Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 27

Втім, найцінніші листи не пишуться на папері: їхні літери малюються олійною фарбою на шовку й зашиваються у підкладку – так ніхто нічого не намацає!.. Він мимоволі посміхнувся, згадавши, як ці два йолопи – Неплюєв і челядник – обшукували його (нібито непритомного) у московському посольстві. Все сталося, як і мало статися: Онисько одразу намацав паперового листа у капелюсі… тоді як справжнє послання маркіза де Шовлена весь час перебувало разом із бранцем!!! А ці ідіоти навіть не запідозрили того…

Але тепер він мав обхитрувати не людей, а розбурхану стихію – що значно важче. Проте іншого виходу не було. Бо хоча сказав цим йолопам-резидентам, що збирається зустріти «месьє Григора Орлі» (ха-ха!..) у Смірні, та плисти туди насправді зовсім не збирався. І тут шторм розігрався навіть дуже доречно: адже викрадену шлюпку навряд чи стануть шукати! Швидше за все, англійці вирішать, що погано закріпленого човна змило хвилею за борт. І ось він – у відкритому морі, а десь там, попереду, мала бути «Надія»…

Принаймні він дуже сподівався на те (цікавий каламбур виходить: не втрачав надію, бо попереду є «Надія»!..). Адже увечері підслухав, як капітан англійського судна звернувся до штурмана, відірвавши погляд від завішаного важкими хмарами небокраю: «Не більше двох вузлів… Щось надто повільно рухається той лінкор, як для флагмана французької ескадри». На що штурман відповів: «Самі ж знаєте, сер, що уночі здійметься буря. Якби ми перебували біля берега, був би сенс поспішати у затишну гавань або у відкрите море. Але корабель вже у морі – навіщо ж французам квапитися?!»

Флагман французів – лінійний корабель «Надія». Чудовий шанс!..

Втім, у такий шторм можна й помилитися з курсом!

Не випускаючи з рук весла, капітан стурбовано озирнувся за спину…

І не втримався від радісного скрикування: далеко попереду і трохи ліворуч серед крутих хвиль витанцьовував крихітний вогник.

Не дуже-то він схибив з курсом… Нумо мерщій за весла!!!

І-і-і – р-р-раз!..

І-і-і – р-р-раз!..

І-і-і – р-р-раз!..

Через пару годин шлюпка наблизилася до лінкора настільки, що її могли й помітити. Проте жодних ознак того не було. Ще б пак: ніч, море, шторм…

Тоді він втягнув обидва весла у шлюпку, вихопив з-за паска зарядженого пістоля й натиснув на курок. Тільки б порох не промок!..

Пощастило: хлопнув холостий постріл. Ні-ні, він не сподівався, що різкий звук прорветься крізь виття вітру. А от побачити спалах на борту корабля могли…

І таки побачили – адже за пару хвилин лінкор почав змінювати курс…

Втім, то було далеко не все: спробуйте-но причалити на човні до корабля у шестибальний шторм!.. Коли до борту лишилася буквально пара-трійка футів, звідти кинули міцну мотузку. Хвиля саме підняла шлюпку на високий гребінь, капітан підстрибнув і щосили вхопився за рятівний кінець, наступної ж миті повиснувши на ньому, немовби мавпа на ліані. Кинутий напризволяще човен налетів на борт судна й потрощився на скалки.

– Месьє, ви, мабуть, збожеволіли, якщо наважилися подорожувати у відкритому морі на цій шкаралупці?! – замість привітання вигукнув молоденький поручник, коли троє матросів втягнули гостя через борт на палубу.

– Ви дуже люб'язні, офіцере, – процідив крізь зуби відважний мандрівник, водночас намацавши схований на грудях чималенький гаманець із золотими російськими рублями. Перевіряв, чи не сталося чогось із грішми, що підуть сестрам на посаг…

І, звісно ж, любій матусі…

Та з грішми все було гаразд.

– Хто ви такий, месьє? Прошу назватися, – мовив між тим поручник.

– Прошу негайно провести мене до адмірала, – відповів «божевільний» мандрівник.

– Та що ви таке кажете?! – обурився корабельний офіцер.

– Те, що чуєте. І не баріться, будь ласка.

– Але ж як можна?!

– Як старший за званням, прошу негайно провести мене до його світлості адмірала Гюї де Труєна!

