Безгетьмання та останній гетьман України - Сорока Юрій В. - Страница 17

Однак, незважаючи на той факт, що російська влада остаточно закріпилась в Україні до середини XVIII сторіччя, Данилу Апостолу все ж не судилося стати останнім гетьманом України. І причини цього були, мабуть, далекими від розуміння звичайної міждержавної політики. Своєю короткою реставрацією гетьманська влада України завдячує особистим симпатіям російської імператриці Єлизавети Петрівни, яка зійшла на престол у грудні 1741 року.

Обставини склалися так, що фаворитом імператриці став молодий вродливий козак з Чернігівщини Олексій Розумовський. З ним вона й повінчалася, виявивши свою прихильність також у наданні Розумовському титулів фельдмаршала і графа Священної Римської імперії. Як повідомляють історичні джерела, саме Олексій Розумовськии вселив у душу Єлизавети симпатії до України. І хоч імператриця була ревною послідовницею свого батька, Петра І, ідея піти на деякі поступки козацькій старшині не викликала в неї різкого неприйняття. Відомо, що у 1744 році, під час свого візиту до Києва, Єлизавета зустрічалася з представниками козацької генеральної старшини. Користуючись нагодою, козаки подали їй письмове прохання дозволити обрання гетьмана для України. На відміну від своїх попередників, Єлизавета сприйняла цю петицію цілком прихильно й порадила козакам відрядити послів від Запорозького Війська для обговорення питання виборів гетьмана до Санкт — Петербурга, що й було зроблено. Час для козацького посольства теж був обраний доволі зручний — урочистий шлюб, що його мав узяти спадкоємець престолу.

Вибір кандидата на гетьманство, з огляду на відносини імператриці й Олексія Розумовського, був очевидним — ним став молодший брат Розумовського Кирило. На його особистості й зупинимося детальніше, намагаючись зрозуміти, ким же був останній гетьман України — українцем і нащадком козацького роду чи петербурзьким кавалером, який лише за наказом імператриці був змушений покинути блискуче столичне товариство й вирушити у провінційну Україну, щоб очолити рештки її колишньої державності.

Граф Кирило Григорович Розумовський (1728–1803) був сином простого українського козака Григорія Розума. Цікавим, на нашу думку, є такий факт: батько майбутнього гетьмана отримав своє прізвисько від приказки, яку часто промовляв напідпитку, маючи на меті вшанувати когось із знайомих: «Що то за голова, що то за розум!»

Поки старший брат досягав вершин кар'єри у Санкт — Петербурзі, Кирило Розумовський ріс і здобував освіту під його протекцією: Олексій знайшов братові опікуна — Григорія Теплова, відомого російського державного діяча і літератора. Останній своїм злетом завдячував Феофану Прокоповичу. Теплов навчався в Німеччині, був перекладачем, а потім ад'юнктом Петербурзької академії наук. Освіченість Теплова вдало поєднувалася з глибоким розумінням відносин в аристократичних колах, що було, як зазначають історики, необхідним для виховання майбутнього гетьмана.

У 1743 році Кирило Розумовський після відповідної підготовки в Петербурзі вирушив у супроводі Теплова за кордон для подальшого навчання. У Берліні він навчався у знаменитого математика Леонарда Ейлера, який був добрим знайомим Григорія Теплова по Петербурзькій академії. Відомо, що Ейлер був там професором у 1727–1741 роках. Після цього майбутній гетьман мав змогу слухати лекції відомих вчених і просвітників у Кеніґсберзі, Данцигу, він побував у Франції, Італії, в інших європейських країнах. Кирило Розумовський вивчав німецьку, французьку й латинську мови, географію, історію тощо.

Після повернення до Санкт — Петербурга у 1745 році Кирило Розумовський став по — справжньому популярним серед столичного дворянства. Перед ним були розчинені двері будинків столичних вельмож і царедворців, знайомства з ним шукали впливові люди імперії, а популярність серед жіноцтва, що її мав вісімнадцятирічний Кирило, залишила відгук навіть в історичній літературі. Невдовзі, у травні 1746 року, Кирила Розумовського, з його досить поверховою, як на науковця, освітою і без відповідної підготовки до адміністративної діяльності, було призначено президентом Петербурзької академії наук із щорічним жалуванням у три тисячі карбованців. В імператорському указі про призначення наголошувалося, що це здійснено «в разсуждение усмотренной в нем особливой способности и приобретенного в науках искусства». Можемо не сумніватись — ця подія відбулася не без заступництва старшого брата Олексія та самої імператриці. Тоді ж Григорій Теплов теж отримав свої дивіденди, зайнявши посаду асесора при академічній канцелярії.

