Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович - Страница 28

– Як сьогодні почувається молодий панич?

Веселий голос єврея неприємно різав Степанове вухо:

Мошка просто кипів від надлишку життєвої енергії, а юнакові так хотілося цілковитого спокою! Бажано навіть… спокою замогильного.

– Чому молодий панич досі не поснідав? Уже день давно, невдовзі час обідати, – продовжував тим же веселим тоном Мошка, жваво жестикулюючи. Степан навіть не поворухнувся.

– Отже, молодий панич продовжує мовчати?..

Степан не відреагував. Тоді єврей підійшов до нього упритул, опустився поруч на незастелене ліжко і спитав тихесенько-тихесенько, майже пошепки:

– Гаразд, поговоримо про інше… Ну, то що ж молодий панич має намір робити далі? Як стане жити?

Від несподівано тихого, надзвичайно легенького шепотіння Степан чомусь здригнувся, немовби то був громоподібний крик, і нарешті обернувся до єврея. За мить перед тим рухливий, немов кулька ртуті, Мошка тепер завмер на ліжку й пильно вдивлявся юнакові у самісінькі вічі, загадково посміхаючись.

– А що саме я маю робити?.. – нарешті повільно мовив Степан.

– Жити. Або померти. Молодий панич дуже-дуже хоче вмерти, тільки ніяк не наважується, еге ж?

Промовляючи це, Мошка хитро підморгнув Степанові та знов завмер, вичікуючи. Слова єврея подіяли на юнака, як раптовий укол голкою у чутливе місце: сердега скочив з ліжка й скрикнув.

– Овва, чом це раптом молодому паничеві… – почав було Мошка.

– Ах ти ж чаклун бісів!!! Як це ти примудряєшся читати в людських душах, немов у відкритій книзі?! – гнівно перервав його Степан… та раптом затулив очі рукою, бо йому здалося!.. Ні, ні, то щось неймовірне: не може людське обличчя випромінювати світло! Це ж клятий єврей, нечиста істота, нащадок вбивць Христа, сам христопродавець – а обличчя світиться або як у святого, або я в Божого янгола! Але ж так не буває…

Це… Це!..

Мабуть, у нього в голові вже паморочиться. Може, Мошка таки підпоїв його отрутою, що почала діяти лише тепер?! Юда, юда!..

Геть знесилений, Степан впав на ліжко. Немовби здалека до нього долинув схвильований голос єврея:

– Моше не чаклун і не відьмак, дарма молодий панич так вважає. У людських душах і серцях Моше також не читає, на це здатен лише сам Га-Шем[10] – як же можна людині підміняти Його?!

– І завжди ваше плем'я когось боїться, – зневажливо мовив Степан. – Ось, будь ласка: тепер ти злякався свого власного божка. Хто б міг подумати…

– Всемогутній має достатньо можливостей, аби запобігти зазіханням на Його владу будь-кого з людей, – з достоїнством відповів єврей. – Та дарма молодий панич вважає, що Моше боїться Всемогутнього.

– Отже ти, виявляється, герой? – стомлено процідив Степан. – Не знав, не знав…

– Всевишнього не треба боятись, – уточнив Мошка, – потрібно боятись лише не образити Його. Навіть ненавмисно скривдити чимось. Навіть думкою, негідною Його неосяжної милості.

Юнакові здалося, що при цьому в голосі єврея пролунали зовсім недоречні радісні нотки, тож одразу спитав:

– Що ж це тебе так звеселило? Ти, часом, не наді мною смієшся?..

– Моше тішиться тим, що молодий панич все-таки більше прагне до життя, ніж до могили. Навмисно обраний людиною шлях у небуття ображає Адоная, зате шлях до життя – веселить. Шлях до життя – то є дуже добре: адже молодий панич неодмінно одужає.

– Знов ти за своє?!

– Але ж то є правда.

– Ти все-таки або відьмак, або не знаєш майбутнього, помру я чи…

– Моше не знає майбутнього, проте очі Моше можуть бачити печатку Всемогутнього, якою позначений молодий панич…

– Брешеш, свиното!..

– Так палко виявляють почуття лише живі, а не мерці. Отже, молодий панич житиме.

– Ні, – юнак знов знітився. – Краще вже померти, ніж отак страждати.

– Молодий панич не здатен сказати правду навіть собі самому…

– Що-о-о?! То я, по-твоєму, брехун? – Степан спідлоба позирнув на єврея. Але Мошка мав цілковито серйозний вигляд, у його сірих очах не було найменшого натяку на презирство… або на кепкування.

