Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 28

Нові кивання.

– Більш того – їв і пив з вами, роззявами, йолопами, нікчемами, за рахунок російської казни?..

Резиденти потупили погляди.

– І ви йому заплатили… Заплатили казенним російським золотом за те, що він допомагатиме вам, сучим вилупкам, схопити самого себе?! І за нібито відомості про переговори з французьким послом Вільнєвим та султаном Ахмедом Третім – а ці перемовини відбувалися просто у вас під носом… причому з вашого ж благословення!..

Бідолашні резиденти готові були провалитися крізь землю.

– Та-а-а-ак?! – гримнув гість.

– Ва-а-а!.. Ва-а-а!.. Ваша милосте, помилуйте!.. – Вишняков і Неплюєв кинулися посланцеві в ноги.

– Хто привів його сюди?! Хто з ним перший познайомився?!

– Він!.. – Неплюєв тицьнув пальцем на Вишнякова, нарешті зрадівши з тієї обставини, що першим зустрів самозванця саме той.

– Але ж саме ти сказав мені, що нібито до Єрусалимського патріарха прибув вельми цікавий та ексцентричний тип!..

– А ти!..

– Ні – ти!..

– Замовкніть!!! – знов ревонув гість. – Обидва ви варті один одного, швабр-р-ри пустоголові!..

– Ваша милосте!..

– А зараз цей зрадник куди подівався?!

– Відплив на англійському поштовому судні зустрічати амбасадора Григора Орлі…

– Тобто себе самого?!

– Ой, звісно ж, що ні!..

– То запитую вдруге: куди подівся цей огидний мерзотник?!

– Полишив Стамбул на англійському поштовому судні…

Описати гнів гостя було просто неможливо. Коли він нарешті видихнувся, то мовив знесилено:

– Як з вами вчинити, вирішимо потім, а зараз…

– Ва-а-а!.. Ва-а-а-ша-а-а!..

– Та й не я вирішуватиму, що з вами робити. Зараз же доведеться попрацювати в іншому напрямі, причому терміново.

Гість пройшовся кімнатою туди-сюди, впав на стільця біля стіни і мовив стомлено:

– Отже, буквально під вашим носом молодший Орлик успішно провів переговори з султаном Ахмедом. Можна вважати, що антиросійська коаліція склалася… Вихід один-єдиний – терміново дестабілізувати ситуацію в Османській імперії: лише тоді коаліціянти не зможуть скористатися усіма перевагами свого підлого союзу.

Посланець озирнувся на смертельно переляканих резидентів і спитав:

– Відповідайте негайно, чи маєте на прикметі когось із місцевих, хто готовий виступити організатором противладного заколоту?

– Є тут один підходящий тип, – несміливо мовив Неплюєв.

– Так-так, лідер тутешніх консерваторів Патрона-Халім…[20] – додав Вишняков. – Тільки його послуги коштуватимуть…

– Я не запитував про ціну, я хотів з'ясувати ситуацію у принципі, – процідив крізь зуби гість. – Скільки б не коштувала нам термінова організація антисултанського заколоту, то все одно вийде дешевше, ніж повномасштабна війна проти антиросійської коаліції.

Він подумав трохи і додав:

– Мабуть, це єдиний швидкий і по-справжньому ефективний вихід із ситуації, що склалася… У цьому напрямі й почнемо працювати. Причому негайно – чуєте, ви, ідіоти жалюгідні?!

Й суворо подивився на геть переляканих резидентів.

Глава 5

Перипетії купецького життя

13 квітня 1759р. від Р.Х.,

Франкфурт-на-Майні, вул. Оленячий брід,

ставка військового губернатора французів графа

Teaде Тораса де Прованса

Вже похмурий вечір змінився напруженою, сповненою тривоги ніччю, а попри наполегливі рекомендації французьких штабістів, Йоганн Вольфганг навіть не думав забиратися до себе. Хлопчина сидів просто на підлозі під дверима кімнати, до якої декілька годин тому Кароль заніс пораненого польного маршала Орлі…

Йоганн Вольфганг все не міг збагнути, за яку з воюючих сторін вболіває більше. З одного боку, французи були окупантами. Попервах хлопчина якщо й не зневажав їх відверто, то ставився з певною пересторогою. Тож у глибині душі бажав якнайшвидшої перемоги загалом військам Фрідріха Великого і зокрема армії принца Фердинанда Брауншвейзького, що наступала на Франкфурт, в якому його дід був бургомістром. Але ж з іншого боку…

Так, з іншого боку його батько Йоганн Каспар Гете був австрійським радником юстиції, у нинішній війні Австрія та Франція виступали в союзі… І як тоді можна не вболівати за перемогу французів?! Тим паче, у складі їхнього штабу є такий чудовий гер генерал Орлі!.. Тільки про одне хлопець шкодував: гер Григор далеко не завжди мав вільний час, аби досхочу поспілкуватися з ним. І треба ж такому статися, щоб сьогодні саме цей чоловік дістав важке поранення!!!

