БАРДО online - Поваляева Светлана - Страница 43

ЕЛЕКТРА:… щось вибухає, і після спалаху западає темрява, наче хтось висадив світ і він скінчився. Але ні, не скінчився — темрява не остаточна, я розрізняю у цій темряві ще густіші за неї тіні — це плавають мертві тіла — колоди… наче потопельники у підземній печері, наповненій двома потоками — прісною і солоною водою. Я чую здушену лайку Ігорка, який рушив до електрощитка вмикати світло. І поновлюється наш бар, ніби нічого й не сталося. Тут ніколи нічого не стається. Святий Пес Пива декламує своє:

Женщена В Поліетиленовому Кульку задрімала, заледве не дзьобаючи писком вогник свічки, Нумо щось розказує тихенько своєму візаві, Водій Маршрутки грається у свою звичну гру — чекає, коли задримбає Святий Пес Пива, а той править своєї:

АЯКС:…коли ми заходимо, всі замовкають і витріщаються на нас так, ніби це ми якісь фріки, а не вони, ніби це у нас на голові поліетиленові кульки, або ніби це хтось із нас, наприклад, Алка, націлює на всіх по черзі масивного арбалета, напинаючи тятиву зі справжньою бойовою стрілою! Утім, невідомо, як ми виглядаємо, точніше, якими вони бачать нас. Он у Івасика вся пика заюшена, ніби його об асфальт семеро гопників товкло. В барі западає така тиша, мовби хтось різко викрутив звук. Бармен зирить на мене так, наче я деру його тьолку і ще між фрікціями прошу пивка на шару. І тут отой потворний бомж гепається на долівку в епілептичному нападі й вибльовує із себе якесь вовкулаче завивання. Він б’ється наче під струмом, з гнилого чорного рота летить піна, блін, та я манав такі генделі, треба звідси валити. Але раптом якесь забрьохане гіпове чмо схоплюється на рівні й верещить:

— Новенькі! До нас завітали новенькі! Проходьте — не соромтеся! Розкажіть нам про себе всеееее! Все-все-все! — Він волає так, ніби оголошує на ринзі абсолютного чемпіона світу з боксу по всіх основних версіях. — Ігорьооок! Наливай гостям!

І всі ці фріки починають соватися на стільцях і бурмотіти: «Ага, давайте, сідайте і розказуйте, як воно взагалі, звідки ви, розповідайте нам все, нас цікавлять всі-всі історії до найменших подробиць!»

Мені ще ніколи не було так страшно. «Мовчіть!» — кричу я. Намагаюся виштовхати хоча б дівок, бо вони стали і вилупилися, як зомбі на феєрверк, важкі, мов колоди. Моя печена горлянка. Мої розірвані м’язи. Мої потріскані, мов смажені мисливські ковбаски, тельбухи. Івас, блядь, давай ходу звідси! Мої зірвані нігті. Мої розтрощені пальці. Івас у ступорі мимрить мені: «Не розумію, чого ти розкіпішувався. Ми ж ішли кудись випити. Мені тут подобається, ходімо, Аяксе», а тоді ступає вперед і бар ніби всмоктує його, заковтує прямо за столик. Кінчений гіпан потирає долоні, пересмикується, притупує на місці, поплескує його по плечі, брррр! якась чаморошна дівка з наркоманськими синцями довкола очей підсуває кухля, кисла шизоїдна баба в поліетиленовому кульку на голові прогризає Іваса поглядом до дірок, стара маніячка, бомж слинить його шкари і скиглить, знову пхаються всередину цього кишла Алка з Маланкою, Алка суне до столика, ніби шмат іржавого заліза під дією магніту або шмат стопленої пластмаси під впливом телекінезу, Мала вагається на порозі, і тут я раптом бачу, що Алка цілком спечена — обвуглена, очі витекли, одяг утопився у м’ясо разом зі шкірою, вона — просто кавалок обгорілого м’яса! Ні! Я не хочу тут залишатися! Маланчина рука вислизає з моїх пальців, але я перехоплюю зап’ясток і тягну її геть. Відчуваю, як повільно зачиняються за нами двері. Чую, ніби хтось вигукнув моє ім’я. Не обертатися! Бігти, скільки стане сили, не зупинятися і не обертатися! Мааааааааамо! Мамо, поможи мені!

