Безгетьмання та останній гетьман України - Сорока Юрій В. - Страница 16

Гетьманування Данила Апостола не було надто довгим — воно тривало лише шість з половиною років, а фактично ще менше, якщо зважити на те, що протягом останнього року гетьман хворів. Якщо підбити підсумок його гетьманування, можна сказати, що, незважаючи на перешкоди з боку російського уряду, за Данила Апостола в Україні був наведений лад, а життя українців стало значно кращим, аніж за часів роботи Малоросійської колегії. Про такі здобутки гетьмана свідчить хоча б той факт, що зменшився рух селян за Дніпро і, навпаки, збільшилося повернення втікачів на Лівобережжя.

Данило Петрович Апостол помер і похований у селі Великі Сорочинці (тепер Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області) у зведеній його коштом церкві Преображення Господнього. Після смерті гетьмана, на яку в Санкт — Петербурзі давно очікували, російська влада продовжила своє утвердження на теренах України.

Правління гетьманського уряду

та останній гетьман України

Кирило Розумовський

Як і очікувалось, після смерті Данила Апостола влада Російської імперії не наважилася дозволити українцям обирати нового гетьмана. І хоч росіяни не мали можливості звично звинуватити Апостола у зраді задля зміцнення свого становища, тепер, очевидно, потреба в такій демагогії відпала. Російська імперія мала змогу чинити в Україні так, як їй заманеться. Тож після смерті Данила Апостола російський уряд доручив управління Україною колегії, яка складалася з шести осіб — трьох росіян і трьох цілком лояльних до Російської імперії українців. На чолі колегії стояли царський резидент на прізвище Шаховський і генеральний обозний Запорозького Війська Лизогуб.

Щоб зайвий раз не збурювати козаків, представники російської влади заявили, що таке правління запроваджено лише тимчасово, задля підготовки до обрання нового гетьмана, але разом з тим, як зауважує М. Грушевський, Шаховський отримав інструкції російського уряду, у яких було зазначено, що про обрання гетьмана не може йтися. Україна, яка за часів правління Данила Апостола перебувала під юрисдикцією російського Міністерства закордонних справ, знову повернулась у відомство Сенату, а Лизогубу ще до початку роботи гетьманського уряду дали зрозуміти — фактичним головою уряду є князь Шаховський. Саме на нього Петербург поклав обов'язок не лише пильно стежити за настроями й поведінкою козацької старшини, а й, у разі потреби, зміщувати й замінювати членів української частини уряду. У відповідних інструкціях уряду Шаховського були пункти, які вказували, що князь має право арештовувати тих представників української військової старшини, яких підозрювали у «противностях», а на їхнє місце призначати кандидатів на власний вибір, «усматривая во всяких обхождениях, кто из старшины и из казаков к нам и к стороне нашей доброжелательны».

І хоча князь Шаховський фактично був справжнім правителем України, навіть такі широкі повноваження він вважав недостатніми для здійснення своїх та імперських планів. Відомо, що в листі, якого князь надіслав до Санкт — Петербурга, він рекомендував Сенату скасувати колегіальне управління, замінивши його одноосібним правлінням, що його призначено владою намісника. Зрозуміло, що намісником Шаховський пропонував свою «скромну особу».

Невідомо, чому російський уряд не наважився на запропоновані Шаховським реформи. У листі із Санкт — Петербурга, зокрема, було зазначено, що входження до колегії представників української сторони не може вплинути на хід справ, а повне усунення українців від роботи колегії могло б привести «малороссийский народ в какое сомнение».

Окрім того, в інструкції Шаховському було доручено звертати увагу на те, щоб посади російських членів колегії, а також Генерального суду займали люди, які могли б переконувати населення України в тому, що для нього російська адміністрація є великим благом і користю, «дабы оный малороссийский народ правосудием тех великороссийских судей был доволен и приобыкал к великороссийскому правлению». Невідомо, яким чином це мало перетягти українців на бік російського уряду, проте ця частина інструкції є яскравим свідченням того, що у Санкт — Петербурзі добре розуміли — попередні дії російської адміністрації в Україні були зовсім не такими, щоб виплекати в українців братерські почуття до російського народу.

