Сімурґ - Поваляева Светлана - Страница 29

Марк і Оксанич валяються на готельному ліжку і дивляться телевізор, там показують спочатку порно-шоу про жахи еротичного процесу у великій групі, але це вже кінець, тобто всіх уже відтрахали на арені, чи на рингу, то ж по рекламі починається якесь божевільне ток-шоу, судячи з усього, присвячене літературі, присутні в студії: письменник, публіка, ведучі, оператори, режисери, гримери, журналісти і п’яний інженер відеомонтажу, але, на жаль, у кадр потрапляють весь час тільки ведучі та гість програми, драматург Жан Фуй, в кульмінації мають спалити або не спалити його книжку, але, здається, він не дуже переймається перспективою прилюдного спалення власного творіння, а прилюдне спалення його творінню вочевидь загрожує, бо вже доповзає до найвищої позначки шкала інтерактивного голосування, і більше восьмидесята відсотків глядачів готові розпочати полювання на відьом з Жана Фуя, ну і найактивніший наш глядач, котрий поставив протягом програми найбільшу кількість запитань, продемонстрував свою обізнаність у творчості шановного Жана Фуя й зміг аргументовано довести необхідність привселюдного спалення твору «Б, О та Г», отримує право здійснити цю необхідність… еее… так! він виходить до нас, ось він! ось ваші сірники… ОоооОоо!!! дивись, це ж Арсен!!! слухай, точно Арсен! тебе це дивує? —

пафкаючи димом, запитує Оксанича Марк… Арсен виглядає якимось чорно-білим, він схожий на два тижні неголеного зомбі з супермаркету, він мовчки бере пуделко сірників з рук ведучого, підходить до металевої чаші, схожої на олімпійський вогонь, де очікує спалення книжка Жана Фуя, відкашлюється, якось зацьковано озирається, черкає сірником і раптом витягує з кишені сигарету і підносить вогник до неї, а не до книжки, аудиторія напружено мовчить… я б краще закурив, хрипко вимовляє Арсен, робить кілька тяг, незмигно втупившись у палітурку книжки на дні чаші, а потім раптом, буркнувши: піду я, мабуть, розвертається і, віддираючи на ходу від свого паску та вилоги прищепки з радіомікрофонами, навскісно прорізує кадр і випадає з нього геть. Весь день, мовби в акваріумі з грубим закаламученим склом, цими жовтаво-попелястими прозорими стінами присмеркових водяних в’язниць у зоопарку, у тераріумі, від чорного, жовтого, сірого, фіолетового, сріблястого, білого снігу тягне гнильною вогкістю, що просочує тіло крізь одяг до кісток, думки, образи, дихання, люди — метушливі чорно-сірі тіні на попелястій стелі, пересувні картинки, тисячі кілометрів німої чорно-білої кінострічки вимотується на всі боки з втомлених кінопроекторів, переплутується, вогшає, перемішується, розчиняється, перетворюючись на желе з попелу, медуз, ґудзиків, мокрого тютюну, лугу електролітів, молюсків, товченої крейди, мжички, каналізаційних випарів, снігу, мряки, мокрого асфальту, мороку, плям світла, хрусне подеколи на зубах не перетравлена акваріумом мобілка, обручка або заколка для волосся, і так поки на відігрітій шибці, в сирі або у розкатаному на вареники тісті, неначе на плечі дівчинки, не з’явиться чорне око у зовнішній світ, у бурштинове миготіння затишного підземного бару, затопленого джазом, схожим на асорті з морепродуктів, коньяком, кавою, випарами мокрого одягу та дрижаками відвідувачів, що забігли з вулиці, Адам і Єва, Глен і Міллер, Ленн і Фюрер, заморожених у цераті, але джаз гарячий, як столики цього бару на пательні й з чілі, ці двоє відвідувачів, мабуть, хронопи, вони неодмінно вимагатимуть подвійного кортасара з артишоками і синьою ниточкою на цитрині…

