Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 3

Колесо знову рушило. Я спускався, наче малий у оповіданні Редьярда Кіплінга, що їхав на хоботі в слона. Лейн Гарді зупинив колесо, проте дверцята мені не відчинив. Зрештою, я вже майже був працівником.

— Ну і як?

— Супер, — сказав я.

— Ага, непогано як на бабусин атракціон. — Він поправив свій котелок, скосивши його на інший бік, і поглянув на мене оцінюючи. — Скільки в тобі зросту? Шість і три[8]?

— Шість і чотири.

— Ага. Побачимо, як тобі сподобається катати свої шість і чотири на колесі в середині липня у шкурі, співаючи «З днем народження» якомусь розбещеному малому шмаркатому засранцю з цукровою ватою в одній руці і напіврозталим ріжком морозива в іншій.

— У якій шкурі?

Але Гарді вже йшов до своєї машинерії і не відповів. Може, не розчув через радіо, бо з нього саме горлав «Крокодилячий рок». А може, хотів, щоб моя майбутня праця в ролі одного з веселих песиків «Джойленду» стала сюрпризом.

До зустрічі з Фредом Діном я мав убити понад годину, тому прогулявся Дорогою Гінчаків до вагончика, де продавали гарячі обіди (й, судячи з усього, бізнес ішов непогано). Не все в «Джойленді» було пов’язано з собачою темою, проте їй присвятили чимало місць. Не винятком стала і ця забігайлівка, під вивіскою «Смаколики-цуциколики». Мій бюджет для цієї подорожі в пошуках роботи був сміховинно малим, проте я подумав, що кілька баксів на чилі-доґ і паперовий пакетик картоплі-фрі якось уже дозволю собі витратити.

Коли я порівнявся з яткою хіроманта, переді мною виросла Мадам Фортуна. Хоча це не зовсім правильно, бо Фортуною вона була лише в період з п’ятнадцятого травня до Дня праці. Протягом цих шістнадцяти тижнів вона вбиралася у довгі спідниці, сітчасті багатошарові блузки й шалі, прикрашені розмаїтими кабалістичними символами. У вухах у неї теліпалися золоті кільця, такі важкі, що відтягували мочки, і розмовляла вона з сильним циганським акцентом, завдяки якому здавалася персонажем з фільму жаху тридцятих років, з тих, де показували оповиті імлою замки й зловісно завивали вовки.

Решту місяців року вона була бездітною вдовою з Брукліну, яка колекціонувала статуетки Гуммель[9] і любила дивитися фільми (особливо сльозливі мелодрами, де якась дівчинка захворює на рак і красиво вмирає). Того дня на ній був скромний чорний діловий костюм зі штанами й туфлі на низьких підборах. Кольоровий штрих додавав рожевий шарфик навколо шиї. Голову Фортуни вінчала кучма густих неслухняних сивих кучерів, проте то була перука і поки що вона зберігалася під скляним куполом у будиночку в Гевенз-Бей. Власне волосся віщунки було коротко стрижене й фарбоване в чорний колір. Фанатка любовних історій із Брукліну і провидиця Фортуна мали тільки одну спільну рису: обидві вважали себе екстрасенсами.

— Над тобою нависла тінь, юначе, — проголосила вона.

Опустивши погляд, я побачив, що вона цілковито має рацію. Я стояв у тіні «Колеса Кароліни». І вона теж.

— Та не ця, дурко. Над твоїм майбутнім. Ти відчуватимеш голод.

Я вже його відчував, до того ж сильний, проте цуциколик завдовжки з фут невдовзі його втамує.

— Це дуже цікаво, місіс… е-е…

— Розалінд Ґолд. — Ворожка простягнула руку. — Але ти можеш називати мене Роззі. Як усі. Хоча поки сезон… — Вона ввійшла в образ, тобто заговорила так, наче вона — Бела Луґоші[10], тільки з грудьми. — Боки дзезон, я… Фортуна!

Я потиснув їй руку. Якби вона була не лише в образі, а й у костюмі, на зап’ясті б задзеленчало з півдесятка золотих браслетів.

— Дуже приємно. — І, приміряючи той самий акцент: — А я… Дефін!

Вона навіть не всміхнулася.

— Це ірландське ім’я?

— Так.

— Ірландці сповнені журби, багато хто з них володіє даром бачити. Не знаю, чи ти маєш у собі цей дар, однак таку людину ти зустрінеш.

Насправді я був сповнений радості… поряд із усепоглинущим бажанням запхати в себе цуциколика, бажано приправленого чилі. Усе це дуже нагадувало пригоду. Я сказав собі, що це відчуття вивітриться, коли я наприкінці робочого дня вимиватиму туалети чи витиратиму блювотиння з сидінь «Чашок-кружляшок», але на ту мить усе здавалося просто ідеальним.

