Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 4

Він мені підморгнув і потис плече.

— Ховрашки мають виходити звідси задоволеними, бо інакше потік відвідувачів вичахне і ми швидко вилетимо в трубу. Я вже бачив таке раніше. Усе відбувається дуже швидко. Це парк розваг, юний містере Джонс, тож пестьте ховрашків і якщо вже тягаєте за вушка, то робіть це дуже ніжно. Словом, розважайте їх.

— Добре, — сказав я… хоч і не знав, наскільки весело буде відвідувачам, коли я поліруватиму «Диявольські вагончики» — джойлендівську версію електромобілів, — чи вестиму підмітальну машину Дорогою Гінчаків після того, як ворота зачинятимуть на ніч.

— І не здумай залишити мене з носом. Ти мусиш бути тут у погоджений день і за п’ять хвилин до погодженого часу.

— Добре.

— У шоу-бізнесі є два важливі правила, малий: стеж за своїм гаманцем… і показуйся вчасно.

Коли я пройшов попід великою аркою, на якій неоновими літерами (наразі вимкненими) було написано «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ДЖОЙЛЕНДУ», і вийшов на паркувальний майданчик, де майже не було машин, то побачив Лейна Гарді, який стояв, спершись на ятку зачиненої каси, й курив сигарету, що раніше була в нього за вухом.

— Курити на території тепер заборонено, — пояснив він. — Нові правила. Містер Істербрук каже, що ми будемо першим парком в Америці, який їх запровадив, але не останнім. Отримав роботу?

— Так.

— Вітаю. Фредді просвітив тебе щодо ярмарків і мандрівних цирків?

— Щось типу того.

— Про те, щоб пестити ховрашків, казав?

— Ага.

— Фред буває діставучим дядьком, але в розважальному бізнесі він уже віддавна, все бачив по два рази, і він не помиляється. Я думаю, у тебе все вийде. Є в тобі щось таке ярмарково-карнавальне, хлопче. — Він махнув рукою на парк із його принадами, що вирізьблювалися на тлі безхмарного блакитного неба: «Громовиця», «Скажена трясучка», химерні вигини й повороти водяної гірки капітана Немо та — авжеж — «Колесо Кароліни». — Хтозна, може, цей парк — твоє майбутнє.

— Може, — сказав я, хоча вже точно знав, яким буде моє майбутнє: я писатиму романи й оповідання з тих, які публікують у «Нью-Йоркері». Я все ретельно спланував. Звісно, весілля з Венді Кіґан я теж ретельно спланував, як і те, що ми дочекаємося, коли нам стукне по тридцять, а тоді народимо пару дітлахів. Коли тобі двадцять один, життя — це карта доріг. Уже в двадцять п’ять ти підозрюєш, що тримав карту догори дриґом, у сорок тебе опановує цілковита впевненість у цьому. А на той час, коли тобі виповнюється шістдесят, повірте мені на слово, ти розумієш, що ти, бляха, заблукав.

— А Роззі Ґолд ошелешила тебе фортунівськими побрехеньками?

— Е-е…

Лейн усміхнувся.

— І нащо я питаю? Просто запам’ятай, хлопче: дев’яносто відсотків того, що вона каже, — це справді брехня. Інші десять… скажімо так: бувало, вона казала людям таке, що в них волосся ставало сторч.

— А вам? — поцікавився я. — Вам вона повідомляла щось таке, від чого волосся ставало сторч?

Він розплився в усмішці.

— Той день, коли я дозволю Роззі прочитати щось на моїй долоні, стане днем, коли я знову подамся в мандри, стану атракціоністом-посадником у «свинячому поясі»[12]. Син місіс Гарді не визнає спіритичних дощок і магічних кристалів.

«Ви бачите в моєму майбутньому вродливу жінку з темним волоссям?» — спитав я.

«Ні. Вона в твоєму минулому».

Гарді дивився на мене уважно.

— Що таке? Муху проковтнув?

— Та нічого, — сказав я.

— Колися, синку. Вона нагодувала тебе правдою чи туфтою? Наживо чи «Меморекс»[13]? Скажи таткові.

— Туфтою, я впевнений. — Я глянув на годинник. — У мене автобус о п’ятій, не хочу на нього спізнитися, бо не встигну на поїзд до Бостона о сьомій.

— Та часу ще повно. Де жити збираєшся влітку?

— Я про це якось не думав.