Хідники, хідники, хідники, ми обганяємо машини «швидкої», пожежні машини, ментівські машини — усі вони виють нам услід, вистрілюючи синіми, червоними, білими спалахами, нас волочить ніби силою буревію повз знеструмлені кіоски, де крізь запітнявілі шибки жевріють свічки, наче в капличках, крізь знеструмлені підземні переходи, освітлені свічками, свічками оточені оберемки троянд і готових букетів у поліетиленових спідницях, ятки із сигаретами, розчинною кавою з термоса, арахісом і соняшниковим насінням, обличчя продавців, підсвітлені знизу зеленкувато-вохряним — химерні, глибоко прорізані густими тінями, кривляються і витягуються в смугу. знову туман, ми знов увігналися у хмару, як літак. Мамо, поможи мені! Літак… як літак… яклітаклітаклітаклітак… І тут, наче у лівому нижньому куті документа Word вигулькує віконечко підказки, в мені зринає ніби картинка зі сну: запорошене снігом летовище, посеред якого стоїть червоний літак, якийсь допотопний ТУ-134, з його похиленого трапа махає мені рукою стюардеса. Руде волосся тріпає колючий морозяний вітер. Мам!

Все. Все добре! Я притискаю до себе Маланку, хоча вона взагалі ні на що не реагує з-від самого виходу з хати, і мені здається, що я обіймаю власну тінь, наповнену водою, я обіймаю її, наче вона моя сестра чи моя дитина.

— Мала, нам треба в аеропорт!

ЕЛЕКТРА: Це Аякс! Мене засліплює білим, червоним, синім, виття сирен висаджує мене, розриває на кольорові нитки болю, і мені хочеться сховатися в барі, але я не бачу дверей, я взагалі нічого не бачу — тільки рвуся, мов гнана пожежею тварина услід за Аяксом, але я не знаю, чи це правильний напрямок, бо немає взагалі ніяких напрямків, тільки щось округле і тепле вкладається мені в долоню, коли я хапаюся за свій шалик, є в мене така нервова звичка рефлекторно хапатися за шалик, якщо мені страшно, мнути його в пальцях, якщо я ніяковію і не знаю, що сказати, крутити його, коли треба щось негайно вирішити, зробити якийсь вибір, це ніби як гризти нігті, чи креслити лінії і геометричні фігури під час розмови по телефону, чи шарпати кульчик у вусі… ті спалахи наче вселилися в мене і перетворили на кульову блискавицю — я пливу повільно, мов грозова хмара, а світи проносяться з такою швидкістю, ніби я їду в метро, наче я пролітаю крізь себе, мов куля з пістолета, я — я, я — куля, я — навіть пістолет… ескалатори, сходи, коридори, перегороджені турнікетами, обабіч спливає все, чим я могла би стати: зайти всередину схожого на костел дерева, що тужливо рипить посеред могил, і вивчити його пісню, рипіти разом з ним про невпинну смерть, про те, що Річище — це крило велетенської нічниці, воно зі сріблисто-бузкового шовку присмеркового літа, у крупновельветовий рубчик дрібних хвиль, його страшно торкнутися, таке воно крихке, хоча моторки і байдарки вільно прасують цей шовк, мов паразити на пелюстках найніжнішої шкіри повік, геніталій, гортані, про те, що крило — це слизова оболонка, очна рогівка, про те, що під шовком, на дні Річища, раки поїдають трупи збитих моторками плавців і гребців-байдарників, про природу речей, про майстерність шершнів у розчленовуванні сарани, про те, як роздерта на клапті ватра падає обличчям у пісок, про дівчинку, котра живе безшелесно і ніколи ввечері не вмикає в будинку світло, а просто виходить на двір, крізь ожини зблискують електрично-синім її очі, коли вона спостерігає за Повнею, про те, що світло Повні схоже на блакитне від нічного телевізора світіння чужих вікон взимку, і це світло викреслює по чорних заплутаних хащах срібні флокси, ожини, яблуні і порічки, оприявнює їхні голографічно чіткі тіні на блакитних екранах вивішених сушитися простирадел, про те, що завтра сусідські пацани ганятимуть м’яча і зламають довгу шляхетну рогачку, котрою споконвіку підпирали посередині простягнуту через усе обійстя білизняну мотузку, щоби не провисала під вагою прання, про те, як танцюють на місячній доріжці жучки-водомірки, наче із самої Повні сіється дрібний дощ, ці водомірки, танцівні жучки, вони, мабуть, взагалі ніколи не сплять, бо і вдень, і на світанні, і надвечір — вони завжди тут, на своєму місці, про те, що в Карпатах народилася дівчинка, котра під час повені випливла на дошці для шаткування овочів, подолала сельові потоки й гірські річки і випливла прямо в океан, а в океані —…турнікети, турнікети, океан мого дерева на шкільному подвір’ї, дівчатка з першого класу стрибають у резинки по сонячних плямах, у калюжці морозива на асфальті порпаються оси, турнікети, турнікети…