Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 22

- Та ну-бо, кажiть уже, бабо, що там таке! - аж скрикнула Гаїнка.

- Ох, не поспiшайсь, моя дитино, не поспiшайсь! - казала баба з медом та з маком солоденьким голосочком,- бо, може, про таке довiдаєшся, що й знати його не схотiла б, хай би воно собi йшло на очерета та на болота! Хай би воно каменем на дно в глибоку воду сiло!..

- Бабо!..- благала Гаїнка, притиснувши рученята до грудей.

- Та не знаю вже, як i казати… Трохи воно й нiяково… Ну, та вже я тебе, дочко, так люблю, що ти така до старих людей увiчлива та приятна,вiд тебе не втаюся… Хiба ж ти не чула, моя бiдолашечко, моя горличко сивесенька, хiба ж тобi нiхто не казав, моє серденятко, що твiй чоловiк та до Ївги ходить?

- До Ївги?! Що це ви, бабо? Та то вiн до Грицька ходить - читають вони там та розмовляють.

- Так, так, дочко: i читають вони, i розмовляють, i говорить вiн, що до Грицька, а там Ївга йому так на шию й висне.

- Неправда ж бо! Неправда!.. Все це брехня!.. Я знаю, вiн не любить Ївги! Вiн сам менi казав це!

Гаїнка говорила це гнiвно, дратуючись. Баба i собi вигадала образитися:

- Оце так, дочко!.. Спасибi тобi!.. Менi, старiй, та брехню завдала! Шостий десяток доживаю, зроду менi й старi люди такого не казали, а тут довелося вiд дитини почути! Я їй як добрiй, любивши її, а вона!..

Гаїнцi стало сором, що вона так на стару крикнула. Червонiючи, промовила:

- Нi-бо, бабусю… Я ж не кажу того… То ж я не про вас, я про людей… що то люди брехнi повигадували…

- А якби це брехнi були, то я б тобi цього й не казала,- навчала баба Мокрина докiрливим та поважним голосом.- Баба Мокрина знає, що брехня, а що - нi. Вiд баби Мокрини нi з чим не сховаєшся; вона, й не бачивши, все знає. I з цим твiй Зiнько не сховався. Вiн тобi каже, що не любить Ївги,ото ж на те й каже, щоб лучче тебе дурити, щоб ти й не подумала… А ти йому вiри не йми, ти пильнуй сама: як на його Ївга поглядає, а вiн на Ївгу… Та й придивляйся, чи вiн такий до тебе й досi, як був, чи нi… От що!.. Тодi й побачиш, чи баба Мокрина правду казала, чи нi…

- Ох, бабусенько! Та не можу ж я тому вiри поняти!..

Бiдолашна не сказала, а якось аж застогнала. А баба правила своє:

- От ти кажеш, що вони до Грицька читати та розмовляти збираються. А воно Зiнько з Ївгою на луцi, у вербах бiля криницi, зiходяться… Там їх люди бачили, як вони вiдтiля порозбiгалися…

IV. ЗРАДНИК ТА ЗРАДНИЦЯ

Як непритомна виходила Гаїнка вiд знахарки. Все в неї в душi, в головi путалося. Вона не вiрила, не могла тому вiри йняти, бо вона йому, Зiньковi, йняла вiру без мiри, без краю… I сам би її зрадив? I вiн би говорив ласкавi слова, а сам би ненавидiв i до iншої думкою линув? I вiн би зазирав їй у вiчi, а йому б зорiли iншi, чужi очi? I вiн би обнiмав її, i вiн би цiлував її, а сам би про iншу, про iншу думав?.. Ой, нi, нi, нi! Цього не може бути!.. Бо… бо… не може!.. Бо як так, то як же його й жити?.. Нi! нi!.. Вона тому не йме вiри, то все брехня, гидка брехня!..

Не йме вiри…

А чого ж нема їй спокою? Чого цi думки не покидають її, печуть?

I так подумати: баба Мокрина не брехуха, та й з якої ж би речi вона стала їй, Гаїнцi, брехати? Нащо їй це? До чого їй воно? Не з пальця ж i вона виссала те, що казала! Щось же воно та є, коли вже й люди загомонiли… Та й баба Мокрина: це ж правда, що вона знає таке, чого й не бачила… Хiба ж вона не знахарка?

Каже: пильнуй! А що ж їй пильнувати? Хiба Зiнько не такий до неї, як був? Щоправда, вiн тепер заклопотаний, сумний часом, дак то ж через громадськi справи…

Через громадськi справи… А що, як нi? А що, як вiн сумний, заклопотаний через те, що живе з нею, а думає про Ївгу? I думає, чого ця Гаїнка ранiше не вмерла,- тодi б я з Ївгою одруживсь?

I вона почула, як од цiєї думки обняло її мов огнем усю, таким страшним пекучим огнем, що трохи не закричала. Нi, нi! Не треба про це думати,- так страшно!

