Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан - Страница 37

— І що ж він від вас хоче?

— Помочі. Посилав послів до пана гетьмана, його милости, щоб післав йому в поміч кінний полк, один або два. З ними та зі своїми збунтованими хлопами обіцяв узяти Краків, що, як ваша милість зволить сам осудити, була б велика диверсія, і для нас вельми пожиточна. Як наш гетьман, сили на далекій і недоступній Січі зібравши, рушив в Україну, так він, високими горами загородившись, задумує сили зібрати і людям волю обіцює, щоб тільки в купи громадилися й усі до нього сходились.

— І ти, пане Кульчицький, думаєш, що він справді може селян підняти і повстання зробити?

— Хлопи в Польщі дуже вже панами пригнічені й застрашені суть. На долах ніхто не зачне бунту, хіба де ліси великі та болота. Але в горах, видно, люди ще не забули про волю і тому там можуть за ними піти.

Нечай задумався, повів пальцями по ясній чуприні й поглянув на Житневича та Климовського, які разом із Христею прислухалися до слів Кульчицького. В його погляді було бажання збагнути, що вони думають.

Житневич сягнув до свого сивого вуса, Климовський дивився у вогонь, глибоко задуманий.

— Що ви, панове, на це? — спитав наприкінці Нечай.

Климовський кинув поглядом на Житневича і, побачивши, що цей не ладиться говорити, заговорив сам:

— Я Краків знаю. Був там кілька років, хоча то вже й давні роки. Пан Кульчицький говорить правду. Там на долах нарід сам не рушиться. Але наш розумний і проворний пан гетьман знає, що робить.

— Думаєш, пане Климовський, що тому Нап’єрському вдасться здобути Краків?

Климковський подумав хвилину.

— Думаю, що ні.

— Ні?

— Думаю, що ні. Але це не має великого значення.

— Як то?

— Чи ляхи спроможуться розпочати повстання, чи ні, буде залежати також від того, хто такий Нап’єрський і яка в нього голова. Та це справа ляхів, не наша. Для нас найважливіше, щоб диверсія була, щоб там ріс неспокій, щоб туди треба було слати військо, щоб і війська, які підуть проти нас, мусіли дивитися на свої плечі та боятися своїх людей. Коли я ще був у Чигирині, бачив, як Виговський і його люди збирали охочих, щоб їх вислати в Польщу. Там люди живуть і вмирають, волі не знаючи. Для шляхти там рай, але для посполитого люду хіба пекло. Так ось наші посланці, чи емісари мають їм говорити, що не проти них ми б’ємося, що ми проти панів зброю підняли, що наша перемога буде і їхньою та що, як ми панів поб'ємо, то і їм може воля всміхнеться.

Тут Кульчицький почав знову:

— І ось тому його милість пан Виговський, що нас із колегії викликав, щоб нам цю роботу доручити, звелів також вашій милості сказати, що гетьман міркує післати добрий кінний полк уздовж Підгір'я, щоб народ рушити, поміч панові Нап’єрському принести та диверсію на тилах королівських військ учинити.

В Нечая очі заблищали. Глянув на Житкевича.

— І зробити дорогу Ракоцієві, зайти польські війська ззаду та підняти ввесь край! Гей! Що ти на це, Михайле?

Житкевич тільки рукою по чолі себе вдарив із великого здивування.

— Казав також пан Виговський, що вони вже з гетьманом так подумали, щоб провід у тому поході віддати тобі, полковнику.

— Тому то й до вашої милости нас спрямував — додав Криницький, який досі не мав можности прийти до слова, хоча двічі намагався перервати потік слів свого товариша.

— Казав, що доведеться ще до весни чекати, коли то інші полки зв'яжуть польських гетьманів.

Очі Нечая пригасли. Нагла, холодна, невблаганна, жорстока дійсність стала муром перед його очима.

— Правда. Тепер і так мені не можна йти, коронне військо маючи на карку.