За старою, виробленою ще Іваном Брюховецьким схемою, робота повинна була вестися переважно серед низів і широких народних мас. Саме їх, не надто спокушених у тонкощах міжнародної політики, підлеглі Шаховського мали переконати, що зміцнення російської влади й реформи, які обмежували українську автономію, створені лише для того, щоб захистити козацьку сірому й селянство від свавілля старшини. Всі ж негаразди в Україні даний сценарій мав на меті валити на колишнє гетьманське управління, аби зменшити інтерес до його поновлення.

Для сприяння зросійщенню українського населення Шаховському було доручено таємно «под рукою особенно трудиться малороссиян с смоляны и с поляки и с другими зарубежными жителями отводить, а побуждать их искусным образом приводить в свойство с великороссийским». У виконанні свого бажання взяти під тотальний контроль українську військову старшину російський уряд заходив так далеко, що наказував контролювати й у разі необхідності вилучати документи, писані найвпливовішими представниками української старшини. Як зазначає М. Грушевський, тероризована владою козацька старшина просто не могла давати приводів для недовіри, однак над представниками російської диктатури вперто ширяв грізний привид українського сепаратизму. Цей самий привид робив російську владу ще більш нерозбірливою у викорененні всіх відмінностей українців від росіян.

Російсько — турецька війна, яка розпочалась у 1735 році, ще погіршила становище України. Восени того року, під час правління імператриці Ганни Іоаннівни, російські війська, використовуючи як зачіпку набіги кримських татар на Україну, вирушили в новий похід на Кримське ханство. Однак дуже скоро загін генерала Леонтьева, який здійснював похід, через зимові холоди змушений був повернутися на попередні позиції, не дійшовши до півострова. У безлюдних причорноморських степах не було ніякої можливості утримувати велику армію взимку, тож довелося відкласти продовження війни до наступного року. Тільки 1 червня 1736 року армія фельдмаршала Мініха прорвалася через Перекоп і 28 червня захопила столицю ханства Бахчисарай. Однак довго залишатися в безводній степовій частині Криму російські війська теж не могли, і Мініху довелося покинути півострів. Більш успішно діяла армія іншого фельдмаршала, Лассі, яка 20 червня 1736 року штурмом захопила потужну фортецю Азов. 13 липня наступного року Мініх взяв найсильнішу турецьку цитадель Очаків, стіни якої не витримали вогню російської артилерії. Слід зауважити, що турки, яким одночасно доводилося вести війну ще й з Австрією, на українському театрі бойових дій поводилися доволі пасивно, обмежуючись обороною фортець. Російські війська зазнавали основних втрат не так від турецької зброї, як від голоду й епідемій. У червні—липні 1738 року Мініх почав похід до Дністра, під час якого через надзвичайну спеку, а також через нестачу води й продовольства загинула половина особового складу його армії. Настільки ж провальним був і похід Лассі до Криму. На додачу до всіх лих, через епідемію чуми довелося залишити Очаків. Усвідомивши неможливість утримати завойоване, російський уряд почав схилятися до необхідності підписання мирного договору. У серпні 1739 року Мініх розгромив турецьку армію в районі буковинського міста Хотин і захопив фортецю, чим змусив турків погодитися на мир, до якого прагнули росіяни. Мирний договір був підписаний 29 вересня 1739 року в Хотині.

Завдяки своєму зручному розташуванню під час війни Україна стала основною базою, а також головним постачальником матеріальних і людських ресурсів для російських військ. І це залишило трагічний слід у нашій історії. Наслідки війни були катастрофічними: загинуло 35 тисяч українців. Нескінченні мобілізації селян для обозів, а також рекрутів для пікінерських та мушкетерських полків спричинили спустошення Лівобережжя. Внаслідок війни, разом з витратами на утримання кількох десятків російських полків, Україна зазнала збитків на півтора мільйона карбованців. Цифра приголомшлива, з огляду на те, що у той час, приміром, добрий віл коштував вісім карбованців.