Але як Зiнько того дня пiшов до Васюти, то вона подумала: "А що, як не до Васюти вiн пiшов, а до…"

I не стямилась, як вибiгла з хати та з двору та швиденько на край улицi до Грицькової хати. Убiгла у двiр, зазирнула в вiкно: Грицько з Ївгою дома, Зiнька нема. Мерщiй тодi назад! Ой боже! Гаразд, що ще нiхто не побачив її.

Сiла дома вдвох iз матiр'ю шити. Чи шила, чи не шила…

- Мамо, я води принесу пiду!

- Та в нас же є вода.

- Та там трохи, я ще принесу.

Схопилася, та з хати, та за вiдра i опинилась на вулицi.

Чи не дурна ж вона? Чого це вона вискочила? З вiдрами знову буде до Грицькової хати бiгти, чи що? От, вона зовсiм стерялася, та й годi, за цими думками. Треба хоч води справдi набрати.

Чи набрала води, чи не набрала,- на те не дуже дивилась, а дивилась уздовж улицi, чи не йде Зiнько i вiдкiля: чи вiд Грицька, чи вiд Васюти.

Коли справдi йде - i вiд Васюти!

Скочила мерщiй у хату, а як увiйшов… Ой, яка ж вона йому рада була! Ой, яка ж то все брехня, що баба розказувала! При Зiнькових очах Гаїнка так добре це розумiла! I вона щебетала до нього щасливим щебетанням, смiялась так, мовби то був i смiх i плач, i дивилася в його добрi, яснi, правдивi очi, що нiколи не дурили!.. На його любi уста, що нiколи не казали їй неправди!..

Поминуло два-три днi. За цей час чутка про Зiнька та Ївгу та разом i про Гаїнку з Васютою широко розкотилася по селу. Кумасi плескали язиками, аж одляски по всiх улицях пiшли.

Микитi Тонконоженковi сам Рябченко про те розказав. Ну й лютував же парубок! Та й як же не лютувати? Йому ще з весни дуже впала в око Гаїнка. Вiн уже й на вулицi її займати хотiв, i по саду в Сивашiв уночi лазив,думка така: а може, Гаїнку саму застукає. Де там! Нiчого не пособилося! Не покидаючи думок про Гаїнку, зачепився з горя за Ївгу. Ну, ця така, що довго не тупцявся, сама слiдком бiгала. Все лiто з нею про-куйовдив, аж тут на тобi: почала вiд його тiкати! Вiн спершу й не туди-то - чого воно, аж тепер уже бачить, що тут Зiнько став на завадi. Що ж це воно таке? Ївгу в нього Зiнько вiдбив, а Гаїнку Васюта… Ах же вони хамлети! Ну! Хiба вже вiн цього Зiнька не попаде колись у руки! Дасть вiн йому доброї матланки! Та й Васютi!

А з Гаїнкою дедалi було гiрше. Пiшла до своєї подруги, Катрi Карпової.

- Що це ти, Гаїнко, мов iзмарнiла? Чи не хвора?

- Нi… я здужаю…

- Дак чого ж ти така? Щось тобi є.

- Нi… нi… менi нiчого… я… Та й заплакала!.. Аж Катря перелякалась, кинулась до неї, обняла, пригорнула, як малу дитину.

- Що це ти, боронь боже?! Чого це ти?

- Я… я… я не знаю…- казала, хлипаючи, Гаїнка.- Про Зiнька…

- Що про Зiнька?

Помалу-малу випитала в неї Катря все. Почала її тодi вмовляти:

- Не вiр тому, Гаїнко! То все брехнi, то хтось навмисне вигадує, щоб вас посварити. Твiй Зiнько так тебе любить, що вiн би й слiдочок твiй промiтав. Та вiн же такий щирий,- вiн би тебе не дурив.

Тi слова мов сцiлющою й живущою водою кропили бiдолашне Гаїнчине серце. Слухала вона рiвний Катрин голос ласкавий, i їй ставало легше, легше.

- От, людям заздро, що ви гарно живете,- ну й плещуть. Я це знаю. Менi раз так було, що й про Карпа мого набрехано… Запекло й менi в серце. Аж потiм i виявилось, що брехня… Дак я тепер знаю вже… Не вiр тому!

I Катря, трохи старша i завсiгди поважнiша за Гаїнку, гладила її по обличчю, а Гаїнка, мов дитина, тулилася до неї.

- Скажи, сестрице, - питалася, зазираючи в тихi очi Катринi,- скажи, ти нiчого не помiчала?

- Та нiчогiсiнько! От, яка ти неймовiрна!.. Ну, хочеш: я доглядатимусь, пильнуватиму їх обох,- от побачиш, що нiчогiсiнько не буде.

Веселiша вернулася Гаїнка вiд Катрi додому, веселiша й далi була. Та не довго.

Зустрiла вона свою куму Вустю. Були тiльки вдвох, i Вустя зараз i поспiшилась розказати їй те, що й баба Мокрина. (Вона чула ще й про Васюту, та про те розказувала кому iншому.) Гаїнка розсердилась i докорила кумi, що та каже дурницi. Одначе її знов уразило те слово: