Рай - Барка Василь - Страница 31

Юрія Крата заарештували за зв’язки з якоюсь опозиційною групою, хоч Маргарита знала, що то — вигадка. Півтора місяця вона носила йому передачу. А потім їй сказали, щоб більше не приходила, бо, мовляв, її чоловіка вислано на довгий час без права листування. По місту негайно пройшла чутка про розстріл Юрія. Трохи пізніше приятелі Юрія, що ховали від Маргарити сумну звістку, призналися: вони точно взнали — Юрій розстріляний. Маргарита негайно виїхала в Полтаву, до родичів. Декілька років жила під своїм дівочим прізвищем, скінчила Інститут народної освіти і переїхала в південний край. Працювала в школі з найбільшою сумлінністю, любила дітей, жила самотньо, загадково посміхалася і, здається, була примирена з долею.

По скінченні драми, в якій брали участь Маринчук і Катавашкін, вона й зовсім «замкнулася в собі». Вона була ніби тим діямантом, який приносить нещастя: хто домагався її любови, придбавав суперника і вдвох з ним ішов дорогою страдання і загибелі. Доля мстилася за покривджену жінку — на тих, що розпалені пристрастю, хотіли заступити неповинно вбитого. І судилося Серпокрилові та Іванові Івановичу стати з–за Маргарити Крат затятими ворогами.

ВИПАДОК І КОРЧІ ЄЄЄХОВА

Ніхто не вивчив природи випадку, хоч у ньому, здається, найкраще виступає свобода вибору, прикметна для стихії життя. Не можна передбачити повної картини бодай найближчого майбутнього, навіть пізнавши всі закономірності до останнього гвинтика, якщо природа випадку і напрямки, в яких він діє, зостануться невідомими. Можливо, доля найбільше любить випадок, за допомогою якого встановлює співвідношення щастя і нещастя, відповідно до нашої вдачі, і то було б страшне лихо, якби його не було в житті: біографія людства уподібнилася б до біографії коня, що ходить, запряжений в сірий віз щоденности і підстьобуваний батогом із залізної руки закону. Випадок творить красу життя і його потворність, багатство його і вбогість, розраду і нудоту. Коли б не він, то не було б навіть жодного анекдоту, який веселить компанію за буйною пляшкою. Не було б ні трагедії, ні комедії, ні мистецтва взагалі, а була б космічна бухгальтерія з нудним дебетом і кредитом явищ. Так само не було б ні радости, ні горя, ні навіть свободи, що становить вінець життя, а був би рай для вчених волів, що ремиґають, споживши відомості про всі прийдешні події. І ось що цікаво: всі поняття про важливі категорії життя знайшли собі алегоричне втілення в чудесних образах мистецтва, — тільки випадок залишився в тіні, бо він найскромніший на світі. Він не хоче, щоб зафіксували його обличчя і зробили його портрет. Від сотворіння всесвіту козакує він по полю життя і скрізь і в усьому впроваджує зміни: від погоди і аж до кохання включно. Вічно молодий, вічно діяльний, витає навколо нас, творить що завгодно, і ніякі передбачення не можуть його торкнутися. Випадок — улюблений посланець Творця, призначений розбивати людську гординю. Недарма ж появляється він у своїй могутності тоді, коли людина, опанована найвеличнішими самолюбними намірами, з певністю заходжується здійснювати їх і говорить у серці своєму: «Ну, все буде так, як я розчислив і як бажаю! Ще один крок, і я пан над світом». Саме тоді невловимий випадок приходить і висмикує ґрунт із–під ніг гордовитого, і той летить шкереберть у прірву. Так само в коханні, кому доля призначила успіх і радість, то хай тікає від них, мовби від прокажених, а таки мусить їх зазнати: не встережеться чудесного випадку!.. Кому ж вона їх не судила, хай рветься до них з усіх сил, а схопить облизня і, яко «пес смердящий» від двірця, відійде від золотої зірки, огинаючись під бичем випадку. І в таємницях — так само: людина, що ховає секрети від неба і людей, переконується зрештою, що намагання марні: випадок сильніший… одного дня, зовсім несподівано, випливають таємниці під соняшним промінням.

От, наприклад, Серпокрил і Бісмурчак; обидва старанно приховували свою любов до Маргарити Крат, і загадка обох була остаточно розкрита в один момент. Щоправда, інтуїція таких городських пліткарок, як Молоточкіна, давно достукувалася до суті.

Коли Серпокрил проходив по доріжці між квітучими кущами, він зауважив, що місцевість йому знайома, а тепер, слинившись коло відкритого вікна і почувши жіночий голос, дзвінкий альтовими нотами, став, ніби один з паркашшх стовпів, від яких рейки під час соціялістичної перебудови вкрадено разом з дошками на паливо.

