Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 19

— Роз, невже всі про це знають?

Вона похитала головою.

— Та ні. Для більшості старожилів ти всього-на-всього ще один молодий і зелений головний-куди-пошлють… хоча вже не такий зелений, як три тижні тому. Але багатьом тутешнім ти подобаєшся, і вони бачать, що з тобою щось діється. Твоя подруга Ерін, наприклад. І твій друг Том. — «Друг» вона промовила так, наче воно римувалося з «потрух». — Я теж тобі друг і, як друг, скажу, що серце зібрати докупи не можна. Тільки час на це здатен. Зате ти можеш зібрати докупи своє тіло. Їж!

— У мене таке враження, що ви єврейська мама з анекдоту, — зауважив я.

— Я таки єврейська мама, і повір, це не анекдот.

— Анекдот — це я. Бо постійно про неї думаю.

— Цьому ти зарадити не зможеш, принаймні тепер. Але до інших думок, які часом тебе навідують, ти повинен повернутися спиною.

Мабуть, у мене відвисла щелепа. Я не певен. Але точно знаю, що очі округлилися. Люди, які так довго пробули в бізнесі, як Роззі Ґолд у ті часи (говіркою їх називали рукавичками, за вміння читати з долоні), вміють вловлювати хід твоїх думок, тож здається, що це телепатія, а зазвичай це лише спостережливість і уважність.

Хоча не завжди.

— Я не розумію.

— Облиш слухати ті похмурі записи, ти мене зрозумів? — Вона суворо зиркнула мені в очі та розсміялася — з подиву, який у них побачила. — Нехай Роззі Ґолд лише єврейська мама й бабуся, та Мадам Фортуна бачить чимало.

Так само, як моя квартирна хазяйка. Трохи згодом я дізнався (коли побачив, як Роззі та місіс Шопло обідають разом у Гевенз-Бей в один з вихідних, які в Мадам Фортуни видавалися нечасто), що вони давні близькі подруги й знають одна одну багато років. Місіс Шопло стирала порох у мене в кімнаті й раз на тиждень пилотяжила підлогу. Вона могла бачити мої записи. Що ж до решти — тих сумнозвісних суїцидальних намірів, що часом навідували мене, — чи не могла жінка, яка більшу частину свого життя провела, спостерігаючи за людьми й шукаючи психологічних підказок (тих, що і говіркою, і мовою великого покеру називалися телзами), здогадатися, що чутливий юнак, якого щойно покинула дівчина, міг плекати думки про таблетки, і мотузку, і морські хвилі?

— Я їстиму, — пообіцяв я. До Перших воріт мені ще треба було зробити купу всього, та загалом аж нетерпеливилося втекти від неї, поки вона не сказала щось цілковито ганебне, наприклад: «Її дзвати Вендзі, і ти досі думаєш про неї, коли маз-турбуєш».

— А ще перед сном випивай велику склянку молока. — Вона настановчо піднесла догори вказівний палець. — Не кави — молока. Помодже тобі зпати.

— Варто спробувати, — сказав я.

Знову з’явилася Роз.

— Того дня, коли ми познайомилися, ти питав, чи є в твоєму майбутньому вродлива жінка з темним волоссям. Пам’ятаєш?

— Так.

— І що я сказала?

— Що вона в моєму минулому.

Роззі кивнула, сильно і владно.

— Так і є. І коли тобі захочеться подзвонити їй і благати дати тобі другий шанс — а таки захочеться, захочеться, — май трохи гордості. Поважай себе. А ще пам’ятай, що міжміські дзвінки коштують дорого.

«Скажи мені щось таке, чого я не знаю», — подумав я.

— Слухайте, Роз, мені треба бігти, правда. Дуже багато роботи.

— Так, сьогодні в нас усіх важкий день. Та поки ти не пішов, Джонсі… ти вже зустрів хлопчика? Того, з собакою? Чи дівчинку в червоній кепці і з лялькою? Про них я тобі теж казала, коли ми познайомилися.

— Роз, я зустрів мільйон дітей за останні…

— Отже, ще ні. Добре. Зустрінеш. — Вона виставила вперед нижню губу й дмухнула, здіймаючи пасмо волосся, що вибилося з-під шарфа. Потім узяла мене за зап’ястя. — Джонсі, я бачу коло тебе небезпеку. Горе і небезпеку.

Мені чомусь спало на думку, що от тепер вона скаже: «Стережися темного незнайомця! Він їздить на моноциклі!» Та натомість Роззі відпустила мою руку й показала пальцем на «Дім жаху».

— Яка команда відає цією неприємною дірою? Не твоя, правда ж?

— Ні, Команда «Доберман». — «Добери» також відповідали за прилеглі атракціони: «Дзеркальний особняк Містеріо» та «Музей воскових фігур». Усі три, разом узяті, ці місця розваг були млявим кивком у бік давніх ярмаркових вистав-лякачок.

