Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович - Страница 13

– Ого! Ермилов, слыхал? Наши пушки бьют!

– А как же, знамо дело, не глухой… Во сейчас зададут они им жару!

– Попомнят, как супротив нас соваться.

І слідом за чужинською мовою – регіт, ненависний регіт мучителів, що переходить у самовдоволене п'яне гикання.

Ні, то не грім серед похмурого осіннього неба – то артилерія московитів. А їхній безсоромний сміх – вірна ознака, що ніхто не прийде визволити її, нещасну. Бо нема кому: якщо загін сміливців і поспішав на допомогу, то потрапив у ворожу засідку й зараз, мабуть, накиває п'ятами, розбитий наголову, розстріляний гарматами, рушницями та пістолями.

І знову – біль, рани, смерть…

Пресвята Діво, за що?!

– Ну что, казак?

– Та чого там… Та хоч би і тут – яка, зрештою, різниця…

– Эй, казак! Ты б это… по-нашему бы гуторил, что ли!..

– А ви що – хіба по-моєму не розумієте?

– Ты мне смотри, разумом в харю не тыкай! Я те!..

– Ну добре, добре… Буду по-вашому, по-московскому. Я умею.

– Вот хотя бы так. А то, понимаешь – «хиба» да хлеба… Чего хлебало разинул?! Ворона!..

І знов – ненависний регіт.

І цокотіння копит позаду. Там троє вершників – це окрім чотирьох піших солдатів, що безпосередньо охороняють її. На конях позаду їдуть двоє московитів. А третій – козак-запорожець.

І не просто незнайомець якийсь – це ж Іван Богданович, з котрим вона познайомилась іще торік! Вона тоді з двома хлопцями познайомилась: і з Іваном Богдановичем, і зі своїм судженим – Степаном Раковичем.

Але то давно вже було – в якомусь іншому житті, мирному та щасливому. Бо зараз Іван зробився, бач, запорожцем, а хоче він…

Богородице, заступнице наша Небесна!!! За що?! Кожного року святкуємо Покрова святої Богородиці – кажуть, це козацьке свято. То невже ж ти прикрила від усіх напастей святою своєю покровою цього негідного байстрюка, цього сучого вилупка?! Де ж твоя справедливість, Богородице, заступнице?..

– Сто-о-ой…

Солдати зупиняються, цокотіння копит позаду теж змовкає… майже: один кінь продовжує насуватись на неї… Об'їжджає повільно…

Гелена вперто втупилась у землю, так і в'їлася очима у свої босі, збиті до крові ноги. Не звикла вона, молода заможна козачка, ходити босоніж, тим паче восени по полю та лісу. От і збила ноги.

Але це байдуже. Бо відчуває вона: смерть її вже поблизу. Та перед смертю…

Богородице, заступнице!!! Чом ти забарилася?! Спаси і збережи…

Козацький кінь зупинився перед нею.

– Гелено!

Вона вперто дивиться на брудні скривавлені ступні – аби тільки не підводити голови, тільки б не зустрітися очима із цим покидьком…

– Гелено! Одне твоє слово – і все одразу скінчиться.

Порив мокрого вітру кидає в обличчя жмуток зів'ялого листя. Восени життя лісів, полів та луків згасає. Саме час згаснути і її життю…

Вона уперто зціпила губи. Нема про що їм розмовляти. Нема…

– Скажи тільки, де нам шукати твого нареченого – Степана Раковича?

А звідкіля ж їй знати…

– Не впирайся – тобі ж гірше!

«…твого нареченого – Степана…»

Так. Лише минулого літа він просив: «Зачекаємо трохи – наступної осені одружимось!» От і настала нарешті осінь – але так вони й не одружились.

Не встигли…

Шкода.

– Іване, навіщо ти це питаєш?.. – Гелена нарешті не витримала, розліпила губи й заговорила, проте все ще не зводячи очей на головного свого мучителя.

– Одне твоє слово… бодай один натяк, люба моя Гелено, – і ти вільна! Навіщо тобі впиратися?! Скажи, де Степан? Скажи, Гелено! Я ж насамперед про тебе піклуюся, про твоє життя, яке мені дорожче…

– Эй, вы! Чего вы там гуторите промеж собою, а?!

– Обожди, не бойся – мы против вас ничого лихого не помышляем!

– Еще б вы попробовали что худое против нас задумать – я бы вас!..

– Та зачекай!..

– Слушай, казак! Я должен слышать и понимать все, что вы там промеж собою гуторите! Слышать и понимать все – не то испробуешь вот этого!!!

За спиною лунає залізний брязкіт.