Поручник недовірливо оглянув мокрий (хоч викручуй!) мундир капітана королівської швейцарської гвардії, знизав плечима і простягнув до гостя руку:

– Будь ласка, месьє, ваші шпагу, кинджал і пістолі.

Мандрівник мовчки віддав зброю, а по тому був негайно відведений до адміральської каюти. Судячи з одягу, командир ескадри якраз збирався відпочити, тож прибулець вирішив не затримувати надмірно поважного добродія. Просто на порозі він церемонно (наскільки дозволяло хитання палуби під ногами) вклонився і ввічливо мовив:

– Адмірале, маю честь відрекомендуватися: Григор Орлі, офіцер з особливих доручень Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого! Повертаюся зі Стамбула після виконання особливо важливої дипломатичної місії.

Потім розпрямився й додав із найбезневиннішим виглядом:

– Вибачте, ваша світлосте, та оскільки мій жалюгідний човник щойно розбився ущент, дозвольте з вашої ласки залишитись на борту флагманського судна: адже якщо я не помилився, ви тримаєте курс до берегів Франції?

На вахті пробили склянки: була перша година ночі 9 жовтня…

10 жовтня 1730 р. від Р.Х., Стамбул, російська резиденція

– Ваш'бла-ародь, до нас посланець із самого Санкт-Петербурга!

Розгублений Онисько тупцював на порозі кімнати й дивився на резидентів з якоюсь дурнувато-блаженною посмішкою на вустах. Вони обмінялися короткими поглядами, і Вишняков промимрив розгублено:

– Доречно, вельми доречно! Що скажеш, Неплюєв?

– Доречніше просто не придумати! – погодився другий резидент і прикрикнув на челядника: – Ну, і чого ти там став, немов той бовдур?! Давай, запрошуй!

Годі й казати, без втручання провидіння тут явно не обійшлося. І тижня не минуло відтоді, як капітан Хаґ, їхніми стараннями перевербований на подвійного агента, на британському поштовому судні відбув зі Стамбула до Смірни, де мав би зустрітися з амбасадором Григором Орлі, щоб потім супроводжувати його сюди. А вже тут, у Стамбулі, на нього чекатимуть російські резиденти… І неодмінно схоплять!!!

А тепер скажіть на милість: тільки-но Вишняков зібрався скласти розлогий рапорт щодо виконаної роботи, як посланець зі столиці з'явився сам. Чудово, просто пре-чу-до-во-о-о!!! Тепер можна буде зацапати гетьманича у його присутності: нехай повідає у Санкт-Петербурзі про хитрість і вправність стамбульських резидентів…

Проте вислуховувати рапорт посланець не став, замість того стурбовано мовив, ледь переступивши поріг кімнати:

– Таємна розшукових справ канцелярія прислала мене з надзвичайно важливою новиною, що вимагатиме від вас вияву високої відповідальності й негайних рішучих дій. Як стало відомо з надійного джерела у самому Парижі, невдовзі до Стамбула під іменем Якоба Хаґа, капітана швейцарської гвардії короля Луї П'ятнадцятого, прибуде не хто інший, як Григорій Орлик – амбасадор козаків-бунтівників і досвідчений шпигун. Вам належить ужити всіх можливих зусиль, аби схопити цього зрадника і таємно доправити…

– Що-о-о?! Я-а-ак?! – Вишняков і Неплюєв не змогли стримати здивованих вигуків.

– Вам належить ужити всіх можливих зусиль, аби схопити і таємно доправити до Санкт-Петербурга Григорія Орлика, який прикривається ім'ям Якоба Хаґа, капітана швейцарської гвардії короля Луї П'ятнадцятого.

Жалюгідні та бліді від переляку, резиденти мовчки позирали то один на одного, то на столичного посланця. Заговорили, лише коли гість почав вимагати пояснень їхньої безглуздої поведінки. Заговорили одночасно, тицяючи один на одного відстовбурченими вказівними пальцями, бризкаючи слиною.

– Мо-о-ов-ча-а-а-ти-и-и!!! – ревонув розлючений гість, коли сенс пояснень дійшов до його свідомості. – Нумо стулили пельки!!! Оби-ид-ва-а!..

Резиденти замовкли, боязко втягнувши голови у плечі.

– То ви хочете сказати, що так званий капітан Якоб Хаґ, який насправді є амбасадором козаків-бунтівників Григорієм Орликом, уже побував тут, у Стамбулі?..

Вони мовчки кивнули.

– А також, що він побував тут, у нашій резиденції?..