— Не хочу ні думати, ні говорити про шлюб! А крім того, щ жонатий чоловік.

— Сьогодні жонатий, а завтра — ні… Що значить «жонатий»? Хіба радянський шлюб тюрма? Якщо чоловік і жінка остогидли одне одному, потрібна рішучість, щоб розвестися. Без любови сімейний побут, як, наприклад, мій побут, — пекло. Я вам точно кажу: через день я вільний. «Жонатий чоловік», що через день виходить з пекла, благає вас подумати і рішитися.

Настає коротенька павза, після якої Іван Іванович посилює голос:

— Від того дня, як я вас побачив, життя передо мною змінилось. Я без перерви думаю про вас, особливо, коли розбираю на засіданнях справи громадського характеру… я малюю перед собою ваш портрет і почуваю — я вільний чоловік. Прошу повірити слову громадського робітника з твердим характером і відповідальним становищем: у перші ж роки я зроблю чудо, і ви ніколи не пожалієте, що вийшли за мене заміж.

Серпокрил аж примерз долонями до цегли в стіні, прислухаючись до кожного слова. «Так і він сюди! До Маргарити!.. Куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею». Думаючи так, Серпокрил, ясна річ, гадав, що він сам — кінь, а кривий — Іван Іванович — рак. Тим часом жіночий голос іронізував:

— Чудо в наступні роки… ви самовпевнені.

— Я самовпевнений, бо твердо знаю, що життя в основному залишиться без змін і що людина з досвідом має великі шанси. На Заході тепер війна; капіталістичні держави знесиляться в гризні, а ми будемо диктувати закони гнилому буржуазному світові. Активні громадяни нашої країни можуть бути самовпевненими щодо свого майбутнього. Чи ясно я висловив свою думку?

— Аж надто ясно. Що ж, вам видніше: ви активний громадянин. А я звичайна собі вчителька. Я пережила стільки перемін, що стала обережна в думках про майбутнє.

Знову чути хрипкий бас Івана Івановича; прислухається Серпокрил і не помічає, що за ним стежать: крізь жалюзі сусіднього вікна прошивають його налиті густою чорнотою широкі й трохи косі очі. Дивиться гуморист Фока Семенович Єєєхов, колишній «квартальний надзиратель», себто важна особа в провінційному місті царської імперії, а тепер так само важна, приблизно в попередній квартально–квартирній ролі. За останні місяці Фока Семенович змушений був скоротити обходи в своїй ділянці, бо зимою побило його лихо. Дружина, зубна лікарка, вишколила його до такого ступеня, що кращого помічника в господарстві годі й бажати. Одного трагічного ранку він виносив таз з водою на двір і — проклята ожеледь! — підсковзнувся, та так нещасливо вдарився об землю, що поламав ребро. Професійний і незмінний при двох імперіях «квартальний надзиратель» скоротив обходи і проводив сидячі години в товаристві мовчазного і такого байдужного чоловіка, що якби від новознайденої міни геніяльних безумців планета розсипалася в космічний дріб’язок, а збереглася б тільки одна канапа, на якій сидить сам чоловічок, — то він підвів би голову і спитав, ні до кого не звертаючись: «Уже?» — і знову втопив би очі в газету за грудень попереднього року. Звуть його товариш Єкимлокець; він наполовину козачого і наполовину кавказького походження. Смоляво–чорнявий, з маленькими вусами, ніби знаком рівности, поставленим вертикально. Єкимлокець сидить на канапі і ворушить газету. Зрідка бавиться з колосальним сибірським котом, білошерстим, як газета, якби зчистити з неї друковані акафісти до сонця всіх республік і автономних областей. Кіт, перебуваючи коло Єкимлокця, занедбував прямі обов’язки, і полохлива миша наважувалась виглядати з дірки під канапою, недалеко від кісточок, що їх затяг білошерстий під час обіду. Ледве виглянула миша, то мухи, які сиділи на кісточках, мов горобці на колодках, полетіли геть відтіля, покружилися по хаті й посідали на кактус із одвислими глянцюватими листками. Навідалися до Єкимлокця, він відмахнувся від них газетою; навідалися до Єєєхова — відмахнувся пухкою від ситости долонею… спостереження над Серпокрилом так захоплювало його і так смішило, що від придушеного сміху аж корчився. Зареготатися не можна було: по–перше, рудий почує; по–друге, заболить ребро. Єєєхов корчиться, ніби посаджений на палю. Необережно відмахнувшись від мухи, штовхнув жалюзі, і тоді загриміло — так загриміло, що сам Єєєхов відсахнувся волячим корпусом від свого вікна, а Серпокрил від свого. Відсахнувся Серпокрил і різко рухнувся за вугол. Побіг до мережчатої залізної хвіртки; беззвучно вийшов на вулицю і подався попід тополями, що тихо–тихо шелестять.