— Добре. Тримайся подалі. Там живе примара, а хлопцю з поганими думками дім із привидами потрібен так само, як миш’як у ополіскувачі для рота. Зрозуміло?

— Так. — Я зиркнув на годинник.

Натяк Роззі зрозуміла й ступила крок назад.

— Будь уважний щодо тих дітей. І ступай обережно, хлопчику. Над тобою нависла тінь.

Мушу визнати, Лейн і Роззі дали мені добрячого прочухана. Слухати записи «Дорз» я не облишив (не одразу, принаймні), але тепер примушував себе їсти більше і випивав по три молочні коктейлі на день. Я відчував, як у тіло вливаються свіжі сили, неначе хтось відкрутив кран, і коли настало четверте липня, був за це дуже вдячний. «Джойленд» був нахняблений, і того дня я мусив десять разів натягати шкуру — рекорд усіх часів.

Сам Фред Дін приніс мені розклад — а ще вручив записку від старого містера Істербрука. «Якщо стане непереливки, одразу ж зупиняйся й скажи керівнику команди знайти тобі заміну».

— Я не пропаду, — сказав я.

— Можливо, але обов’язково покажи Баті цю цидулку.

— Добре.

— Джонсі, ти подобаєшся Бреду. Це велика рідкість. Він зелених взагалі не помічає, поки не побачить, як хтось із них облажався.

Мені містер Істербрук теж подобався, та Фреду я цього не сказав. Щоб не видатися сраколизом.

Усі мої зміни четвертого липня були десятихвилинними і непоганими, попри те, що більшість десятихвилинних змін насправді виявлялися п’ятнадцятихвилинними. Але спека виснажувала. «Дев’яносто п’ять у затінку», — сказала Роззі, але вже опівдні того дня термометр, що висів на трейлері адміністрації парку, показував сто два градуси. На щастя для мене, Дотті Лассен відремонтувала другий костюм Гові розміру XL, і я міг їх змінювати. Поки я працював в одному, Дотті вивертала інший, наскільки це було можливо, і вішала перед трьома вентиляторами, щоб просякла потом тканина просохла.

Принаймні я вже навчився знімати шкуру самотужки. На той час відкрив таємницю: права лапа Гові насправді була рукавицею і, знаючи секрет, спустити змійку на шиї костюма було елементарно. Головне — зняти голову, решта не становила труднощів. І то було добре, бо я міг перевдягатися сам за шторою. Більше не доводилося показувати свої пітні напівпрозорі труси костюмеркам.

Задрапований прапорами день четвертого липня хилився до вечора, і мене звільнили від усіх інших обов’язків. Я викидав колінця, потім тікав у Підземний Джойленд і ненадовго валився на стару хитку канапу на лежбищі, жадібно ковтаючи кондиціоноване повітря. Коли я відчував, що вже трохи ожив, то провулками добирався до костюмерної та міняв одну шкуру на іншу. Між змінами я заливав у себе пінтами воду й квартами — холодний чай без цукру. Ви не повірите, якщо я скажу, що мені було весело, але це правда. Того дня мене любили навіть розпещені діти.

Отже: за чверть четверта. Я підстрибом біжу по Джойленд-авеню (головній вулиці парку), а з гучномовців горлає пісня Дедді Дьюдропа «Чік-а-бум, чік-а-бум, правда, прекрасно?» Я обіймаю дітлахів і роздаю батькам купони на «Класний серпень», бо наприкінці літа у «Джойленді» завжди зменшувався потік відвідувачів. Я позую для фотографій (деякі з них роблять голівудські кралечки, та здебільшого працюють орди мокрих від поту й присмалених на сонці батьків-папараці), а за мною тягнеться хвіст захопленої малечі, достоту як у комети. А ще я шукаю найближчі двері в Підземний Джойленд, бо вже доволі змучений. На сьогодні в мене заплановано ще один вихід у костюмі Гові, тому що веселий песик Гові ніколи не показує своїх блакитних очей і нашорошених вух після заходу сонця. Не знаю чому, просто така традиція.

Чи помітив я маленьку дівчинку в червоній кепці до того, як вона впала на розжарений асфальт Джойленд-авеню, звиваючись і сіпаючись? Думаю, так, але точно сказати не можу, бо час додає фальшивих спогадів і видозмінює справжні. Цуциколика, яким вона розмахувала, і яскраво-червоної кепки я б точно не помітив: нічого екстраординарного в дитині з хот-доґом у парку розваг не було, та й червоних кепок із Гові ми того дня продали не менше за тисячу. Якщо я й помітив її, то через ляльку, яку вона притискала до грудей рукою, вільною від хот-доґа, вимащеного гірчицею. То була велика стара Ганчір’яна Енн[34]. Лише два дні тому Мадам Фортуна порадила мені шукати в натовпі дівчинку з лялькою, тому, можливо, я справді її помітив. А може, я думав тільки про те, щоб забратися з центральної алеї, перш ніж зомлію і впаду. Хай там як, її лялька проблеми не створювала. Цуциколик, який вона їла, — от що створило проблему.