БАРДО online - Поваляева Светлана - Страница 42

АЛКА:…відпочили називається… я того Ігоря майже не знала, але після похорону мені здається, що він був найріднішою в світі людиною, так тупо загинув, і тепер я сама в усьому світі, і в цьому світі є тільки вогкий сірий туман, гариво, дим і запах прального порошку… і ця поїздка в поїзді, здавалося, що я її не переживу, щось зі шлунком сталося, чи то з нервів, чи я отруїлася тим газом, але постійно бігала в туалет, і з мене ліз ковбасами синій пластилін, а коли Маланка запропонувала розказати про найгірші вчинки, теж мені вигадала розвагу, то я ледве стрималася, щоб не сказати, що свій найгірший вчинок я тільки збираюся скоїти, що я зроблю аборт, щойно все закінчиться, бо я вагітна від Аякса, вагітна! Після того як мені наснилася кульова блискавиця, я вже не могла себе обманювати, я за-ле-ті-ла! І я не хочу від Аякса дитини, особливо після того, як він розказав про коміксову потвору, котру уявляє собі, щоби скінчити зі мною! І чомусь у тому потязі я найбільше думала про те, що згоріли всі наші речі, тож тепер можна прямо йти на похорон, не заходячи до хати… як я змерзла на тому похороні, вже не знаю, що там робили моя мама і баба, але мені навіть підходити до них не хотілося, тим більше що вони ридали, просто голосили, і баба кидалася на труну, а мене нудило, нудило, нудило! Я ненавиджу цю хату, я ненавиджу цих трьох, я ненавиджу своє тіло, бо воно мене не слухається, воно завагітніло, воно вкривається якимись опіками і порізами, його нудить!

АЯКС: Нарешті я побачив, що називається, не в телесеріалі, що таке амнезія: вони нічого не пам’ятають, жоден з них нічого не пам’ятає, вони так і не зрозуміли, над чиїми трунами ридали їхні батьки! Я тепер думаю тільки про одне: як мені знайти маму? Як послати їй вістку? Я перечитую її останнього листа, говорю з цим листом, постійно думаю тільки одне: ма, прийди, ти ж маєш відчути, прийди і забери мене звідси — я знаю, вона може, жива чи мертва, вона може знайти мене! В останньому листі мама пише: «…Знаєш, Аяксе, коли я щосили, з усією своєю відданістю уявляю представників різних буддийських шкіл, коли я вивчаю полеміку між китайськими і тибетськими буддистами, я думаю про те, що Будда ж насправді не створював ніяких шкіл. Будда був лише проявом Учення, котре існувало на багатьох рівнях. Усі буддийські школи так чи так намагаються прив’язати кожне окреме вчення до якогось конкретного висловлювання історичного Будди Шак’ямуні. Ти знаєш, що Бон існував ще задовго до виникнення тибетської монархії? Славнозвісний бонський Учитель Нанґвей Доґчен, захисник і втілення того народу, який нині називають тибетцями, жив до першого тибетського царя Нятрі Ценпо. Тоді на заході сучасного Тибету було царство Шанґ-Шунґ. Там є гора Кайлаш і озеро Маносаровар, звідки витікають Ґанґ і Брахмапутра, і ось індійці шанують це місце як найбільшу святиню. Тут була столиця Шанґ-Шунґа. Бонські джерела говорять, що один з перших царів Шанґ-Шунґа, Грієр, жив мало не за чотириста років до історичного Будди Шак’ямуні. І тоді ж, ще до поширення буддизму, жив перший відомий учитель Бонпо, і Дзоґчен уже існував як Шанґ-Шунґ Ненґюд, тобто „усні Вчення Шанґ-Шунґа“. За правління тридцять третього тибетського царя, славнозвісного Сонґцена Гампо це вчення поширилося на весь Тибет. Це можна зрозуміти з описаного в рукописах Дуньхуана, чию автентичність визнають усі вчені, епізоду вбивства тибетцями шанґ-шунґського царя Ліґмігя й захоплення царства Шанґ-Шунґ. Але все одно, Дзоґчен — це не книга, і про нього не можна сказати, що він був колись створений, в якомусь місці. В одній з тантр Дзоґчена йдеться про те, що вчення Дзоґчен існує в тринадцяти сонячних системах.» Я взагалі не розумію, про що вона пише, але, очевидно, це щось дуже для неї важливе, може, саме через ці дослідження її і понесло до Тибету. В кутку, де всі бачили привидку, я зараз бачу веселку — вдень вона виглядає як звичайна веселка — невеличка напівдуга, наче у водоспаді, вночі вона міниться, як китайська ялинкова гірлянда, я так зрадів спочатку, подумав, що то мама, але, здається, це просто якась чергова оптична аномалія, тільки з нею все навпаки: я бачу, а всі решта — ні. Вони все ще ніби продовжують ту ідіотську Маланчину гру, тільки їм бракує вже власних гидких вчинків, бо скільки там того так званого життєвого досвіду, що вони такого могли встигнути накоїти за свої роки? Вони вже позгадували і понавигадували навіть не скоєні, а тільки замислені гидкі вчинки, а тоді заговорили про сусідів і знайомих, я відчуваю, скоро дійде справа до загальнолюдських гріхів — екології там, інформаційних воєн, геноцидів, пестицидів, ядерної зброї, радіації, корпорацій, серійних убивць, СНІДу, голоду, інтернаціонального газо-водно-нафтового шантажу, клонування, абортів і терактів, блін! Я пропоную їм пограти у просте вигадування — без звинувачень: скажімо, уявити собі історію, яку хотілося б прожити, а не історії, в які потрапляєш, або, наприклад, уявити собі, що у нас живе Кішка-Метелик, але тут Маланка одразу ж звинувачує мене у заклішованості коміксами, хоча по коміксах у нас спец Івасик, мені тільки одне зображення Sky-Doll подобається, там, де вона озирається через плече, виставивши дупцю, а Алка взагалі впадає в істерику і тікає до лазнички.