– Не грозися саблею – зря ты так. Да и если даже я буду по-вашому говорить, с ней-то что поделать?! Не умеет она вообще по-московскому…

– А у меня вот небось да сумеет!!!

Вдарили за спиною кінські копита, але Іван теж пришпорив коника і став на шляху невидимого вершника, загородив собою полонянку. Заіржали коні, вдарившись боками, а далі почулися слова:

– Не суетися, я у ней все сам распытаю.

– Ой гляди, казак! Не выпытаешь, куды гетманский посланец запропастился, – не миновать тебе дыбы да щипчиков каленых! Плачут по тебе щипчики, ой плачут – как по последнему каторжнику…

– Не горячися…

– Да одно мое слово – и тебя!..

– Дарма ты так.

– Вот уж будет тебе тогда и «дарма», и тюрьма!

На тому роз'їхались: тихенько лаючи «упрямца-казака», московит позадкував, Іван же повернувся до полонянки. Але тепер не лишився у сідлі, а спішився, зробив конвойним знак відійти геть. Коли ж ті позадкували, упритул наблизився до Гелени, і хоча вона як і раніше не піднімала очей від землі, мовив якнайлагідніше:

– Вислухай мене, благаю! Вислухай уважно, бо від того залежить багато що… й навіть саме життя твоє!

– Життя?.. Ой не бреши, Іване, – нікому це не потрібно, ні мені, ані тобі.

– Що ти таке кажеш?..

– Життя! – дівчина сумно всміхнулася. – Ти, клятий негіднику, давно вже забрав його у мене.

– Але ж ти жива! Гріх таке говорити.

– Гріх?! – тут Гелена уперше з того часу, як прийшла на це сумне місце, повільно здійняла погляд на головного свого мучителя. – Це ти, сатано, грішне говориш, гріх і робиш! Ти – не я. Я ж тримаюся на останній ниточці, яку ти готовий перерізати.

– Хто?! Я?.. – здавалось, його образа була цілковито щирою. – Що я зробив тобі поганого? Та нічого! Тільки єдине – порятував у Батурині… просто з обіймів того московського підпоручника – не забула?..

Порив вітру ледь не валить її з ніг.

Встояти! Тільки б не впасти на коліна перед негідниками!..

Гелена затремтіла усім тілом, а з-за спини пролунав роздратований вигук:

– Н-но, казак, не забывайся! Что это ты там про нашего подпоручика в Батурине…

– Я прошу: потерпи и не мешайся!..

– Чего-чего?..

Іван підбіг до московитів, терпець в яких майже урвався, і про щось люто сперечався з ними хвилин десять. Потім повернувся до Гелени, яка під час паузи обдумала свою відповідь до єдиного слова:

– Краще б ти, Йванчику, не рятував мене! Краще дозволив би загинути там, разом з усіма, у наглих обіймах московита, з яких…

– О-о-о, ти згадала нарешті, що колись лагідно називала мене Йванчиком!..

– Язик би мій тоді краще відсох, якби знала, що розмовляю із підступним змієм-сатаною!..

– Це я сатана?!

– Ти! Ти!!!

– Гелено, благаю тебе: думай, що кажеш…

– А хто полює на мене й на сокола мого ясного Степана?! Та ще й не один – бо ти повів за собою цілу зграю хортів! Чого мовчиш – либонь, язика проковтнув і подавився ним?..

Погляд Гелени пік немов розжарене залізо. Іван не зміг витримати цей погляд, тож у свою чергу потупився.

– Слышь, казак! Я уж вижу, ничего ты у ней не выпытаешь. Плохой из тебя пытошник – дай-ка я со своими молодцами поспрошаю…

– Ось!!! Ось хто на тебе полює! Вони – не я!!!

Металевою хваткою вчепився Іван дівчині у плече, і як вона не пручалася, розвернув обличчям до двох московитів, що примостилися на сухому місці на невеличкому пагорку й звідтіля спостерігали за «переговорами».

– Згадала підпоручника, з обіймів якого я ледь вирвав тебе у Батурині? – шепотів Іван Гелені у самісіньке вухо. – Поглянь на цих двох, поглянь на солдатів, що стережуть тебе: ці старшини нічим не кращі за того московита, а солдати навпаки значно гірші! І якщо зараз же не зізнаєшся, де переховується порученець гетьмана Степан Ракович… Тоді ніщо… чуєш, Гелено?! Ніщо й ніхто не врятує тебе від них!!!

Якби руки в Гелени не були скручені за спиною сирцевим ременем, вона б затулила вуха, аби через них не затікала з Іванових вуст словесна мерзота. Проте руки надійно зв'язані, тож вона безсила… А він продовжує нашіптувати своє: