Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович - Страница 29

– А-а-а, точно… Щось пригадую, – погодився Степан. – Просто це я знав колись давно, дуже давно… Тепер же воно не має для мене значення.

– Так от, вагітну Мар'ям втопили, а молоко в корів продовжувало зникати. Це припинилось, лише коли втопили ще трьох жінок з того самого селища. Простих селянок тобто, – бо всі наші повтікали до лісу і там переховувались. Тож нехай буде благословенною добра пам'ять Мар'ям – її провини у зникненні молока не було.

Степан відвів очі убік. Мимоволі йому зробилось ніяково… і соромно… Але ж не стане він вибачатись перед жалюгідним нащадком христопродавців! Ще чого… «Кров його на нас і на дітях наших…» От нехай і не скиглять з приводу такої своєї нібито несправедливої долі!

Але зовсім промовчати юнак не міг, тому спитав:

– А де ж був ти сам? Чом не захистив свою Мар'ям? Либонь, перелякався й разом з іншими жидами сховався у лісі, полохливий ти шкурник…

– Моше не злякався, ні. Просто на той час перебував надто далеко – батько молодого панича якраз відіслав Моше у справах.

– Мій батько?

– Так. Мар'ям лишилася вдома сама, за неї нікому було вступитись.

Степан зніяковів ще більше, але не знайшов гідних почутого слів, крім непевного вигуку:

– Ну-у-у…

Єврей лише кивнув у відповідь, але швидше власним думкам, а не Степановому «нуканню».

– От тоді справді було кепсько. І саме тоді Моше справді хотів померти, бо більш за все прагнув потрапити до своєї Мар'ям та нашого ненародженого сина. А молодий панич чомусь вважає, буцімто для Моше найбільша втрата у житті – це гроші…

– Так усі вважають, – спробував виправдатися Степан.

– Між іншим, наші благословенні мудреці кажуть: «Якщо прагнеш істинної величі, то мусиш день і ніч просиджувати над книжками, а не торгувати у крамниці». Важливо, аби життя було наповнене мудрістю, а тоді гроші самі до рук прийдуть! Молодий панич ще надто молодий, аби зрозуміти це…

– Та все я розумію, все, – Степан відійшов до протилежної стіни і став довкола неї, тільки б ненароком не глянути єврею у вічі.

– Так-так, молодий панич, звісно, все розуміє. Крім одного: що Моше та інші нащадки благословенних довіку Абрахама, Іцхака та Якова-Ізраїля – зовсім не страхітливі демони, а теж люди, як, приміром, молодий панич та інші гої.[11]

Юнак міцно замружився, але промовчав, бозна-чому проковтнувши образу недостойної істоти, яка мала за честь піклуватися про нього. Так, дивна річ: раптом єврей… перестав здаватися надто вже огидним, як звик думати про нього Степан!..

Але натомість поведінка Мошки стала для юнака ще загадковішою. Навіщо все-таки він порятував Степана, з якої ласки так довго опікувався ним, лікував, годував? Невже тільки тому, що Степанів дід колись врятував Моткового батька?! Ні-ні, так не буває, тим паче між євреєм та чесним християнином… Не може такого бути!

– Моше також має людське серце з плоті, в його жилах тече така сама гаряча червона кров, як і в молодого панича, – продовжував між тим єврей. – І Моше так само сприймає біль втрати. Бо розлучившись зі своєю Мар'ям, Моше ніколи більш не одружувався.

– Чому ж ти все-таки не шубовснув у воду слідом за дружиною?

– Вейз мір, попервах Моше дуже-дуже хотілося зробити це! Молодий панич і не знає, як хотілося…

– Знаю, – буркнув Степан.

– Ні! Проте потоплення стало би найбільшою, найжахливішою помилкою у житті. Гам зе ле тов – Моше стримався. І добре, що так!

– Чом ти такий впевнений, що справді вчинив добре? – спитав юнак доволі прохолодно: все-таки його дратувала спесива самовпевненість єврея.

– Бо Всемогутній Га-Шем справедливо вважає тих, котрі вбивають себе, недостойними перебування в Шехіні.[12]

– Як… Що ти сказав? – юнак анічогісінько не зрозумів у цих загадках. – Повтори-но знов, мудрагелю.

– Доступною молодому паничеві мовою можна сказати так: Всевишній не потерпить під своїм покровом самогубців, а вони нізащо не витримають сяяння слави Всемогутнього, тому не потрапляють під Його чистий покров.