Протягом дня у місті панувала напружена тиша, лише іноді порушувана віддаленим гуркотінням: то поблизу Бергена «лаялися» гармати ворогуючих армій. А коли сонце вже підповзало до лінії небокраю – раптом на вулицях здійнялися гомін і брязкотіння, заіржали й затупцювали коні. Тільки-но Йоганн Вольфганг вибіг з дверей будинку, як побачив дивну картину: уздовж вулиці щосили мчав здоровань Кароль, тримаючи на витягнутих руках непритомного генерала. Обмотана червоною від крові рядниною голова Григора Орлі моталася в такт із кроками охоронця. Не звертаючи на зустрічних анінайменшої уваги, Кароль злетів на другий поверх штабного будинку, за один крок перестрибуючи через три сходинки, і зник за дверима однієї з кімнат. Біля них одразу ж став вартовий. Хлопця він не проганяв, лише не дозволяв заходити всередину.

Ось тут, просто на порозі Йоганн Вольфганг і просидів весь цей час. Декілька разів двері кімнати ненадовго прочинялися: то звідти виносили використані закривавлені бинти, то заносили всередину тацю з їжею. Тоді звідти долинали міцні пахощі невідомих ліків. Хлопчина дуже хотів побачити пораненого, та вартовий усе не дозволяв… Приходила мати, намагалася переконати Йоганна Вольфганга:

– Облиш, синку, генералу зараз не до тебе, він мусить видужати.

Хлопець лише вперто хитав головою.

І лишався сидіти на порозі кімнати, як і до того…

– Агов, малий!

Йоганн Вольфганг прокинувся від того, що хтось торсав його за плече.

Миттю звівся на прямі, протер заспані очі.

Перед ним стояв здоровань Кароль – стомлений, неголений, все у тому ж запорозькому костюмі, в якому полишив поле бою. На червоній тканині шароварів та жупана засохли сірі та брунатні плями – бруд і кров…

– Можеш увійти. Йому вже краще, тож лікар дозволив…

– Дякую, гер Кароль, красно дякую!

– Не мені дякуй – лікареві.

Та хлопчина вже кинувся у розчинені двері, не слухаючи охоронця.

З усіх боків підпертий подушками, Григор Орлі сидів у ліжку і щиро посміхався. Його голова була щільно обмотана лляними бинтами, що здалеку скидалися на чудернацький капелюх. Синій мундир з жовтувато-гарячими обшлагами й відворотами лежав у кутку кімнати біля каміна, там же на стільці стояла таця з порожнім посудом.

– Гер генерал!..

– А-а-а, юний мій друже!.. Кароль сказав, ніби ти просидів під дверима кімнати відтоді, як мене сюди занесли?

– Так, і вартовий зазначив, що хлопець ні на хвилину не відлучався, – підтвердив охоронець, який також повернувся до свого пана.

Польний маршал кивнув дуже повільно і (як здалося хлопцеві) обережно, далі мовив:

– Приємно усвідомлювати, що за тебе хвилюється отакий от чудовий хлопчина… який колись-то стане видатною людиною.

Він трохи помовчав і додав здивовано:

– Знаєш, юний друже… Ніколи навіть гадки не мав, що це може бути настільки приємним.

– Гер генерал, а у вас є діти?

– На превеликий жаль, немає.

– Чому?..

– Ну-у-у, як тобі пояснити… – Губи пораненого здригнулися. – Не склалося якось, от і все.

– А дружина?

– Так-так, дружина є – мадам Луїза-Єлена ле Брюн де Дентевіль. Кохана моя Олена.

– Вона лишилася там, у Франції?

– Природно! Де ж іще їй бути?! Як і належить дружині генерала, живе собі у нашому замку Орлі, чекає на моє повернення.

– Ви поїдете до неї зараз же? Після сьогоднішнього?.. Себто після того, як оце вас поранило…