Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан - Страница 38

Може були б вели суперечку довше обидва бурсаки, що вже переодяглися і в ту мить виглядали куди інакше, ніж рано, але до просторої кімнати почали сходитися старшини, то самі, то разом із своїми дружинами.

І так один із перших прийшов сотник Красносельський, досконалий кіннотчик, що в початках повстання формував кінні сотні і тепер ще найбільшу силу добачав у кінноті, нехтуючи іншими родами зброї. Разом із ним прийшли його сотенні старшини, між ними і його сотенний осавул Федір Коробка, людина такої невгамовної відваги, що вона його згодом на чигиринське полковництво винесла, сотенний отаман Матвій Нечай, від свого брата старший, людина тиха й маломовна, його син Данило, молоденький юнак, що тількищо зі школи вийшов і всією душею рвався вступити в сліди свого дядька, За ними появився Степан Байбуза, станиславський сотник, з обличчям молодого вірла, що заєдно за здобиччю полює, з глибокою згоїною на лобі від рани, яку отримав під Збаражем, рятуючи самого Нечая в небезпеці, страшний у наступі і страшний в обороні, той самий, що Мановського вирятував із рук князя Яреми ще в Лубнях і той самий, що під прізвищем Степка вкрився славою, здобуваючи Немирів, Тульчин та багато інших городів. Із ним прийшло багато старшин, бо станиславська сотня була численна, одна з найбільших в полку. Скоро за ним прийшов Гриць Гавратинський, тростянський сотник, незвичайної відваги, мистець до шаблі, чоловік колись дуже багатий, що свої землі розділив між людей. На його маєтки полакомився воєвода Кисіль, шукаючи хитрими ходами королівської ласки й королівського надання. Вслід за ними ввійшов сотник Маковський, завжди розважний, холодний, повільний, зі своєю сотенною старшиною та зі своєю дружиною, що зразу звернула на себе увагу молодих бурсаків.

Була це жінка молода, чорнява, з блискучими, чорними, скісно осадженими очима, чорнобрива, з малими повними устами, що горіли, як маків цвіт, невисока ростом, смуглява.

Кульчицький штовхнув ліктем Криницького.

Цей переступив із ноги на ногу, сягнув рукою до чорного вусика, другу руку спер на свою довгу рапіру й неспокійно розглянувся довкола.

Побачив сотника Пошивайла, що, усміхаючись, саме наближався до них.

— Здорові були, панове бакаляри! Як бачу, панове в новій шкурі — заговорив, стискаючи їм руки та оглядаючи їхні нові шати. — Го! Го! Не пізнав би тепер своїх бурсаків. Куди! Куди!

Кульчицький узяв Пошивайла за лікоть та відповів із сміхом.

— Кажуть, пане сотнику, що не одяг прибирає чоловіка, тільки навпаки: людина дає вартість одягові.

Пошивайло засміявся.

— Простий я козак, панове. Не з колегії. Січ — мати мене життя вчила. І холод, і голод, і всякі недостатки. Але, на мій лад, що є шати? Нічого. Наложиш на свої плечі і думаєш, що ти щось ліпше! Півень, чи з пір’ям, чи без пір’я, — таки півень. А пір’я без півня що? Нічого. Тому то в нас на Січі, братчик не раз одягся, ніби той півень, а потім пішов і скочив у бочівку дьогтю, щоб показати, що він щось є, а не жупан, що на ньому.

Кульчицький хотів щось говорити, але Криницький потягнув Пошивайла за рукав.

— Хто є та чорнявка?

— Де?

— Он там, коло того дебелого козака.

— О! Адже це сотника Маковського дружина. А це й він сам.

— Хто вона? Хіба не з наших?

— Ні. Татарка.

— От красуня. Де він таку знайшов?

— У Білгороді.

— Де?

— В Білгороді, як їздив послом від полковника до білгородського мурзи. Вона якась рідня мурзи.

Криницький знову заколихався на своїх товстих ногах.

Пошивайло глянув на нього й кинув зі сміхом:

— Тільки ти, пане Криницький, не завертай так очей до неї, бо небезпечно!

