Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

БАРДО online - Поваляева Светлана - Страница 14


14
Изменить размер шрифта:

Більшості адресатів Лама коротко пояснює причину скасування його лекцій. Адресати переважно з Європи, особливо Східної, але трапляються і з Америки. «Я не можу виїхати з країни», — пише їм Лама. Периферію його уваги займають такі речі, як знахабнілий, щороку голодніший рак, біль у закутаній картатим пледом спині, трупи тибетців на вулицях, масові арешти студентів, які покинули навчання в Індії і добровільно повернулися, тортури у в’язницях, голод у блокованих монастирях, розстріляні на кордоні з Непалом юні черниці, хлопчик з пораненою ногою, хлопчик. приреченість у повітрі — навіть усередині макдоналдсів, де здичавілі від голоду тибетці дичавіють ще більше від розмаїття синтетичного їдла і яскравих фантиків, учні в далекій європейській країні Україна, котрі внаслідок своїх дріб’язкових чвар поділилися на «хороших буддистів», доброякісних, і «поганих буддистів», злоякісних, китайці, що навіть у тій далекій Україні скуповують землі, люди і демони, голодні духи й глупотники, тварини, що вимирають, планета, де ніхто, окрім китайців і тарганів, не хоче розмножуватись, подерті лінії передачі, мертві дроти в глині між поваленими буревієм стовпами лінії електропередач, багато чого, все, що пропливає і міниться холодними електричними полисками невпинного страждання…

…ось він, час Калі-Юґи. Можна звинувачувати корпорації, уряди і Світовий банк у керованих терактах, фінансових кризах і військових конфліктах, можна дивитися на затемнення світу як на сонце в чорній короні. Можна і далі закликати захисників Дхарми, не нарікаючи на їхню бездіяльність і не розчаровуючись, бо не відомо насправді, чи це вже кінець. Можливо, битва ще й не починалася.

Лама споглядає свій власний хаос, сподіваючись знайти відповідь на запитання, чому він втягується у все це, чому він зісковзує у світську колію політичних протиріч, не в змозі погодитися з позицією Далай-лами, чому не здатен дивитися на тибетське повстання так само відсторонено, як на події Помаранчевої революції в Україні? Щоправда, там, на Майдані, нікого не вбивали. Можливо, і тирлувалися серед натовпу спецслужили в цивільному, але ж на вулицях Лхаси кожен третій — перевдягнутий поліцейський.

Сотні мертвих, тисячі поранених, котрі вмирають з голоду і бояться йти до китайських шпиталів. Китай звітує перед світовою громадою: загинуло щось близько двадцяти чоловік. Ну, може, ще якісь там кочівники з далеких провінцій поза автономією… Мільйоном більше — мільйоном менше, китайці мислять широко: «Ідіть і споживайте!» Люди кидають житло, залишають монастирі й тікають у гори, переправляють своїх дітей до передмістя Дхармасали, діти моєї нації йдуть через кордон, мов контрабандний вантаж, наче набої і фасований кокаїн, думає Лама. Місяць переходу крижинами хмар, утрамбованих дитячими стопами. Навіть уже в Непалі місцева поліція може схопити втікачів і депортувати. Лама згадує п’ятдесят дев’ятий, коли Далай-лама пішов у вигнання, а його самого ув’язнили на вісімнадцять років. Тоді з вигнанцями теж було багато дітей, терплячих мовчазних безбатченків — скільки змогли забрати, скільки змогли доправити намоленим шляхом. Тоді з шести мільйонів тибетців знищили більше мільйона. І скільки б не народжували дітей для вигнання, нам не наздогнати китайців і мусульман — вони вже йдуть, як сарана, фактично вони ВЖЕ прийшли.

Але щороку сотні дітей опиняються в Індії. Можливо, їм легше адаптуватися в тому кліматі, ними опікується Далай-лама. Дорослі горяни мруть у солодкавій індійській вогкості, мов пересаджені рослини. І вся ця демократична незалежна преса там, у себе вдома, відважує гомеопатичні дози політкоректного співчуття, ніби гуманітарну допомогу. Де рятувальні місії і та «світова спільнота», до котрої апелює Далай-лама, вимагаючи «встановити істину на основі фактів»? Китайські соціалісти — це саме ті фахівці з незалежних розслідувань, які нам зараз потрібні — аби кількість тибетців нарешті дорівнялася до кількості маньчжурів у КНР чи монголів у Внутрішній Монголії. Офіційна меншина, ще одна. Весь світ складається з оцих офіційних меншин, і кожна має таке привабливе право — боротися за свої права. Дякуємо за офіційний дозвіл на право боротися за право. Пішов до храму — побився лобом об статую Будди, зайшов до макдоналдса — з’їв свій біґмак. Відчуй себе народом! Ти не один.

