Рай - Барка Василь - Страница 30

Дозвільні переказували, що сварка зчинилась на амурному ґрунті і що винні в усьому незрівняні красощі Маргарити Крат.

На початку гору брав Маринчук; він домігся виключення Катавашкіна з партії, і всевладний змушений був просити про зм’ягшення конфлікту. Своєю лінією вернувши собі партквиток, він зібрав відповідну кількість рідини, щоб «накапати» на суперника, і відповідну кількість собак, щоб навішати на нього, себто перейшов у наступ. Мав такий успіх, що Маринчук опинився в особливій тюрмі в дворі недріманної установи. Як потім оповідали в раптово змінених обставинах, Маринчук скінчив життя в кімнаті з похиленою долівкою, край якої відкривалася відтулина циклопічної м’ясорізки для людей, засуджених на смерть. Рухаючись за допомогою сильного мотора, — оповідали люди, що ходили оглядати тюрму в напівзруйнованому будинку, — м’ясорізка приймала жертви на свої ножі, які з жахливою швидкістю оберталися і шматували живі тіла разом з кістками. Посічена маса день і ніч посувалася по трубах у каналізацію, а звідти в річку. Машина діяла без перерви. Сунучись до її отвору, Маринчук простягав руки, дряпав чоботи суперникові, прохаючи помилування. Але Катавашкін був безжалісний: він штовхнув його закаблуком у голову, і переможений зник у відтулині людорізки.

Доля покарала Катавашкіна. Після страхітливої розправи над греками–колоністами, давніми мешканцями пригірських рівнин, повстало замішання. Катавашкін розділяв родини, виганяв греків, у чім вони були схоплені, набивав ними вагони і — в Сибір. «Розпатронив» Катавашкін безневинних греків, людей безкінечно симпатичних і роботящих. За кордоном піднялись протести; скандал та й годі. Хоч Катавашкін учинив погром згідно з наказом з найвищої гори, однак його одного зробили козлом відпущення і розстріляли, не зважаючи на заслуги в громадянській війні, відзначені орденами.

Чи цілком залежала ворожнеча між Маринчуком і Катавашкіним від краси Маргарити Крат, чи тільки частково (імовірно, що тільки десятим ступенем), ця проблема має побічний інтерес. Однак безперечно: два велетні урядових сил, таких всемогутніх, що за ними не видно вже було ні сонця, ні Бога в небі, зчепилися на смерть, розсварені почасти також і в конкуренції перед очима красуні.

Сама ж Маргарита не подавала приводу і тим паче не заохочувала претендентів на її серце. Навпаки, вона досить іронічно ставилася до обох. А вони були певні свого непереможного впливу і, — що говорити! — свого права в краю… Іронічну посмішку Маргарити сприймали, як особливо пікантну прикрасу палкого темпераменту. Посмішка при Катавашкіні була стриманіша, ніж при Маринчукові; легко зрозуміти — чому. Катавашкін мав репутацію, звичайно, далеку від голубиної. Говорили, що то він схопив славнозвісного козацького отамана, який аж до 1924 року бився в плавнях — болотяному побережжі з незчисленними острівцями різної величини, з вербичками, лозами і тьмою–тьмущою комишу. Ні авіяція, ні артилерія, ні полки піхоти — ніщо не могло подіяти на завзятого отамана, який завжди і всюди з’являвся несподівано, мов сніг на голову. Звичайно, сила отамана була в тому, що значна частина місцевого населення підтримувала його: давала йому харч, притулок, повідомляла про всі події в місті і станицях. Отаман був невловимий, наводив страх на урядовців, на яких тримався новий режим. Смертельна небезпека стрічала в отаманових володіннях кожного, хто заходив непрошений. Скрізь у травах та комишах снувалися мотузки, прив’язані до прихованих рушниць: зачепиться нога за мотузок — і гримить сигнальний постріл. Помітити ж пристрої в буйній рослинності, що піднімається понад зріст людини, було неможливо. Катавашкіну вдалося підкупити декількох осіб з найближчого оточення отамана. Одні з них прострелили отаманові обидві руки — в момент, коли другі привели Катавашкіна з озброєним загоном до самого куреня. Схопили отамана, з тріюмфом повезли по станицях і в скорому часі розстріляли.