На те Кульчицький:

— Так собі завжди думаю, Петре, що дурний тебе піп мусів хрестити. За татаркою очима водиш і сопеш, як той ковальський міх, хоч і знаєш, що вона на тебе й не гляне. Ти глянь тільки на полковницю й побачиш, що всі красуні, хоча б і якої вроди, гаснуть при ній, аки воскові свічі при сонці.

— Це правда. Але зведеш ти очі на полковницю?

Га?

— Я не смів би.

— Ні я.

— То не зводіть очей і на оцю татарку, коли вам життя миле, бо сотник Маковський не звик жартувати.

На це Криницький відповів:

— А що ж є ціле життя, як не жарт? Коли не жартуєш, не живеш. Я не боюся жартувати.

І рукою вдарив по тяжкій рапірі.

Пошивайло знову засміявся.

— Ти, пане Криницький, сховай оці жарти. Коли перейдеш лінію, будеш могти жартувати, бо між ляхами там так жартують, але не в нас. Не дай, Боже, якби про це полковник знав!

Обидва бурсаки неспокійно повели поглядом довкруги.

— А якби знав?

— Був такий один, що до цієї самої татарки очима завертав та на лядський лад усякі мадригали плести й гнути починав.

— І що?

— Казав його полковник роздягти й босого, в одній тільки сорочці, по снігу батогами гнати аж за замкову браму. Від того часу в нас уже спокій.

Кульчицький поклав руку на плече Криницького.

— Тому, Петре, ти. й забудь про такі жарти, яко же не личить і не пристоїть шляхтичеві Криницькому, босому, в одній сорочці, під батогами по снігу бігати, тим паче, же фамілія то на Лемківщині добра і на гонор вразлива... О! Нові люди прийшли. Хто вони?

— Той високий, чорний, то Ярема Петрановський, що, хоча молодий, але з відваги знаний.

— А другий? Той старший, пузатий?

— Це старий запорожець, що дванадцять років перебував у бусурменській неволі, але не збусурменився. Він і інших невольників увільнив, судно на морі захопив і цілий та здоровий, із зброєю в руках, на Січ повернувся, за що його у великій пошані тримали.

— Як він зветься?

— Гнат Недоля, ямпільський сотник.

— Він також із дружиною?

— Еге ж. Одружився недавно в Ямполі і, як бачите, очей із неї не зводить. Тамошня міщанка.

— Нічого собі.

— Трохи за огрядна — зауважив Криницький, тайком шукаючи поглядом за татаркою, що саме разом із своїм мужем вела розмову з Нечаєм і Христиною.

Тим часом велика кімната заповнялася щораз більше. Прийшов Зеленський, прийшло з ним багато старшин із м'ястківської сотні, прийшов вільшанський сотник Кравченко із старшинами та їх дружинами. Зароїлося від молоденьких джурів, що звивалися між присутніми, розносячи мед та бакалії. Декуди сивий дим підносився вгору. Розмови ставали голосніші, сміхи щиріші, джурам треба було бігати щораз швидше, щоб то і кубки не були порожні, і збанки повні.

Нечай і Христя ходили від гуртка до гуртка, з кожним говорили, аж дійшли так до місця, де стояли бурсаки.

— Як мед, панове? — спитав Нечай. — Добрий?

— Мед добрий — відповів Кульчицький.

— Мій родич теж любувався в медах — підхопив Криницький — тож і я на тому розуміюся. Не може бути ліпший.

— То ж пийте, панове. Це все ще з льохів пана брацлавського старости, сина пана польового гетьмана. Маємо теж меди з льохів пана Замойського і пана краківського.

— І не забудьте про бакалії та не гордуйте ними

— докинула Христя.

— Я, полковнице...

— Тихо, тихо! — перебив йому Кульчицький.

— Чому тихо? Чи це тільки тобі вільно всілякі нісенітниці плести?

— Тихо, Петре, кажу. Глянь! Бандурист! Співає.

Криницький умовк і поглянув. На стільці біля коминка сидів старий дід, держав у руках бандуру і його пальці бігали по струнах. Чекав, видно, коли присутні втихнуть. Як гамір у великій кімнаті затих, струни загомоніли голосніше і бандурист почав повним, глибоким голосом: