рікою царюючого граду, за високим дубовим частоколом в просторій горниці боярського дому хмільні гості сидять за довгими столами, що аж гнуться від яств і питія (чим при своїй постійній бідності споконвіку славилась Русь, та й нині, слава Богу, славиться) на широких дубових лавах, засланих відбірними вовчими хутрами, п’ють-гуляють напропале. «С русской удалью» свадьбують в малоросійського гетьмана і водночас царського воєводи Петра Дорошенка гості дорогії, знатнії, все дворянських родів.

Найняті музики, перебираючи струни своїх дзвінчатих гуслів, розважають гостей грою та співом про князя молодого Петра та княгинюшку Агафію… Крізь настіж відчинені двері клубами виривається з будинку терпке повітря гулянки, від якого в непившого аж в горлі шкребе. Вже скоро північ. Десь у тім боці, де Кремль, все шириться й шириться золотиста тремтлива смуга, що охоплює півнеба — ось-ось має зійти місяць. А поки що над стольним градом густа чорнота ночі. І на тлі її слюдяні шматочки, повставлювані в густе переплетення віконних рам (скло і до того ж товсте, зелене і ще непрозоре, тільки-но починає де-де з’являтися в Москві), світяться, як жовті вирла якогось стоокого нічного чудиська.

Густими в’язкими слізьми стікають у важкій задусі горниці товсті, в дитячу руку завтовшки, сальні свічки, що на час весілля замінили дешеві і звичні тоді для Москви-камен вічні руські лучини.

На чолі весільного столу, наче поважні старшини, стоять відра з винами білими[6], та не прості, а по 12 літрів, а біля них московські відра, ще щедріші, по 14 літрів кожне хмільного царського зілля. Кожен весільчанин, якщо тільки він ще має змогу встати без сторонньої допомоги і не втратив координації рухів, встає, підходить, зачерпує коряком царського вина і, перехрестившись, неспішно цмулить його стільки, скільки хоче — за здоров’я, звичайно, молодих, за їхнє щастя-долю. Питія вистачить (недарма ж колись великий київський князь Володимир, вибираючи релігію, застерігав: «Русь веселієм здавна славиться»), до ранку ще далеко, пий-гуляй, християнська душа, на те і свадьба.

З усіх весільчан тільки один сидить не в горниці за столом із яствами-питієм — боярин молодого. Власне, він сидить, але на коні вороному, і має всю ніч з шаблею в руці крутитися в дворі і, як велить звичай, чатувати першу нічку молодих, їхні медові любощі на сіннику, а тих цікавих, які захочуть носа сунути в шпарку чи бодай наблизитись до едему молодих, відганяти пріч шаблею. Киш, киш від сінників! Не підете добром, шаблюкою пожену. Та й чого там підслуховувати? Хто вже був молодим і нічку в сіннику нічкував, той знає, що там робиться, а хто ще не був, так чого квапитись, надійде йому черга, сам побуде там і тоді теж усе спізнає — кожному овочу свій час.

Підкоряючись кінному боярину (а втім, то вони просто перевіряють, як він ревно виконує покладені на нього обов’язки), весільчани зі сміхом повертаються в горницю пити-гуляти і далі свадьбувати.

Близько півночі нарешті з-за Кремля вигулькнув місяць, висвітлюючи зубчасті стіни і вежі, швидко піднявся над Москвою і задоволено засяяв уповні, з ледь видимою, правда, щербинкою. І верхівцю на чатах під місяцем з жовтим пласким лицем степового ординця не так вже сумно самому. Та й жіночки ні-ні, а винесуть на тарелі добру чарку вина царського з солоним огірком на закуску. Перехилить боярин чарку, сидячи в сідлі вороного, рукавом губи утре, захрумтить огірком і знову кружляє в дворі, і на лезі його шаблі, яку він грізно тримає напоказ, — місяць промінням грає і сам з пласким лицем жовтого ординця зазирає у сінник — а як там молоді? Не зазирай, не зазирай, там все гаразд, бо ще такого на Русі не бувало, щоб молодий князь та не справився з молодою княгинею на широкому ложі сінника, засланому двадцятьма сімома снопами і накритому ведмежими хутрами.

Десь угорі над весільною постіллю, певно, була зручна шпаринка між нашвидкуруч збитими дошками та обаполами, тож місяченько через неї і зазирав у сінник — за молодими кортіло попідглядати небесному молодику, чи що?

Хай зазирає, хай дивиться — йому все можна. Та й знає він, що в таку ніч у весільному сіннику русичів має відбуватися і відбувається — не першу ж бо нічку сяє він над Руссю, яка свадьбами споконвіку славиться.

Вже перші московські півні почали пробувати злегка хриплуваті зі сну голоси (хтось, проснувшись в цю мить на Русі, послухає перших півнів, перехреститься: «Поють півні на святій Русі», перевернеться на другий бік, поплямкає, наче до чого приміряючись, і знову безпечно захропе на всі заставки!), спохопившись, струсять із себе дрімки-соньки, починають перегукуватись сторожі десь на вежах Кремля, Китай-города, чи й Скородома за Москвою-рікою на численних воротах оборонних мурів, що охоплюють царюючий град трьома кільцями: «Пантруй!..» Поперегукуються та й знову задрімають — до других півнів…

Пантрують…

Спить Москва — від царя-батюшки й до останнього холопа. І навіть сторожа спить, не сплять тільки весільчани в будинку за Москвою-рікою, за високим дубовим частоколом, та ще молоді на сіннику…

Але ж і звичаї у цих незбагненних московитів, дивується і без того подивований молодий. Хоч зайве помешкання і є в будинку, але молодим на першу шлюбну ніч неодмінно збудують сінник, а в ньому такі широченні полаті змайструють, що двом на них і загубитися можна, а на них покладуть 27 снопів — що це — магія? — з цьогорічного врожаю, хутрами їх понакривають і — готове ложе любові. Але ж і тріскотлива та шурхотлива та постіль! Тільки-но ворухнешся, не кажучи вже про щось інше, як такий шелест зчиниться! Заледве чи не тріск! І снопи як зашелестять, то здається, що їх чути на всю Москву, принишклу в місячному сяйві ночі, і молоді сторожко завмирають — чи не підслуховує хто бува шарудіння снопів під ними? Не хихикає хто бува, не підморгує прискаленим оком, не заходиться смішками — людська природа завжди цікава, особливо до того, що сороміцьке чи заборонене. Та й знають вони, чого це на сіннику в шлюбну ніч під молодим на широкому ложі шелестять снопи…