Тоді я просто сідаю на ліжку і дослухаюся до голодної, але чемної кицьки, яка шкробає зсередини мені в груди, ніби в зачинені двері. Може, то в мені живе Кішка-Метелик, прогризається назовні? Щойно я зважаю на це шкробання і приділяю йому увагу, як воно переростає в грюкання, а тоді протяг розчахує мене навстіж.

Ось батьки моєї однокласниці Юри, котра зникла безвісти, — вони сидять у своїй хаті, як мухи, — по різних кутах, ніби кожен стереже свою територію. Ось приходить до них наш дворовий священик, отець Віктор, якого міська влада виганяє з хати-каплички, і я бачу, що він зайшов до Юриних батьків тільки тому, що більше нема куди — всі сусіди або працюють, або п’ють, або трахаються, або хворіють, або вмирають — нікому бідолашний отець Віктор не потрібен. Якби я міг, я запросив би його жити до нашої хати, я подарував би йому цю хату, хай би він тут навіть капличку свою зробив, аби лиш не бачити, як сльозяться йому запалені очі, як тремтять його пальці на хресному знаменні, як він вибачається і посміхається, наче просить не чіпати його, коли надворі негода! Весь цей будинок, і сусідній будинок, і вся наша Привітна розкриваються своїми картонними картинками, як дитяча книжка-складанка прямо в мені, точніше — це я — дитяча книжка-складанка з глянсового картону, я хочу, щоби моя мама прочитала мене мені, хворому на тиф хлопчику з минулого століття.

МАЛАНКА: Івасик став бурмотіти вві сні, все повторює, мовляв, пішли кудись вип’ємо, тільки що навіть заметався і сів на ліжку, нестямний, мов у пропасниці, і як закричить: «Вихід! Ходімо до виходу!», чи до «Виходу», та, мабуть, все-таки він мав на увазі наш бар «Вихід», але куди з ним таким іти, Алка все не виходить — тільки вода шумить, заснула вона там, чи що, хоча ми і так усі ніби спимо, мені весь час здається, що все це просто поганий сон, і вже зараз має задзвонити будильник, і я нарешті прокинуся і піду на пари, тільки я не розумію, чому я не можу прокинутися без будильника, раніше я часто прокидалася хвилини за три до сигналу, наче хтось мене штовхнув легенько зсередини, може, моє власне серце… але я точно сплю, тому що не можу керувати своїми діями, я це щойно помітила: хотіла прикласти руку до серця, а не змогла — ніби забула, як це робити, як давати команди тілу, не знаю, до того ж, я ніби не хотіла тривожити Аякса, точніше, не хотіла з ним бачитися, а чомусь пішла до нього на кухню, і мені наснилося, що він глянув на мене так, ніби за мить постарів на сто років усередині себе і сказав: «Я тобі допоможу їх розбудити, ходімо»…

АЯКС: Маланка мала рацію, точніше, Івасик мав рацію, треба було просто вийти з цієї чортової хати, як я сам не додумався до цього! Я, правда, не думав, що все довкола буде аж настільки невпізнаваним, мало того, я запізно зрозумів, що ми не зможемо повернутися назад, що ми взагалі невідомо де, все довкруж велике, нове і викривлене, як у дитячому сні, — танцює і змінюється навіть від мимовільного погляду, будинки стають котами, а коти — хмарами, а хмари змінюються, змінюються — як у кіно. ми заходимо у хмари, наче ми — літаки, блукаємо в тумані, виходимо на цвинтар і рій велетенських пуків людського волосся насувається на нас, ці волосяні штуки ширяють і скачуть, нападають на нас звідусіль. але чомусь я почуваюся таким відстороненим, ніби шукаю щось дуже важливе, єдине по-справжньому важливе, і знаю, що найстрашніше — попереду, найстрашніше — ніколи це важливе не знайти, тому всі ці вистави зараз — ніби черговий сон уві сні, на чию безглуздість нема сил реагувати. мій максималізм — наче фамільна реліквія чи спадкова ознака породи — стоїть у мені, як лицарські обладунки, на почесному місці, а в цих обладунках — відчуття свободи — не як ідеї, а як відповідальності за вибір, відповідальності за усвідомлення неуникності вибору, я ніби з тих альпіністів, котрі до неосяжних обширів плато добираються найкрутішими скелями, а тоді висаджують це плато разом із собою.