– Моше переконався, що молодий панич прагне зовсім інших речей – не тих, про які говорить. Доля молодого панича – жити, щоб здійснити волю Всемогутнього, а не лежати в холодній могилі. Це дуже-дуже радісна новина для Моше.

– А я кажу: краще удавитись або зарізатись…

– Нічого в молодого панича не вийде.

– А як раптом?..

– Гаразд, перевіримо.

Мошка підвівся, легкою ходою вийшов до сусідньої кімнати й за декілька хвилин повернувся з довгою міцною мотузкою у лівій руці та з ножем у правій. Кинув принесене на ліжко поруч із Степаном.

– Нехай молодий панич робить, як вважає за потрібне. А Моше навіть заважати не стане.

– Невже?..

– Моше присягається, що не заважатиме!

– Нізащо?

– Нізащо!

– Чим заприсягнешся?

– Святим престолом Всемогутнього, на який Він сідає і в день суду, і в день радощів.

– Гаразд.

Не зводячи очей з підступного єврея, котрий справді здавався абсолютно байдужим, Степан спочатку взяв ножа. Мошка не реагував. Степан перевірив, чи добре ніж заточений (лезо було гостре, як коса дбайливого селянина), повертів його так і сяк, відклав на ліжко. Далі руки потягнулися до мотузки, юнак випробував її на міцність, намотав на руку, щоб дізнатися приблизну довжину. Має вистачити, щоби…

А може, це все ж таки хитромудре випробування?! Не інакше…

Степан спідлоба позирнув на єврея. Незворушний Мошка спокійнісінько сидів на ліжку й зосереджено розглядав кінчики пальців, щось бубонячи собі під ніс. Степан узяв обидва знаряддя самогубства одночасно… але наступної ж миті вони впали на підлогу.

– Мошка, Мошка, свиняча твоя пика, – мовив юнак розчаровано, – ти маєш рацію: я настільки слабкодухий, що не можу наважитись на останній крок.

На «свинячу пику» єврей анітрохи не образився. Він миттєво заштовхнув ногою і мотузку, й ножа під ліжко та радісно констатував:

– Ну от, Моше не помилився!

– Навіщо кидати речі на підлогу? Чому б загалом не прибрати їх звідси?

– Нехай будуть під ліжком, аби молодий панич удень і вночі міг пам'ятати про найбільший відчай свого життя, який щойно поборов.

– Жидівська твоя душа!.. Що ти знаєш про відчай?.. – сумно зітхнув Степан.

– Нехай молодий панич не сумнівається: багато чого.

– Та ну!

– Авжеж.

– Либонь, найбільший відчай тобі довелось пережити, коли хтось відкопав твої червінці, надійно приховані на чорний день, – криво всміхнувся юнак.

– Молодий панич помиляється, – майже рівним голосом відповів Мошка. – Втрачаючи гроші, Моше ніколи не втрачав заразом і голови. А от коли селяни втопили молоду дружину Моше – а вона вже п'ять місяців носила під серцем нашу першу і єдину дитину…

– Що-о-о?!

Степан аж похолов від несподіванки… але головним чином від того, яким тоном Мошка розповідав про це! Хіба може людина при здоровому глузді так спокійно…

– Ой-вей, молодий паничу, то дуже, дуже давня історія. Одній селянці примарилось, нібито вночі хтось заподіяв лихе її корові, в якої на ранок зникло молоко. Потім те саме сталося в іншої селянки, потім у третьої. Почали шукати відьму – знайшли Мар'ям, молоду дружину Моше, скрутили руки й ноги, пов'язали на шию намисто з трьох великих каменів та й кинули до річки. І все…

– То відьмак не ти, а… твоя жінка? – здивувався Степан.

– Хіба молодий панич вірить у сказане ним? – спитав у відповідь єврей. Юнак тільки очі опустив долу… невідомо чому. Справді, це ж усього лише жалюгідний, підступний юда, котрий свавільно полонив його, посилаючись на батьківський наказ, завіз бозна в які землі… – а як перевіриш його слова?!

Між тим, не зводячи зі Степана пронизливих сірих очей, Мошка зневажливо посміхнувся й мовив:

– Вейз мір! Моше тепер зрозумів, що молодий панич зовсім необізнаний на народних прикметах щодо відьом.

– Які там іще прикмети?..

– Якби ж Мар'ям була відьмою, вона б не потонула, а плавала би навіть з камінням на шиї… Принаймні так стверджували селяни.