Зрозуміло, що посміхатися в присутності такого можновладця, як Катавашкін, було нелегко. Ходили страшні перекази про його діяльність під час громадянської війни. Тоді, в багатьох боях, потерпіли остаточну поразку генерали, старі прибічники «неділимої». Було б дивно, якби вони перемогли. Якщо є в космосі хоч крапля справедливости!, така мала, як росинка на гострій траві, то й тоді старі генерали «неділимої» повинні були дістати пекельну кару. Довго «подвизався», наприклад, єдинонеділимець на прізвище Паща. Одна з улюблених «штук» його полягала в тому, що він вистрілював масу населення і складав трупи в штабелі, схожі на кубічні сажні дров. Над дорогою стояли моторошним рядом рівні гори людського м’яса, а генерал гнав і гнав по калюжах крови, що стікала від них, — і вдень гнав і ввечорі, при смолоскипах, — масу мирного населення: нехай, мовляв, дивиться і страхається; нехай знає, що генерали «неділимої» не люблять жартувати. Про цю несвітську жорстокість довелося взнати від простих людей, що й досі оповідають про неї з почуттям непогасимого гніву. Оповідають і про інших винахідників жаху; наприклад, генерал Конякін вішав селян босих і без сорочок — на всіх шовковицях українського міста: аж рясніло воно синім трупом, а він красувався по вулицях на білому коні. Так затверджувалась на українських землях ідея великої Російської імперії. Методи білих генералів мали тільки один реальний успіх: їх перейняли червоні воєначальники «єдиної і неділимої», закроєної на інший лад, і розвинули далі. Попливли в усіх річках, попід кригою, тіла українських самостійників, а також і білих генералів, офіцерів, їхніх жінок, дітей, батьків, родичів і знайомих. Кров породила кров; жорстокість породила жорстокість. Біднота з населення, доведена білогенеральським сатанинським звірством до несамовитого відчаю і разом з тим до смертельної рішучосте, на сторону більшовиків, що обіцяли соціяльну справедливість (земля і воля!), і, ніби сп’янівши від вигляду крови, почала метатися. Совітчина перемогла, дякуючи політиці єдинонеділимців, натхнених бажанням зберегти привілеї та багатства в тюрмі народів, і дякучи їхній вовчій лютості.

Катавашкін брав участь у подіях за бойовим фронтом і, надивившись на маси трупів, залишених білими генералами, міцно засвоїв наочні приклади і вдосконалив мистец–гво жорстокосте, згідно з своєю натурою, до тієї міри, що про нього ходили легенди, характерніші для пекла, ніж для «ємної юдолі. В ореолі кошмарної слави з’явився він на посаді начальника енергійної установи. І протистанув Маринчукові з сфері політичних справ, так само, як, між іншим, і в сфері справ особистих. Його суперник мав іншу славу: героя праці; на будівництві водяного шляху — цілої системи каналів, прокопуваних у болоті руками сотень тисяч мучеників, переважно українського походження, — Маринчук прославився як організатор, як переможець у боротьбі з природними силами. Про людські сили яка ж мова?.. Вони в нас так дешево ціняться! Значна частина їх сконала, працюючи лопатами, по пояс у мерзлій болотяній воді.

Зрозуміло, що усмішка Маргарити Крат була в присутності Маринчука більш природною, ніж в присутності грізного Катавашкіна, перед яким і трава тремтіла.

Тепер, після великої драми з двома могутніми характерами, городська опінія оточила постать Маргарити Крат атмосферою співчуття і жалю, і навіть якоїсь особливої пошани, бо ж ця жінка не побоялась обох велетнів і не заплатила страхові данини своєю красою. Сміливість Маргарити викликала подив і уклінну повагу; однак було в ставленні до красуні щось від жаху перед долею. Сам факт суперництва з–за неї двох гігантних тиранів і кривавого, моторошного загину обох (казали, що й Катавашкіна перед розстрілом страшенно мордували), залишив по собі незабутній слід у пам’яті населення. Незримий круг, в якому діяли немилосердні потужності долі, оточував красуню.

Вона виступала в смутному світлі, дякуючи чуткам про загибіль її чоловіка, одного з героїв громадянської війни. Двадцятилітній офіцер, нащадок багатої шляхетської родини, зрікається свого оточення і вступає в Червону армію. Стратегічний талант і спокійна хоробрість — ось прикмети, що підносять молодого офіцера на ступінь командира кавалерійської дивізії. З грудьми, прикрашеними орденами і медалями, командир опиняється в 1930 році в провінціяльному місті на Україні. Тепер його знижено на службі: він командир піхотного полку, розташованого в підгородніх касарнях. Вільні від служби години він віддає на викладання т. зв. фізичної культури (гімнастики і спорту) в середній школі. Його нововведення — ритмічна гімнастика, розроблена за власною системою і виконувана під музику. В школі й познайомилася з ним Маргарита, вісімнадцятилітня піяністка. Вона закохалася; вийшла за нього заміж і була щаслива, як тільки могла бути щаслива жінка в шлюбі. її найкращі спогади з того часу — спогади про сердечні розмови, мандрівки, купання… От вони вдвох відпочивають на соняшному березі, під вербами; дрімають; проміння просвічується крізь заплющені повіки; хлюпає вода на коріння дерев, присилає свіжість. Розігрівшись на сонці, подружжя летить у річку, на плеса, вкриті срібними коронами водяних лілій. Коли Маргарита стомлюється, муж підтримує її. Він сильний; у нього фігура молодого античного бога; і завжди він ніби сміється: в нього примружені темні очі і завжди усміхнений широкий рот. Завжди поблискують зуби, що мають бездоганну форму і білість. Добродушний. Товариський. Милий. Він любив лещатарський спорт. Зібравши гурт командирів і бійців свого полку, він мандрував з ними по рівнинах, яругах, горах, байраках і виробляв неждані «номери», плигав з такої крутизни, що всі сціплювали собі щелепи, боячись катастрофи. А він — нічого… поблискує зубами, мружить очі. І всі його любили, особливо бійці, бо в відношенні до них була в нього, крім бойової чіткости та спокійного розсуду в службові часи, також і тепла товариськість і братерськість.