Юнак кивнув. Але Мошка по інерції продовжував говорити – а сказав він те, від чого Степанові очі потихеньку полізли на лоба:

– І добре, що не тільки сам Га-Шем милостиво пояснив це ображеному на злу долю Моше, але що сам Моше також дістав підтвердження й від своєї дружини Мар'ям, і від нашого ненародженого сина. Так, то є дуже-дуже добре…

Кілька хвилин юнак жалюгідно тремтів, кліпав очима, мовчки відкривав і закривав рота, перш ніж зміг видушити з себе розгублене:

– Я-а-а-а… Я-а-а-а… Я-а-а-ак?! Як ти сказав?!

Правду кажучи, він було подумав, що, згадавши пережиту трагедію, єврей, раптом збожеволів, не інакше. Втім, Мошка відповідав абсолютно спокійно і, що найдавніше, з непохитною впевненістю:

– Моше піднявся до найвищих сфірот[13], де зустрівся зі своєю коханою Мар'ям та нашим ненародженим сином. Тож Мар'ям підтвердила за них обох, за себе й за сина: якби після її загибелі Моше не втримався і втопився слідом, він би став на шлях занепаду, тоді як їхні невинні душі, навпаки, перебувають на стежинці сходження. Рухаючись у протилежних напрямах, в іншому світі душі Моше, Мар'ям і нашого сина ніколи б не зустрілися. А так… Моше лишилось тільки діждатися свого часу – Мар'ям і син очікуватимуть на нього в одному з вищих світів, щоб разом іти до престолу Всемогутнього.

– Що ти верзеш?! – схопився за голову бідолашний Степан. – Це ж богохульство!!!

«Хоча чого іще, крім богохульства, можна очікувати від нащадка христопродавців, які самі ж накликали на свої голови Божу кару?!» – раптом подумав ошелешений юнак. У той же час таємничий внутрішній голос тихесенько нашіптував Степанові: «Прислухайся до нього, прислухайся уважно! Може, ти дожив до цього дня лиш затим, щоб несподівано дістати надію зараз! Саме зараз – коли вже остаточно втратив її?! Чого тільки не трапляється у цім дивнім світі!..»

– У чому, на думку молодого панича, полягає богохульство? – перепитав незворушний Мошка.

– Ти розмовляв із мертвими!

– Хіба ж?..

– Не бреши, хитрий юдо, це твої слова!

– Хіба молодому паничеві невідомо, що людська душа не помирає разом із тілом, а підноситься у вищі світи? Ті, хто за порогом цього світу, зовсім не мертві…

– Так, але…

Степан затнувся, бо не знав напевно, як краще заперечити євреєві.

Можна було презирливо кинути йому в обличчя тираду про те, що Бог давно вже відвернувся від юдеїв, і після підлого вбивства Христа всі вони, від найменшої малечі до старезного дідугана, недостойні навіть розпечені сковорідки у пеклі разом з чортами лизати.

Можна було процідити крізь зуби, що єврейський божок – це гаманець із червінцями, а тому після смерті вони відправляються не на небо, а до компанії свого «святого» – Юди Іскаріота.

Можна було…

Так, багато чого можна було би сказати, та одне-єдине юнак розумів твердо: не може душа загиблого єврея йти до Божого престолу! Адже це суперечило абсолютно всьому, що знав Степан, чого навчали в академії та що говорили всі його знайомі.

Втім, поки юнак підшукував підходящі слова, Мошка несподівано запропонував:

– А що сказав би молодий панич, якби Моше допоміг йому пересвідчитись у тому, що все ним почуте – правда?

– Тобто?.. – Степана настільки спантеличили попередні зізнання єврея, що тепер він навіть не мав сили обуритися по-справжньому.

– Правда все, що Моше казав про вищі світи та людські душі, котрі перебувають там, як душі Мар'ям та нашого ненародженого сина.

– То ти все ж таки чаклун?

– Вейз мір! То не є чаклунство, то є світле Божественне знання.

– Людина не може того знати…

– Ті, хто практикує кабалу, – вони можуть.

– Що-о-о?!

Тільки-но Мошка згадав кабалу, як жива Степанова уява одразу намалювала щось середнє між жахливим відьомським шабашем та людським жертвоприношенням. І його бідолашний батько пригрів коло себе отаку-от жахливу зміюку!.. Та цей Мошка… він же сам справжнісінький дідько! Годі й дивуватись, що батькові дні скінчилися десь у московському казематі. Боже ж мій…