Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович - Страница 12

– Н-ну!.. – плавним рухом граф прибрав руку подалі від юнака. – Сідай на місце, хробачок, і не бійся: нічого подібного я навіть не думав – бо в іншому разі ти не перебував би зараз при моїй персоні. Заспокойся, кажу, і сідай…

У безбарвному голосі Великого Магістра раптом брязкнули нотки роздратування, тому Пауль поквапився повернутись на своє місце, але спитав наполегливо:

– Тоді хто?

– А ти як гадаєш? Саме від тебе я хотів би почути, хто, на твою думку, міг зрадити мене? Відповідай-но.

Пауль заплющив на мить очі, уявив милі серцю, проте давно (аж цілий рік!) недоступні обриси, й відповів, здригаючись при кожному слові:

– Мабуть, то була дівчина, Ваша милосте. Дівчина, яку Ваша милість щиро покохали, проте вона виявилась недостойною чистого світлого почуття, оскільки…

– Отже, ти вступив до братства вільних каменярів через поразку в коханні? – Великий Магістр немов крижаним ножем різонув палкі слововиливи Пауля, і той миттю замовк. – Бідолашний мій хробачок…

– Так, Ваша милосте, ви вгадали, – у голосі юнака забриніли сльози. – А Ваша милість хіба так не вважають?

– Ну чому ж… Я тебе добре розумію. Тим паче, од самого початку віків і донині історії розбитого кохання схожі одна на одну, мов брати-близнюки. Кому ж іще знати про це, як не мені!..

– Звісно, Ваша милосте! Адже Ваша милість живуть вічно…

– Скажімо так: я бачив різні часи й народи, – прошепотів граф.

Проте не звернувши уваги на уточнення, Пауль вів своє:

– Такі історії почали коїтися з бідними хлопцями, відколи Бог створив цей несправедливий світ!

– Обов'язково незаможний парубок зустрічав вродливу дочку заможних батьків, – підхопив Великий Магістр, – обов'язково закохувався в неї, а дівчина, звісно, відповідала взаємністю. Проте батьки давно вже пригледіли іншого нареченого. Для їхньої доньки шлюб цей був вигідний у всіх відношеннях, крім одного – дівчина все-таки кохала бідного студента… та зрештою слухняно мирилась із батьківським вибором й вінчалася з нелюбом.

– А я лишився ні з чим, – сумно констатував Пауль.

– Ну, припустимо, не зовсім так, – заперечив граф. – Бідний студент – себто ти – вступив до братства «вільних каменярів», сподіваючись оволодіти таємними науками та отримати надзнання, за допомогою якого розраховує повернути ситуацію на свою користь. Хіба ж не так, хробачок?..

Великий Магістр промовив це з кам'яною впевненістю, причому обернувшись не до Пауля, а до палаючого каміна. Юнак навіть не відразу второпав, що граф все-таки звертається до нього, а не просто розмірковує вголос. А зрозумівши, так і затремтів на своєму стільці: адже здогадка принца виявилась чистою правдою!

– Звідки Ваша милість знають…

Великий Магістр лише зітхнув:

– Облиш, хробачок. Відколи існує світ, – а утворений він дуже-дуже давно, повір мені на слово, – в ньому нічого принципово не змінилося. Краще скажи, як звуть твою пасію?

– Гретхен, – бідолашний Пауль аж схлипнув, не зумівши стримати пристрасних почуттів.

Здавалось, вони давно вже вщухли й назавжди поховані у найвіддаленіших куточках душі… Та варто було графові здмухнути з них легенький сірий попіл, як почуття ці знов зашарілися й розжарили невтамовану колись спрагу нерозділеного кохання. Це було дуже й дуже болісно, проте юнак раптом зрозумів, що навряд чи у цілому світі є щось… щось цінніше за такий от душевний біль… І за її світлий образ, такий недоступний тепер…

– Ну що ж, хробачок, не стану приховувати: і я теж колись був закоханий, – прорипів Великий Магістр, – і вважав, що у цілому світі ніколи не було та й не буде вже дівчини, прекраснішої, вродливішої й милішої від моєї коханої. Принаймні, мені так здавалось… Тільки було це не тут і не зараз, а давно-давно. І за тридев'ять земель…

Граф повільно простягнув мармурово-білі руки до вогню, подивився на виблиски полум'я, що просвічували через напівпрозору шкіру пальців, долоней та зап'ясть.

– Отже, Вашу милість теж зрадили, як і мене? – юнак спробував вкласти у свої слова якнайбільше співчуття. – Ваша… Ваша Гретхен теж вийшла заміж за іншого?