Пізно ввечері завдяки світловій рекламі проявляється на слайдах і плівках зовсім інше місто, зникають архітектурні старовинні споруди, цвинтарі і некрополіси, зникають дерева, цілі парки, ринки, книгарні, дитячі майданчики, висвітлюється зовсім інше: автозаправки, нічні клуби і нічні кінотеатри, бари і ресторани, більшість з яких вдень просто губиться серед картинок і пазлів міської історії, серед нашарувань часів, історійок та пішохідних маршрутів усіх блаженних і божевільних цього Міста. Оксанич з Марком завертають до бару «Страх і огида» і біля дверей бачать вранішнього вокзального бомжа з клепсидрою, тільки тепер він підіграє своєму внутрішньому хаосу пуделочком сірників, ніби на маракасі, далі в кутку сидить вже геть наллятий Равлик, а назовні, швидко схопившись на рівні, вискакує пара молодих людей, хлопець і дівчина з геловінівським гарбузом. Над шинквасом висить велике гасло «І ХТОСЬ ЖЕ Ж ПРОДАЄ ЦИМ ЧОРТОВИМ ТВАРЯМ БУХЛО!», збоку під гаслом наліпка «Тобі потрібен адвокат!», і два оголошення формату А-4 у файлових папках: «Кожному, хто пред’явить посвідчення особи на ім’я Тімоті Лірі, всі алкогольні напої безкоштовно» та «Бару потрібні офіціантки для єблі з білим ведмедем». Оксанич, поки Марк вивчає стравопис прямо біля шинквасу, йде і сідає поближче до дверей, щоби розчути бурмотіння вокзального музиканта, а він дійсно невпинно бубонить під торохкотіння свого пуделочка з-під мого на пляжі пляжочасу, часопляжу, пляжоплину, з осердя піску, я витягую і виліплюю, і насипаю грудочкою і струмками піщинок мою анабелу, анабело моя, паперовий пляж, ти зіткалася-дотикалася до мене, з-під піску літер, слів, рядків, вигулькувала, мов піщана примара, з ненаписаного мною роману, анабела і ленні, смаглява і порцелянова німфетка та струхлявіла мумія часу, піщана крайність, ти — АНАБЕНА, ти — Мара, немає жінки, пуп’янок і попіл осіннього листя, моя монетка неіснуючого буяння гормонів і материнства, орел, втілена мудрість, а — на — бе — на — а — на — бе — на…. підстукує собі сірниками, трусить головою, пускає слину… я прийшов, а він зник? — мимрить бомж-менестрель і раптом схарапуджено підхоплюється, з диким пронизливим криком вибігає геть зі страху і огиди. Марк навіть не звертає на все це уваги, він повертається від шинквасу з двома келихами червоного вина, я замовив молюсків, сир, зелень, горіхи, самовдоволено повідомляє він Оксанича і розслаблено закурює, вони легенько цокаються і випивають, і тут невідь як перед їхнім столиком постає Равлик, очі у нього червоні, він похитується й вигляд має таємничий, як всі алкоголіки, бо алкоголіки знають дуже багато таємниць, просто вони весь час гублять від них ключі. Вхопившись за край столу, ніби під час шторму, Равлик перехиляється через стіл і голосно шепоче: я можу вивести вас звідси на дах! прямо на дах! звідти видно весь простір Осяжного! я знаю дорогу, ходімо, я вас проведу! що вам робити тут, внизу, пити, пити, пити, не пийте! раптом загрозливо скрикує Равлик, не пийте, ходімо, я покажу вам дах! ви, пані, йдіть до чоловічого туалету і зачекайте, ми удвох зайдемо слідом — і там таємний вхід, я покажу! — урочисто виголошує Равлик і підморгує, Оксанич, з сумнівом глянувши на Марка, підводиться, прихопивши келих, і йде, куди звелів Равлик… всі вони втрьох нескінченно довго у непроглядній темряві піднімаються вгору крученими сходами, такими вузькими, що мусять йти вервечкою, паровозиком, малим ошелешеним власною електрикою паровозиком, випускаючи винну пару й перешарпуючись на зупинівках струмом передчуття.

Трійця довго стоїть на даху, вдивляючись у вогні й світлові плями… Оксанич обережно ставить порожній келих собі під ноги, Равлик плаче, а Марк зненацька скрикує: ми ж на тій вежі, ми на площі У!!! УЩШУУУШШШУУШУУУШУУШУУШУУууууууууууууууууууу накриває всіх трьох глибоким жовтуватим світлом ууууууууУУууууУ!

Приваблива стюардеса, схожа на Одрі Тату, зупиняється поруч з Марком, Равликом і Оксаничем: насправді це ен-ле-о, шепоче вона і підморгує достоту так, як робить це Равлик, тільки тсццццц, не кажіть нікому, воно замасковане під літак, щоби ніхто нічого не зрозумів, і, вже професійно виструнчуючись, вголос пропонує: вина? кави? чіпсів? неодмінно візьміть іще чіпсів!

Марк і Оксанич помітили, що вчорашній день змінився сьогоднішнім, тому що не спали вночі. Помітили. Але так і не зрозуміли, чому все це так далеко… мабуть, вони трохи задрімали у своєму трансатлантичному лайнері, саме тоді, коли пролітали океан. Оксанич зводить на стюардесу очі, так-так, будь ласка, принесіть нам іще чіпсів!