Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 123

— Прощай, Варкане! — сказав він похмуро, але твердо. — Прощай, самовідданий товаришу мій!..

Над скелями з свистом пролетів спис. Він, розгойдуючись, упав і брязнув об камінь між Артемом і Варканом. Вороги переходили в наступ. Мабуть, вони вимушені були наступати, щоб, вибивши звідси вчених, зайняти самим цю зручну позицію й захищатися далі від повсталих, що наближалися сюди?.. Так чи інакше, це був наступ. Ще два списи впали біля друзів, на щастя, не зачепивши нікого.

Кілька воїнів Варкана, що охороняли підступи, нерішуче озирнулися. Вони дивились на нерухоме тіло Варкана. Вони перемовились між собою й кинули свої місця та зникли в тому напрямі, де стояли коні. Один з них, обернувшись, покликав учених, махнувши рукою: мовляв, ідіть за нами!

Артем нерішуче дивився їм услід: може, й справді, варт було б спробувати ще раз пробитися?.. Але Іван Семенович поклав руку йому на плече:

— Недоцільно, Артеме, — мовив він, мов розуміючи думки юнака. — Припустімо навіть, що нам пощастило б захопити коней. А далі?.. Це ж значить дати можливість Дорбатаєві та віщунам зайняти наше місце тут і, можливо, відбитися від повстанців. Хіба ми можемо припустити це?

— Звісно, ні. Це було б зрадою з нашого боку.

— Так от, — говорив далі Іван Семенович, — нам треба затримати тут старшин і Дорбатая, навіть відбити їх можливу атаку. Немає сумніву, що повстанці, впоравшись там, — він махнув рукою в напрямі могили, — поспішать сюди. І коли вони затиснуть тут, під скелями, Дорбатая з віщунами, — ми сумлінно допоможемо нашим друзям завершити перемогу… до речі, звільнимося остаточно й самі, — додав він весело.

Очима геолог тим часом вивчав місцевість.

— Думаю, що це розуміють і наші вороги. Ось чому я певний, що вони зроблять спробу атакувати нас, щоб захопити нашу дуже зручну для оборони позицію. Так. Напасти вони можуть тільки звідси й звідси, — показав він два напрямки. — Я беру собі цю точку. А ви, Артеме, беріть цю. Закуримо, Артеме! І щоб у вас була напоготові запасна цигарка. Настав час вжити нашу зброю!

20. СКАРБНИЦЯ ПРОНІСА

Майданчик серед скель, на якому засіли науковці, мав завдовжки метрів п’ятнадцять. Товариші скупчились на одному його краю, де скелі утворювали щось подібне до своєрідної колиски з кам’яними стінами. Перед товаришами, за невисокою стіною, була круча, під якою юрмилися вороги. Позаду височіло кам’яне урвище. Єдиний шлях відступу, на який раніше сподівався Артем, похилий боковий спуск, був відрізаний. Коней, приготованих для поранених, захопили вороги. Мабуть, так само захопили вони й кількох воїнів Варкана, що намагалися пробитись тим боковим спуском.

Вороги знизу не нападали. Чекали і вчені нагорі. Для них кожна хвилина затримки була корисна. Вдалині, внизу, в напрямі до могили, було видно, як шалено захищалися проти повстанців воїни старшин. Тепер доводилось визнати, що повстання відбувалось не так, як бажалося. Старшини встигли згуртуватись і билися на всю силу, бо бачили, що інакше загинуть. Повстанці повільно тіснили їх, старшини з своїми воїнами відступали сюди, до скель, під якими зібралися віщуни. Свята армія Дорбатая не билася разом з старшинами і їхніми воїнами; вона воліла краще відсиджуватись тут, далі від жорстокого бою — і лише в крайньому разі нападати на чотирьох чужинців…

— Думаю, все ж таки, що вони підуть на штурм, — сказав Іван Семенович. — Давайте, Артеме! Діано, лежати. Тихо!

Собака лежала, поклавши голову на лапи. Вуха її безнастанно ворушилися, вона прислухалась до звуків бою, що доносились здаля, та до голосів віщунів під скелею.

— Звідси вони спочатку не бачитимуть нас, — указав Артем на край майданчика. — Нас захищають скелі. Може, хай наблизяться?.. Тоді буде певніше, Іване Семеновичу…

— Тсс! — прошепотів геолог. — Тсс!.. — Він вказав рукою на той самий край майданчика, про який казав щойно Артем.

Над ним повільно висувався металевий шолом. Ніби хтось хотів зазирнути на майданчик.

Дмитро Борисович схопив свою сокиру. Але Іван Семенович спинив його:

— По-перше, це тільки шолом. Не варт бити його. По-друге, Артем має рацію. Хай вони підійдуть вище. Ви готові, Артеме?

Артем показав кілька динамітних шашок, що лежали біля нього. До шашок були прикріплені коротенькі шматки бікфордового шнура.

— Добре. Обережно з цигаркою, але щоб вона була напоготові.

— Єсть!

Металевий шолом, що висувався з-за краю майданчика, зник.

— Вони хотіли дізнатись, чи ждемо ми їх, чи вартуєм біля краю скель, — пояснив Артем. — Хай думають, що ми зникли або не бачимо їх… Ех, коли б швидше наступали повстанці!

— Навряд чи це буде для нас легше, Артеме, — зауважив Дмитро Борисович. — Бо тоді проти нас будуть не лише віщуни, а й розлютовані воїни та старшини.

— Це вірно, — погодився й Іван Семенович.

Гомін внизу вщухав, його змінило загрозливе мовчання, яке порушувалось тільки брязкотом зброї та вигуками бійців удалині. Там бій не вщухав. Іван Семенович невідривно дивився на крайні скелі. Брови його зсунулися.

— Тепер потрібна увага і спокій, — попередив він. — Ні в якому разі не поспішати. Артеме, ждіть моєї команди!

Артем ждав. Він уважно дивився на скелі. З хвилини на хвилину можна було опинитися під новим дощем стріл і списів. Віщуни, очевидно, приготувалися. Наближався час одчайдушного нападу: віщуни хотіли вибити чужинців з кам’яної колиски і зайняти цю позицію самим. Раптом Іван Семенович простягнув руку до Артема:

— Тсс!.. Увага!..

З-за краю скелі показалося відразу кілька шоломів. Потім міцні руки вхопилися за каміння. З-під шоломів визирнули обличчя віщунів — бородаті, люті й загрозливі. Віщуни обережно заглядали на майданчик, готові першої-ліпшої хвилини зскочити назад.

Діана тихо загарчала. Але рука Івана Семеновича притиснула голову собаки до землі.

Віщуни оглядали майданчик. Вони не бачили на ньому нічого, крім трупа вбитого воїна. Втікачі, що ховалися в кам’яній колисці, були для них не помітні

Ось один з віщунів, мабуть, пересвідчився остаточно, що небезпеки немає. Він перегнувся назад і гукнув до своїх. І враз десятків два віщунів у шоломах і башликах з’явились на краю майданчика. Вони були озброєні не лише своїми короткими й широкими кинджалами; у них були списи, мечі, сокири і луки. Вони спинились на краю, але не наважувались рушити вперед. Видно, їх дивувало незрозуміле зникнення чужинців…

Раптом знизу пролунав рипучий голос Дорбатая. Можна було зрозуміти, що старий віщун про щось питає. Той самий віщун, що гукав раніше, відповів йому. І за кілька секунд над краєм скель показалась голова самого Дорбатая в його своєрідному священному головному уборі. Так само, як і інші, старий віщун оглянув майданчик. Холодні й жорстокі його очі пильно придивлялись до кожного камінця, до кожного виступу.

Артем уважно стежив за Дорбатаєм. Йому здалося, що очі старого віщуна на хвилинку спинилися на стінках їхньої кам’яної колиски. Тільки на хвилинку — і потім перейшли далі. Але Артем не міг позбутися враження, що Дорбатай устиг побачити його і всіх товаришів.

— Дуже хочеться покінчити з ним… — шепнув він Іванові Семеновичу. — Ви не знаєте, Варкан дав Ронісу клятву вбити Дорбатая… але він умер… а проклятий Дорбатай…

— Тсс!.. — спинив його геолог.

Дорбатай знов уважно подивився на скелі, за якими ховалися вчені, його обличчя скривилося, і Артем, не вірячи своїм очам, побачив, що старий віщун, дійсно, показує рукою в їх сторону. Це було так несподівано, що створювало враження, наче Дорбатай справді побачив чужинців крізь каміння…

Так чи інакше, але озброєні віщуни вже сунули до кам’яної колиски, тримаючи напоготові свої мечі й списи… Артем відчув, як напружились його руки. Увага, увага! Чи не забув він про цигарку? Ні, вона горить. Віщуни посувалися повільно й обережно, але рішуче. Чому мовчить Іван Семенович? Чому не подає команди? Віщуни наближаються, ось уже до них залишилося всього метрів десять…