БАРДО online - Поваляева Светлана - Страница 13

Юрі здається, ніби темрява рухається довкола неї, за нею, поперед неї і що простір складено з окремих напівпрозорих жилкуватих брил кварцу. Ці тендітні матерії осені, багряний цукор, мильні дотики рослин, розшаровані запахи, застояні кольори, всесвіти золотої плісняви. Священик так і стоїть посеред свого городика, але вже не у благості, втішений красою божого задуму, а спантеличено роззираючись. Його збентеження морською травою росте йому з вух морською травою. Гігантські комахи дирижаблями зринають у грозове небо, починає накрапати дрібний дощик. У густому повітрі тьмяно проступає на мить даґеротипне зображення Миколи Амосова. Юра, рясно засіяна краплинами, що стрімко проростають лускою, запливає до молитовні, а луска так само стрімко зсихається й відлущується з тим звуком, ніби на старий жовклий тиньк шепоче натовп шамкотливих бабусь у чорному. Химерно смерклий затишний простір повниться низьким тривожним потріскуванням і гудінням — або комах, або молитов — проказаних і невисловлених, що є переважно проханнями і скаргами, може, зрідка, подяками й обіцянками, але ніколи не співчуттям до всіх живих істот. Але і комах, що втекли від дощу, дійсно понапихалося від негоди подалі в тепло, як гебістів до храму Московського патріархату, коли на Великодню службу ось-ось має нагрянути президент з почтом. Повітря тисне. До Юри наближається картинка під шклом, і шкло безгучно повзе навсібіч зіркою тріщин. Паперові картинки прокволо займаються і тліють, глухо, як далекий удар грому, падає і котиться підлогою якийсь предмет — келих, чи пак чаша, нажахане лице священика зринає з усіх кутів й вивергає з рота велетенські веселкові бульки. Щось коїться, але ніхто не розуміє, що саме, хоча принаймні двоє істот сприймають це щось, причому абсолютно по-різному. Священик, наприклад, певний кінця світу й не певен, що подужає вигнати з хати диявола. Він не тямить, що має спершу робити: гасити ікони чи творити молитви на вигнання винуватця пожежі. Тому він безладно метушиться і хреститься. Гупає і розбивається шиба. «А побий тебе грім!» — скрикує священик, і його опановує регіт: грім-бо вже й без його нечестивих вигуків побив!

Юра водночас бачить стільки усіляких суджень про своє життя, що лише в осмисленому вигляді вистачило б на десятки шкільних творів. «Дитинство привида», «Привид в людях», «Привидові університети». Це вони в школі проходили, це написав письменник на прізвище Горький. «…я мала багато „переломних“ подій і переживань, тому що розбудити мене намагалися все частіше і наполегливіше. Але я лишалася тупо статичною, не в змозі відрізнити чуття від нафантазованих емоцій…

За слово „тупо“ мені знизили б оцінку, як за несамохіть вжитий вульгаризм, зауважує Юра.

…коли я зрозуміла, що всі ці події відбуваються не зі мною, а з іншими, не в мені, а назовні, що я не маю до них жодної живої дотичності, а просто споглядаю власну фантазію себе в усіх тих історіях, я полюбила цвинтарі. Тому що між історіями живих й історіями мертвих немає різниці. Якщо вже я не монтуюся з історіями живих, бо не маю власної, то краще тоді фантазувати серед мертвих, маючи за відправну точку лише скупі вихідні дані на їхніх надгробках. На цвинтарі я почуваюся єдиною паспортисткою у паспортному столі якогось спорожнілого після ядерного вибуху містечка на вимерлій планеті. Тут я взялася читати фантастів. Раніше вони дратували мене своєю штучністю: що вони можуть знати про світ безперервного усвідомлення уві сні?!

Простір довкола мене зазвичай коливався золотаво-зеленкуватий, немов озерна вода, або вода у моєму занедбаному акваріумі, або як тінь від наскрізно просвіченого сонцем виноградного листка на книжковій сторінці. Я отримувала щодня листи від равликів…

Я можу себе визначити: я інфантильна. Не дитинно-безпосередня, щира або наївна — саме інфантильна, мовби якась принцеса-рептилія, царівна Вуж. Пробудження у нормальному людському повсякденні породило ненависть до себе. Я стала злою. Точніше — навіженою, і скаженство це інколи виходило з-під контролю: я могла впасти в шал і покалічити себе, оточуючих, розтрощити довколишній простір матеріальних предметів, кричати так страшно, що міські тварини тікали і ховалися. Здавалося, я маю повний рот калу, просто набита лайном і сміттям, і все це негайно треба виблювати, вичистити…

Через ці рядки шкільного твору моїх батьків запросили б до школи, а мені запропонували б відвідати шкільного психолога.