«Далай-лама говорить про колишню незалежність Тибету, отже, закликає до незалежності. Далай-лама захоплюється народом Тибету, отже, схвалює безлади у Лхасі. Далай-лама використовує пекінську олімпіаду для пропаганди бажань тибетців з наміром її зірвати» — чи можна поєднати логіку і пропаганду? Місцеві комуністи не сплять ночами: наказано підсилити патріотичне виховання ченців. Якби йти за логікою, то ченців можна тільки ліквідувати. Єдиний спосіб патріотичного виховання нації — ліквідація патріотів. США знищили б нас лише своїми макдоналдсами, без жодної іншої зброї чи політичної пропаганди. Всі імперії суть одне. В сансарі все однаково…

Китай не зійде з курсу, невже Далай-лама цього не розуміє?

І до всього цього ще й те, що з’явилося в кімнаті кілька тижнів тому — кволе світіння, котре Лама визначив як присутність чийогось сну у власному сні. Щось ніби давній запах парфумів з порожньої скляночки, котра, не помічена кількома поколіннями незнайомих людей, порохнявіє за шафою в одному з покоїв родинного будинку.

— Допоможи мені!

Лама споглядає сліди бляклого сяйва — кола поверхнею сну. Оленяча печера, від дна до склепіння заповнена водою, знизу солоною, а згори — прісною, де на межі потоків створюється візуальне враження, ніби можна виринути на повітря. Але просто прісна вода прозоріша за солону. І от площиною зіткнення двох потоків ідуть кола і змішують їх, одна ілюзія заступає іншу. Над водою вода…

— Я лише можу дати тобі кілька загальних настанов і відповісти на твої питання.

— Я тут живу?

— Ні, ти ніде не живеш.

— Де я?

— Ти в ба…

З гуркотом у простір вламується поїзд метро й мчить кудись, відносячи з собою сказане.

— Що це? Я померла?

І Лама бачить раптом ще не ороговілу вологу плівку — найсвіжіше з нашарувань, котре ясніє картинкою місцини — холодного православного цвинтаря вночі, не надто древнього, скутого приморозками.

Зображення тихо гуде. Цей звук, подібний до вібрацій дримби степового вітру, пронизує зсередини, розростаючись міцелієм, голос тужливої сопілки, на таких сопілках грають в Україні, точніше, так на сопілці грають лише в Україні. Плівка міниться і прогинається у воронку тривимірності — це могила, в ній — старі родинні кістки і два свіжих тіла, чужих і тим кісткам і одне одному. З-під землі вибивається й тече інієвою поверхнею звук рінґтону — з такою настирливістю, без надії сподіваючись, може телефонувати лише мама, котра чекає на повернення дитини. Обід з чотирьох страв на завтра зварено, випрані постільні комплекти, шість напірників, шість пошивок і шість простирадл перепрасовано, гречку, до якої місяць не доходили руки, перебрано, а дитини все ще нема. Сон злущується й оголює глибший: самотня дівчинка темного дня — світлої ночі, перечіплюється об слизький закрижанілий корінь заблукалого дерева, неоковирно котиться схилом до нижніх склепів, скручує собі карк і прокидається…

— Те, чим ти нещодавно була, — так, воно померло.

— Чому священик мене не бачить?

— Бо він не бачить.

— Я залишуся тут?

— Ні.

— А я зможу сюди повернутися?

— Це буде великим досягненням уваги, якщо зможеш. Але краще тобі йти до Чистої Країни.

— Допоможи мені!

Лама бере блакитний опал на червоній шворці й, наче у воду, опускає його в сумне мерехтіння. Усміхається туманному клубочкові печалі і страху. Сяйво пронизує навіть глибокі печери, заповнені водою.

Світ — ніби зсередини велетенського, хитромудро, але з математичною безжальністю виграненого діаманта — оточує Юру зусібіч своїми ідеальними чарунками, стільниками, чиї отвори заростають зображеннями, перше-ліпше ловить увагу й затягує водокрутом у свою пласку тривимірність чіпкої болючої реальності. Нас багато. Нас до фіга настільки, що непомітний, як усе природне, процес дихання переростає у поняття, у термін. Розумійте як хочете. Хоча що тут розуміти, коли можна відчути — щомиті, і не лише у громадському транспорті або у власному авті на міській вулиці. Можна відчути навіть уночі, під ранок, коли всі вони дихають у своїх стільниках — майже синхронно, стискаючи звідусіль твою кволу, подерту шрапнеллю їхнього радіо оболонку. Вони — це ти. Ти — такий достоту, як вони, вас виловлено, мов галушки з космічного борщу, однакових за формою і змістом, з приблизно однаковим набором властивостей, можливостей, ймовірностей і реакцій, принаймні, кількість сценарних варіантів дуже обмежена.