Чигиринські походи. 1677–1678 - Сорока Юрій В. - Страница 15

Втрати, що їх зазнала турецька армія під час облоги Чигирина і боїв за Бужинську переправу, за свідченням одних джерел, доходили до чверті складу війська, тобто 20–25 тисяч чоловік, а за свідченням інших — близько десяти тисяч чоловік убитими. Втрати козацько — московського війська оцінюються у дві з половиною тисячі вбитими і близько п'яти тисяч пораненими. Розуміючи, що турки цього року вже не повернуться, 10 вересня Ромадановський і Самойлович вирішили залишити в Чигирині невелику частину військ, з якими вони прийшли на Правобережжя, а з головними силами повертатися на Лівобережжя. Прийнявши таке рішення, Григорій Ромадановський рушив до місця зимової стоянки свого війська в Курськ, князь Голіцин попрямував у Путивль, а гетьман Самойлович повів козацькі полки до Батурина. Цей відхід був цілком логічним кроком із боку гетьмана і московських воєвод. Правобережна Україна за роки Руїни була настільки розореною, що сімдесятитисячну армію її мешканці прогодувати просто не змогли б.

Підбиваючи підсумки першого Чигиринського походу війська Османської імперії, слід наголосити на тому, що український народ узяв найактивнішу участь у кампанії 1677 року. Виставивши ополчення і надавши матеріальну допомогу гарнізону фортеці, жителі Чигирина і його околиць значно полегшили завдання армій Ромадановського і Самойловича. Адже відомо, що козаки, міщани, ремісники й селяни заготовляли селітру, виготовляли порох та зброю, ядра, гранати, надавали для військових потреб худобу, постачали харчі, будували укріплення, переправи, мости, човни та баржі, несли обозну службу, на своїх возах і власною тягловою силою перевозили амуніцію. Не менш схвальної оцінки заслуговує й координованість дій українських козацьких полків з військами московських воєвод. І якщо багато хто з козаків, перебуваючи зовсім нещодавно під стягами Петра Дорошенка, радше схилявся до того, щоб визнати турків своїми союзниками, аніж ворогами, під час відбиття наступу на колишню столицю Богдана Хмельницького ситуація докорінно змінилася: як на Лівобережжі, так і на Правобережжі тепер чітко розуміли — експансія мусульманського сходу є для України незрівнянно більшим лихом, аніж панування на її теренах Москви.

Що ж стосується командирів турецько — татарської армії, їхній долі навряд чи можна було позаздрити. Султан Магомет IV жорстоко обійшовся з винуватцями поразки у війні за Правобережжя. Полководця Ібрагіма — Пашу ув'язнили в Єди — Куле — Семивежному замкові у Стамбулі, що виконував роль в'язниці для поважних осіб. Не кращим чином склалась і доля кримського хана Селім—Ґерая. Після повернення з України його за наказом султана змістили з престолу і заслали на острів Родос. Значно кращі сюрпризи отримали переможці. Молодий цар Федір Олексійович і боярська дума високо оцінили «Чигиринську службу» московських вояків і козаків Самойловича. І якщо українці вдовольнилися лише мовчазним схваленням, то московські воєводи й офіцери—іноземці отримали в нагороду по два соболі вартістю у 22 карбованці. Усього, як сповіщають джерела, боярин Ромадановський отримав з Москви для роздачі «начальним людям» 269 пар соболів на величезну на той час суму — 789 карбованців.

Другий Чигиринський похід 1678 року

Після відступу Ібрагіма — Паші Шайтана та повернення Самойловича й Ромадановського на лівий берег Дніпра запанувала тиша у відносинах між Московським царством і Оттоманською Портою. Зауважимо, що за всіма прикметами в Москві не хотіли продовжувати війну з Туреччиною. І мали рацію. Справді, такий початок протистояння був для Московської держави зовсім непоганим приводом закінчити його без подальшого з'ясування стосунків зі Стамбулом. Чигирин, як і вся Київщина, залишився під владою Івана Самойловича, війська після здобутої перемоги мали високий бойовий дух, а командири зрозуміли, що турецька армада не така вже й непереможна. Натомість розвивати успіх ні в Батурині, ні в Москві не поспішали, вдовольняючись до часу тим, що вже було в руках. Тож 12 грудня 1677 року Московський уряд направив до Стамбула посольство стольника Афанасія Поросукова, разом із яким вирушили піддячий Федір Старков і перекладач Григорій Волошанінов. Посли мали при собі грамоту до султана і великого візира. У грамоті не надто випинався факт недавнього збройного протистояння, натомість повідомлялося про сходження на престол царя Федора Олексійовича і його бажання продовжити дружбу із султаном. У царській грамоті вказувалось, що здавна між царями Московської держави і султанами Османської імперії існувала дружба, закріплена договором 1628 року. Наприкінці послання цар дозволив собі ненав'язливо докорити султанові за похід під Чигирин, після чого повідомляв, що Поросуков відправлений для того, щоб нагадати «про вічну дружбу».