…Я приходила на цвинтар — до старих, нашарованих, як пиріг, склепів — читати, доки було відносно тепло, тепло, парко, спекотно, тепло, прохолодно і ще стерпно. Тільки наприкінці жовтня, коли вже книга замерзала в руках і тремтіла на вогкім вітрі, а денне світло скулювалося зі швидкістю вкинутого в окріп слимака, я ходила до цвинтаря просто так, без книжки. Взимку блукала поміж надгробків, провалюючись до щиколоток у хруську шкарубу всохлої трави і галуззя, притрушених незайманим снігом. Влітку — сиділа незворушно до ранку. Іноді при Повні можна було продовжувати читати, зір поволі непомітно призвичаювався, переповзаючи сутінки.

Тоді я прочитала у Рея Бредбері про марсіанина, котрий перетворювався на того, кого у ньому бачили люди, аж поки не опинився у натовпі. Натовп існує, щоб знищувати. Ця історія багато чого пояснила мені про мене. Відкрила очі на те, чим я є: „марсіанином“, що набуває форми історії кожної зустрічної людини. Зрозумілим зробився мій вроджений ірраціональний жах перед натовпом і невміння слухати чиїсь оповідки. Читати після цього Лавкрафта було помилкою. Нічого страшнішого за людину з її життєвими історіями бути не може. І я забила на фантастів.

Ще один підлітковий вульгаризм.

Фентезі мені видалося бутафорським і претензійним. Навіщо вигадувати й прикрашати історії, коли їх і без того повно? Цілий світ.

Колись один макабричний анестезіолог, з яким я мала вимушений безпосередній контакт на операційному столі, сказав, що маска мені дуже личить. Премедикація димедролом на той момент уже зробила свою чорну справу, позбавивши здатності відчувати будь-що, навіть реагувати на чорний гумор. Я всоталася у маску і побачила морок. Я його усвідомила. Він пронизував до кісток, мов листопад з першими приморозками. Я стала ним.

Батьків спитали б, яку саме і коли я пережила операцію, і вони б перезирнулися і сказали хором: „Ніколи. У неї ніколи не було ніякої операції“».

У молитовні дощить — наче під стелею ввімкнулися аварійні протипожежні розпилювачі. Священик похапцем запалює всюди тонюні бурштинові свічки, але ті його не слухаються — гаснуть, вислизають, падають, ламаються, священик пітніє, почувається якимось дресирувальником, приборкувачем стихій, девідом копперфілдом — що ревніше він молиться, то чіткіше проступають довкруж слова, цілий рій розлючених ос, вир схарапуджених метеликів, і всі вони заплутуються у пелені дощу, захлинаються, падають долі й котяться, наче горох

або град, який гроза несе з найвищих у світі гір…

Лама вже третю годину не відривається від комп’ютера. Він відповідає на електронні листи. Силовики пролізли до найглухіших сіл, невтомні китайські пеленґатори сидять, відстежують усі телефонні дзвінки, не сплять, горопашні. Контакт з Тибетом майже відсутній. Дорогі мої брати і сестри, ви просто виходьте на контакт зі своєю лінією передачі, медитуйте на Шістнадцятого Кармапу, бажайте усього найкращого Сімнадцятому Кармапі, можете навіть обом сімнадцятим Кармапам, справжньому — Трінле Тхає Дордже і китайському політичному висуванцеві, бажати усього найкращого, — ченців заарештовують лише за наявність електронних засобів зв’язку, фільтрують лише Інтернет, лише змі під цензурою, закордонні сайти завірусовані, маленькі китайські віруси розповзаються навсібіч з причіпними адресами «внутрішніх ворогів», справа твоя живе і процвітає, о великий Мао! — але ваші добрі побажання, брати і сестри, пронизують простір, який неможливо профільтрувати й відцензурувати.