Але думка про такий похід, блискучий, сміливий, відважний, засіла йому в голові. Як би то він хотів захопити кінні сотні і скочити туди нагло, несподівано, як шуліка на домашнє птаство, та рознести кругом пострах і жах! У його сотнях було багато людей, що втекли від ляхів через лінію та знайшлися в Брацлавщині. Він сам знав людей, що прийшли з Самбірщини, Перемищини, Ряшівщини, Сяніччини, не кажучи вже про околиці, ближчі до лінії, де то люди кидали свої батьківські стріхи і знайшли волю в охочекомонних сотнях брацлавського полку. Ці могли б тепер багато помогти, і в поході, і київським бурсакам.

— Коли вам у дальшій дорозі людей буде потрібно — став говорити до Кульчицького — то я вам можу вибрати людей із різних околиць.

— Ми про це й хотіли просити, полковнику. Чим більше люда йде, тим краще.

— Як то? Ви хочете йти з військом?

— Ні. Кожний окремо. Найбільше двох укупі. Там треба буде ходити від хати до хати, заглянути під кожну стріху. Люд у Польщі темний, не те, що тут. Де, де! Застрашений, а над ним пани і слуги, чуйні, мов собаки. Дуже то небезпечна імпреза і не раз мені мороз поза шкурою ходить, коли про це подумаю, тож і не дивниця, що не раз хочеться й випити, якоже aqua vitae найкраще remedium на мороз буває.

— Це на мороз — відізвався Криницький — це страх. Чи ваша милість може собі виімаґінувати, що сталося б із нами бідними, як би ми так у панські руки попали? Адже ми універсали від гетьмана маємо. За те четвертували б нас, шкуру наперед здерши.

— Універсали?

Криницький сягнув за пояс.

— Ось один. Таких у нас кілька.

Нечай розгорнув папір і читав уголос:

Нечай думав хвилину, опісля піднявся із стільця, кажучи:

— Так ось, що буде в нашій силі для вас зробити, те й зробимо. Якщо цього схочете, людей вам придбаю. Куди тих людей схочете вислати?

— Всюди. Всюди їх треба. Але головно в староства: ново-тарґське, чорштинське, лянцкоронське, де пан Нап’єрський людей збирає.

Тих людей треба повчити, де йти та що казати.

— Як дозволиш, полковнику, ми останемося тут кілька тижнів, заки самі рушимо в дорогу.

— Добре.

Коли б ваша милість міг знати ще когось із Великопольщі, то також добре було б там післати.

— Чому? Там також хтось є?

— По йменні Ґжибовський. Він почав роботу в Цюнжі, що є маєтком познанського біскупа. У нього, кажуть, у лісах теж народу багацько. Окопи там висипав і наїздить на шляхетські двори, млини, палить панські маєтки, руйнує та хлопам поліським волю обіцяє.

— Ось воно як! Та ж то тліє не тільки в одному місці!

— Тому його милість пан Виговський і писав, що жар є всюди. Коло Бродів, Цєшанова, Перемишля, Мостів, Белза і в інших околицях кипить і люди купами ходять. Це все наші сторони, тож і не дивниця. Але кажуть, що і під самим Краковом і Замостям також бунти, напади, грабунки. Горять двори. Шляхта втікає до міст, лякаючись своїх власних підданих, аки диких татар. Те саме діється в Познанщині, ба навіть під Ґданськом. Гетьман Хмельницький, його милість, каже всюди людей вишукувати і в різні сторони їх висилати. Пан П’ясецький, що є секретарем у генеральній канцелярії, сам із Криницькою з Криниці одружений, маючи свояків і знайомих коло Нового Сянча, разом із полковником Стасенком, кермує тією роботою. Він то й на нас не забув, ібо його законная і правоправная жона з дому Криницьких і пану Криницькому рідною сестрою доводиться. Так ось і нас, рабів Божих і бурсаків бідних, із нашої колегії витягли, в дорогу висилаючи. Не знаю, чи наша колегія буде ще коли така славна і всему міру знана, як була тоді, когда ми, шляхтичі віри руської і землі галицької, в ній побували, в усякій земній мудрості навчаючись.

— Чи ти не вмовкнеш ніколи, Грицю? — спитав, не втерпівши, Криницький.

— Не штука, Петре, мовчати, коли в голові пустка, аки на пустині. А я реку тобі паки і паки, же в началі бі слово, як каже Святе Письмо...