Утім, попри надії, котрі покладали в Москві й Батурині на посольство, місія царського стольника не дала бажаного результату. Афанасій Поросуков так і не зміг розпочати мирні переговори. Як з'ясувалося, з — поміж оточення султана про мирне вирішення українського питання не могло бути й мови, бо в турок був такий козир, як Юрій Хмельницький. Однак, якщо голова московського посольства виявився не надто гарним дипломатом, то розвідником він зарекомендував себе досить вправним. Саме завдяки старанням Поросукова в Москві дістали важливу інформацію щодо можливого розвитку подій. По — перше, Поросуков повідомив царя про справжні втрати турецької армії в Чигиринському поході. Вони склали, за словами посла, вбитими 10 тисяч яничарів і 15 тисяч кінноти. Можливо, рапортував посол, ця цифра навіть більша, але втрати в «інших людях» у Стамбулі рахувати не звикли. Крім того, стольник Поросуков повідомляв про підготовку нового походу до берегів Дніпра, що якраз проводилась у Туреччині посиленими темпами. За інформацією, яку отримав царський стольник, місце Ібрагіма — Паші Шайтана, який потрапив у опалу, мав посісти досвідчений полководець Каплан — Паша. Загальне керівництво новим походом брав на себе великий візир Мустафа — Паша, прозваний у народі Кара — Мустафа. Що ж до самого султана, то, повідомлялося, падишах залишався на чолі другої польової армії, місцем збору якої був берег Дунаю. Він мав виступити на допомогу великому візиру в разі необхідності. Новий кримський хан Мурад—Ґерай теж повинен був приєднати свої багатотисячні орди до турецької армади.

Отримавши такі тривожні чутки, у Кремлі почали вживати заходів для того, щоб відстояти плацдарм на Правобережжі, яким, безумовно, був Чигирин. Боярин Ромадановський і гетьман Самойлович ще восени 1677 року, оглянувши фортецю, прийняли рішення за осінь і зиму відновити її. Був відданий наказ завезти до Чигирина 15 тисяч колод дерева, велику кількість каменю й інших будівельних матеріалів. За наказом воєводи піхотні полки засипали вириті турками траншеї, а також знесли пагорби, на яких турки розташовували облогові гармати під час минулої кампанії. Як повідомляє російський історик С. Соловйов, на посаду чигиринського воєводи був призначений окольничий Іван Ржевський, відомий своєю розпорядливістю та умінням домовлятися з козаками. У Києві Ржевський повинен був взяти запаси продовольства, під які гетьман Самойлович зобов'язувався надати кілька сотень возів. До Ржевського повинні були приєднатися призначені для оборони Чигирина козацькі полки, а також кількатисячний загін війська Григорія Ромадановського. Але нічого цього, констатує Соловйов, Ржевський по прибутті в Правобережну Україну не знайшов і 17 березня вступив в Чигирин один, без продовольчих обозів і спорядження. У недбальстві московські урядовці одразу ж звинуватили Самойловича, доповідаючи царю, що гетьманом не були надіслані вози, які він обіцяв надати в розпорядження Ржевського. Стосовно оборонних укріплень, що їх минулого року почали ремонтувати ще вояки Ромадановського, Ржевський і тут виявив масу недоліків, про що не забарився доповісти в Москву, після чого до Курська, де було розташовано ставку Ромадановського, і до Батурина, де перебував гетьман Самойлович, вирушив стольник Алмазов. Одразу після прибуття, у квітні 1678 року, він оголосив, що царю цікаво, як воєводи і гетьман збираються боронити Чигирин від турецького війська, яке, судячи з усього, мало бути значно потужнішим, аніж корпус, який осаджував Чигиринську фортецю минулого року. У відповідь на це Ромадановський оголосив, що вирушає до Дніпра негайно і буде очікувати на турків у безпосередній близькості від Чигирина. Самойлович, згідно із твердженням Соловйова, відповідав, що в нього війська не зібрані і він піде до Ромадановського один для переговорів. Утім, знаючи традиційну тенденцію Соловйова до применшення історичної ролі українського козацтва, можемо припустити, що Самойлович готувався до майбутньої кампанії не менш ретельно, аніж московські воєводи. А можливо, навіть більш ретельно. Як наголошують деякі українські історіографи, московський уряд, занепокоєний перспективою тривалої війни з Туреччиною, схилявся до думки про необхідність задовольнити вимогу турків і залишити Чигирин, проте Самойлович рішуче протестував проти такого рішення. Він вважав, що відступ із Чигирина і Правобережної України може призвести до загарбання Оттоманською Портою України цілком. Відомий історик М. Костомаров так коментував наміри та дії московського уряду відносно Чигирина і Правобережної України: «12 квітня 1678 року цар, після наради з духовенством і боярами, наказав князю Ромадановському іти з військом у Малоросію, але перед військовими діями проти турецького війська вступити з візиром у переговори, спробувати переконати його, що Малоросія — давня власність Росії і Дорошенко безпідставно віддавав її Туреччині, а тому для війни причин немає; в разі неуспіху переговорів Ромадановському звелено було спробувати захищати Чигирин, але коли він побачить, що його не можна захистити, то має зруйнувати його дощенту, а з турками укласти такий договір, аби в тих місцях ніяких міст не будувати, а всіх уцілілих там жителів перевести на лівий бік Дніпра. Проте Ромадановському наказувалося робити це так, щоб не вийшло від цього поголосу і сум'яття серед малоросійського народу». Тобто, як можемо бачити, думка Костомарова з приводу того, хто більше дбав про оборону гетьманської столиці, прямо протилежна думці Соловйова.