— Можеш дорогою на автостанцію зайти до місіс Шопло. Літній обслузі багато хто в Гевенз-Беї здає житло, але в неї найкраще. За всі ці роки вона багатьох привітних помічників прихистила. Її дім легко знайти, він у кінці Мейн-стрит на узбережжі. Велике ранчо, стіни в сірий колір пофарбовані. На ґанку висить табличка. Ти її не пропустиш, бо вона викладена з мушель, що потроху відвалюються. «ПЛЯЖНИЙ ГОТЕЛЬ МІСІС ШОПЛО». Скажи їй, що ти від мене.

— Добре, скажу. Спасибі.

— Якщо винайматимеш кімнату там, зможеш ходити сюди по пляжу й замість бензину витратиш гроші на щось корисніше. Наприклад, на танці сходиш у вихідний. Приємно починати ранок із прогулянки пляжем. Хай щастить, хлопче. Приїжджай, попрацюємо. — Він простягнув руку. Я потис і ще раз йому подякував.

Гарді заронив у мені цю думку, і я вирішив назад до містечка прогулятися пляжем. Так я зберіг би двадцять хвилин очікування на таксі, яке однаково не міг собі дозволити. Я вже був майже біля дерев’яних сходів, що вели до піску, коли мене гукнув Гарді.

— Гей, Джонсі! Хочеш знати те, про що тобі не розкаже Роззі?

— Авжеж.

— У нас є моторошний атракціон, називається «Дім жаху». Стара Розола не підходить до нього ближче, ніж на п’ятдесят ярдів. Вона терпіти не може страхіття, які там вискакують, і кімнату тортур, і записані голоси, але чого вона насправді боїться, то це примари, яка там водиться.

— Навіть так?

— Отак-от. І не лише вона. Півдесятка людей, які тут працюють, стверджують, що вони її бачили.

— Ви серйозно? — Але то було лише одне з тих риторичних запитань, які ставлять ошелешені люди. Я бачив, що він не жартує.

— Я б розповів тобі цю історію, але моя перерва скінчилася. Маю поміняти кілька струмоприймачів на «Диявольських вагончиках», а десь о третій прийдуть інспектори перевіряти «Громовицю» на предмет безпеки. Які ж вони геморойні, ці хлопці. Ти спитай у Шопло. Що стосується «Джойленду», Еммаліна Шопло знає більше за мене. Вона, можна сказати, знавець. Порівняно з нею я новачок.

— А це не розіграш? Не якась туфта, яку ви підкидаєте всім новоприбулим?

— Хіба схоже, що я жартую?

Не схоже було, однак я бачив, що йому весело. Він навіть мені підморгнув.

— Що за парк розваг без власної примари? Може, ти сам її побачиш. Лохам вона не показується, це точно. Добре, біжи, малий. Застовпи собі кімнату, перш ніж сядеш на автобус до Вілмінґтона. Ти ще мені подякуєш.

Ім’я Еммаліна Шопло створювало в уяві образ рожевощокої хазяйки готелю з якогось роману Чарльза Діккенса, котра скрізь шелестіла своїм пишним бюстом і приказувала щось на зразок «Хай береже нас Господь». Вона б подавала чай і ячмінні коржики під схвальними поглядами добродушних ексцентриків. Вона могла б навіть ущипнути мене за щоку, поки ми сиділи біля вогнища, яке потріскувало, і смажили на ньому каштани.

Але в цьому світі ми нечасто маємо те, що малює нам уява, тому дама, яка відчинила двері, коли я подзвонив, була висока, мала років п’ятдесят з гаком, пласкі груди і була бліда, мов укрита інеєм шибка. В одній руці вона тримала старомодну приплескану попільничку, в іншій — запалену сигарету. Мишаче каштанове волосся було завите великими локонами і прикривало вуха. Це робило її схожою на пристаркувату принцесу з казки братів Гримм. Я пояснив, для чого прийшов.

— Працюватимете у «Джойленді»? Ну, тоді заходьте. Якісь рекомендації маєте?

— Від власників житла — ні, я живу в гуртожитку. Але в мене є робоча рекомендація від начальника в «Комонзі». «Комонз» — це їдальня університету Нью-Гемпшира, де я…

— Я знаю, що таке «Комонз». Я народилася вночі, але не вчора вночі. — Вона провела мене в парадну вітальню, кімнату завдовжки з сам будинок, набиту розпарованими меблями, де одразу привертав до себе увагу телевізор з великим екраном. Хазяйка показала на нього. — Кольоровий. Мої квартиранти можуть його дивитися і користуватися вітальнею до десятої години вечора в будні та до півночі у вихідні. Іноді я разом із дітлахами дивлюсь якесь кіно чи в суботу ввечері бейсбол. Ми їмо піцу чи я роблю попкорн. Це така забава.