— Ви відпрацьовуєте свій образ?

Вона випросталася в повен зріст (щонайменше п’ять футів шість дюймів[11]).

— Ніякий це не образ, дитинко. — Вона промовила «обрез» замість «образ». — Євґеї — найчутливіша ґаса у світі. Це всім відомо. — І заговорила без акценту. — Крім того, працювати в «Джойленді» краще, ніж ворожити по руці на Другій авеню. Журливий ти чи ні, ти мені подобаєшся. Від тебе йдуть хороші вібрації.

— Це одна з моїх улюблених пісень «Біч Бойз».

— Але попереду на тебе чекає велике горе. — Вона помовчала: старий, як світ, трюк із підкресленням важливості. — І, напевно, небезпека.

— А ви бачите в моєму майбутньому вродливу жінку з темним волоссям? — Венді була вродлива жінка з темним волоссям.

— Ні, — сказала Роззі. А наступні її слова змусили мене заклякнути на місці. — Вона в твоєму минулому.

Оо-кей.

Я обійшов її, намагаючись не торкатися, і рушив у бік цуциколиків. Вона була шарлатанкою. Щодо цього я не мав ні найменших сумнівів, та торкатися її чомусь не хотілося.

Але марно. Вона пішла за мною.

— У тебе в майбутньому — маленька дівчинка і хлопчик. У хлопчика є собака.

— Напевно, веселий песик. І звуть його Гові.

Мою спробу розрядити обстановку Роззі цілковито проігнорувала.

— На дівчинці червона кепка, в руках у неї лялька. Одне з цих дітей має дар бачити. Котре з них — не знаю. Це від мене приховано.

Цієї частини її гри я майже не чув, бо думав про те, що вона сказала раніше, зі звичайним акцентом мешканки Брукліну: вона в твоєму минулому.

Згодом з’ясувалося, що Мадам Фортуна багато в чому помилялася, проте справжні екстрасенсорні здібності в неї теж були, і того дня, коли я проходив співбесіду щодо літньої роботи у «Джойленді», вони працювали на повну потужність.

Роботу я отримав. Містера Діна особливо порадувало моє свідоцтво про вміння надавати невідкладну допомогу, видане Асоціацією молодих християн того літа, коли мені виповнилося шістнадцять. Літа, яке я називав «літом нудьги». Упродовж наступних років я дізнався, що в нудьги є чимало переваг.

Я повідомив містерові Діну, коли в мене закінчується навчання, і пообіцяв, що приїду в «Джойленд» за два дні по тому, на командні збори й підготовку. Ми поручкалися, і він привітав мене в лавах працівників. Певної миті я навіть думав, що він попросить мене гавкнути з ним разом, як веселий песик, або щось із цієї опери зробити, але він лише побажав мені вдалого дня і вийшов зі мною з офісу, низенький чоловічок з пронизливим поглядом і граційною ходою. Стоячи на маленькому ґанку з цементних блоків перед офісом для найму працівників, слухаючи шум прибою і вдихаючи вологе солоне повітря, я знову відчув радість і несамовите бажання, щоб уже почалося літо.

— Ви тепер у розважальному бізнесі, юний містере Джон, — сказав мені новоспечений бос. — Це, звісно, не мандрівний цирк, нині ми вже від цього трохи відійшли, але не те щоб і дуже далеко. Ви розумієте, що це означає — бути у розважальному бізнесі?

— Ні, сер, не дуже.

Погляд у нього був урочистий, проте в кутиках рота сховалася усмішка.

— Це означає, що лохи мають виходити звідси усміхненими. І до речі, якщо я почую, що ти звеш відвідувачів лохами, вилетиш звідси так швидко, що й не знатимеш, звідки той копняк узявся. Я маю право їх так називати, бо я в розважальному бізнесі відтоді, як голитися почав. Лохи вони і є лохи — нічим не відрізняються від того села неасфальтованого з Оклахоми й Арканзасу, яке лазило з роззявленими ротами по кожному ярмарку, де я працював після Другої світової. Люди, які приходять у «Джойленд», може, і вдягнені краще, і їздять на «фордах» і «фольксвагенах» замість пікапів, та однаково тут вони перетворюються на лохів з роззявленими ротами. Якби було інакше, ми б тут не сиділи. Але поза очі ти маєш звати їх ховрашками. Коли вони почують це слово, то подумають, що це про тваринок, яких десь показують. Але ми ж знаємо. Вони ховрашки, містере Джонс, гарненькі пухкенькі ховрашки, які люблять розваги й скачуть з атракціону на атракціон, від палатки до палатки, як від нірки до нірки.