Молодий Кирило Розумовський значно більше цікавився великосвітським життям з його балами, маскарадами, бенкетами, прийомами, аніж науковою діяльністю. Сучасники глузували, дорікаючи, що він краще знав петербурзьких красунь, ніж членів академії. Але це зовсім не заважало Кирилу Розумовському рухатися далі, до вершин власної кар'єри. Продовжуючи виявляти свою прихильність, імператриця посватала за Кирила Розумовського свою внучату сестру Катерину Іванівну Наришкіну (1729 — 771), якій дала величезний посаг: кілька десятків тисяч кріпаків, будинок у Москві, підмосковні села Петровське, Троїцьке, Котли, а також великі земельні володіння біля Пензи.

Після того як питання поновлення гетьманської влади в Україні було вирішено остаточно, за наказом Єлизавети почалась активна підготовка до церемоніалу обрання гетьмана. Для підготовки офіційної церемонії до Глухова 16 січня 1750 року прибув генерал — майор Гендриков, який привіз жалувану імператорську грамоту, а також підготоване у Санкт — Петербурзі прохання про надання гетьманства Кирилу Григоровичу Розумовському від імені козацької старшини, котре останній залишилося лише підписати. Заздалегідь була підготована й форма церемоніалу, яка знайшла своє відображення у документі «Каким образом должно быть произведенію церемоньи ко ізбранію гетмана, февраля 22 сего 1750 году».

Урочисте обрання гетьмана, як того й вимагала інструкція, відбулося 22 лютого 1750 року. На світанку за першим сигналом — пострілами трьох гармат — народ почав збиратися на головній площі Глухова, розташованій між Миколаївською і Троїцькою церквами. Там було підготовано підвищення, прикрашене, обведене поруччям, обтягнуте багряним сукном. Під командуванням генерального військового осавула Якубовича на площу прибули лівобережні козацькі полки: Миргородський, Гадяцький, Лубенський, Переяславський, Прилуцький, Чернігівський, Стародубський, Ніжинський, Київський і Полтавський. На чолі кожного полку — полковники і старшина, з розпущеними прапорами, барабанним боєм і музикою. О дев'ятій годині ранку, за другим сигналом, біля будинку графа Гендрикова зібралася генеральна старшина Запорозького Війська, бунчукові й військові товариші та інше українське панство. Київський митрополит Щербацький із трьома єпископами, печорським архімандритом Оранським та іншим духовенством чекали в Миколаївській церкві.

О десятій годині ранку, після третього сигналу, розпочалася сама церемонія. Історичні джерела зберегли її опис надзвичайно детально. З двору російського повіреного під командуванням старшини виїхало шістнадцятеро комонних козаків у парадному одязі й при повному озброєнні. За ними рушили, гучно граючи, військові музиканти і литавристи. У дорогій кареті їхав секретар Колегії іноземних справ Російської імперії С. Писарев. Він віз імператорську грамоту, яку тримав на великій срібній таці. Козаки салютували кавалькаді пострілами із рушниць, криками і підкиданням шапок. З обох боків карети виступало дванадцятеро російських гренадерів з рушницями. За ними несли гетьманські клейноди, а також великий білий прапор з російським гербом, колись подарований Петром II гетьману Данилу Апостолу. Як зазначає літописець, штандарт ніс бунчуковий товариш Гамалія в супроводі двох інших поважних бунчукових товаришів. Дещо позаду них ішов генеральний хорунжий Ханенко у супроводі дванадцяти бунчукових товаришів. Гетьманську булаву на червоній оксамитовій подушці тримали бунчукові товариші Маркович і Ширяй, за ними йшли генеральний суддя Горленко, генеральний підскарбій Скоропадський і генеральний писар Безбородько. Гетьманський бунчук на оксамитовій подушці несли старшини Лизогуб та Іскрицький, за ними прямували генеральний бунчужний Оболонський з усіма бунчуковими товаришами й українським шляхетством. Гетьманську печатку, теж на оксамитовій подушці, несли Петро і Григорій Горленки, за ними в супроводі двох бунчукових товаришів і канцеляристів Генеральної військової канцелярії та Генерального суду йшов писар Пиковець.