– Ні, все склалося зовсім не так. По-перше, звали її не Гретхен: у цих землях, де перебуваємо ми з тобою зараз, її назвали б Хеленою.

– О! Хелена – зовсім як троянська царівна, з-за якої розпочалась велика війна!.. А може, це була саме вона – легендарна цариця Трої?!

– Єлена Троянська? Хм-м-м… – Великий Магістр на мить повернувся до Пауля, зміряв його оцінюючим поглядом. – Вітаю, хробачок: таке порівняння – причому доволі точне – не спадало мені на думку впродовж усього мого довгого життя! Щиро вітаю…

– То що, війна з-за неї…

– Ні-ні, хробачок, не з-за неї і не Троянська війна, оспівана сліпим Гомером, – заперечив принц. – Проте війна справді розгорілася. І в її полум'ї чарівна моя Хелена… – Його рівний голос на мить здригнувся: – Вона зникла.

Пауль хотів щось спитати, та Великий Магістр перервав його:

– Ну от, бачиш – між нами вже виявилась різниця: я втратив кохання раз і назавжди – а ти поки що ні.

– Але ж вона заміжня!..

– Ніколи не втрачай надію, доки вас не розділяє небуття смерті! Запам'ятай це, хробачок.

– Так, Ваша милосте.

– Гаразд. Втім, між нашими історіями є й інші відмінності.

– Які?

– Приміром, з відчаю ти сам, своєю волею потягнувся до потаємних знань, котрі сподіваєшся отримати у нашому братстві. А скажи-но мені, які ще виходи з ситуації ти міг би винайти?

– Ну-у-у, Ваша милосте… – юнак ніяково похнюпився. – Я… Я просто не знаю!

– Отакої!..

– Але ж я обрав те, що обрав.

– Але ж це було не вчора й не позавчора?

– Так – ціла вічність вже минула.

– Вічність – по-твоєму, це скільки?

– Якщо чесно… Трохи більше року.

– Рік… – Граф чи то зітхнув зневажливо, чи позіхнув від розчарування. – Отже, рік, по-твоєму – це вічність?

– Але ж, Ваша милосте!..

– Господи, до чого ж молодь нетерпляча! Причому в усі віки!..

– Так, я розумію: адже Ваша милість прожили, мабуть, не одну сотню… а може, й не одну тисячу років! І весь цей час – із давньою незагоєною раною на серці… Що Вашій милості один мій рік!.. Так, так, я розумію…

Пауль закусив губу. Немовби перейнявшись його смутком, принц поспішив мовити втішно:

– Втім, не зважай на останні мої слова, хробачок: старше покоління завжди не вдоволене молодшим. Так було й буде, доки стоятиме цей світ. Коли ти підростеш, змужнієш, а потім посивієш – либонь, згадаєш слова старого Магістра.

– Мабуть, що так, – погодився Пауль, зітхнувши.

– А тепер скажи-но… після вічності очікування довжиною в цілий рік скажи: який ще вихід з вашої безвихідної ситуації міг би ти знайти?

– Не знаю, Ваша милосте, – щиро зізнався юнак.

– Так, нещирості у твоєму голосі не відчувається, – кивнув граф, – і це означає, що ти, слава Богу, кращий за одного мого давнього знайомого, котрий своєю безглуздою поведінкою, щирим бажанням зробити кар'єру, прислужившись недостойному володарю, загнав у повну безвихідь і кохану мою Хелену, і мене… – Великий Магістр помовчав, потім закінчив фразу: – Та й себе самого, зрештою, теж. Бо після його негідного вчинку всі ми, всі троє – і він, і я, і Хелена – змушені були діяти так, як діяли. Змушені були жити… і вмирати також!

Осінь 1708 року від Р. X., неподалік Батурина

Холодний листопадовий вітер так і намагається зірвати лахміття, яке й без того ледь прикриває дівоче тіло. А може, це хваткі руки безсоромних московських солдатів?! Богородице, заступнице наша, за що такий ганебний сором?!

За що?!

Мовчить небо, не відповідає, тільки тихесенько огризається далеким громом.

Громом?! Гроза – у листопаді?! Воістину, змішалися пори року, і навіть небо готове впасти на грішну землю, щоб поховати цей божевільний світ…

І її, нещасну, разом зі світом…

А може, це і є відповідь?.. От якби зараз та й вибухнула справжня гроза – така, немовби знов повернулась середина літа! І впали б із неба могутні Божі блискавки, і спопелили б її, нещасну, разом з цими клятими катами!!!