Довго мовчали смереки - Байда Тетяна - Страница 47

- Але... Я не зібрана їхати.

- Та яке це має значення? Потрібно залізо кувати, поки гаряче. Поїхали, кажу!

Приїхали вчасно. Питання про повернення майна Вірі Тимчишин поставили на розгляд в останню чергу.

- Нічого знати не хочу! Поміняйте порядок денний! Наше питання поставте на перше місце, - звелів пан Олекса.

Перечитали папери. Почали голосувати. Знову набрали два голоси за, а шість - проти. Грабчук розізлився. Стукнув кулаком по столі так, що папери полетіли під стелю. Став посеред канцелярії i, звертаючись до секретарки, сказав:

- Голосування вважається недійсним. Друкуйте те, що говоритиму я! Спірний будинок з садом і городом належав Юліану Королю. Про це свідчать зібрані довідки і підписи свідків. Що пані Віра Тимчишин є внучкою Юліана Короля, підтверджують оці папери. А реабілітувала сім'ю Королів Незалежна Соборна Самостійна Україна! Ви що? Не читали нових законів? - грізно звернувся до членів комісії.

- Добре, добре, - спохватився голова. - Ми переголосуємо! Тимчишин Віра Михайлівна стає власницею будинку свого діда Короля Юліна Івановича. Але в постанові має бути зазначено, що вселитися в будинок вона матиме право тільки тоді, коли люди, які зараз там проживають, отримають інше житло.

- А коли ви зможете їх переселити?

- Це справа нелегка, самі знаєте. Можуть роки пройти. Адже будівництво скоротили до мінімуму.

- А що за люди там мешкають?

Голова назвав прізвища.

- Ага! Колишні райкомівці. Тепер ясно. Одна сім'я з Челябинська, а друга - з Рязані. Це ті, котрі знищили її батьків, а дідові відбили нутрощі. Нехай їдуть на свою батьківщину. Ми їх сюди не запрошували. Нас везли туди під дулами автоматів, а вони самі повзли на хлібосольну Україну. Ми маємо законне право жити на рідній землі і у власній хаті. Пишіть! - знову стукнув старий кулаком по столі, звертаючись до друкарки.

Він диктував текст постанови, а члени селищної ради мовчали, немов у рот води понабирали. Через десять хвилин документ був готовий.

- Підпишіть!

Підписали всі.

- Поставте печатку!

Поставили.

- Вітаю вас, пані Віро. Ще будете мати трохи мороки, заки отримаєте ордер.

А мороки попереду було ще дуже і дуже багато. Хитра секретарка таки вписала у відповідну графу, що дана постанова набере законної сили при умові, якщо мешканці спірного будинку отримають квартири. Недосвідчена в таких справах Віра не здогадалась перечитати текст постанови. Вона раділа, що клопотання закінчилось так швидко і на її користь. Сердечно дякувала голові "Меморіалу" за допомогу. Не запідозрив підступної пастки і пан Грабчук. Згодом довелося залучити Калуського станичного Івана Кульчицького разом з колишніми вояками УПА. Справу про передачу будинку розглядав суд. Хто знає, як би вирішилось це питання, якби не підтримка вірних друзів.

- Пан Грабчук був людиною з великої літери, - сказала Віра після його смерті. - Все, за що він брався, горіло в його руках. Багатьом мертвим він повернув імена, багатьом живим допоміг у скрутну годину. Справжнім пам'ятником по собі залишив пан Олекса каплицю, збудовану в Калуші з його ініціативи. Важку працю і рештки сил вклав він у це нелегке будівництво. Зате щонеділі збираються там люди, і отець Чернега править службу Божу. А ще люблю, наче рідного тата, пана Кульчицького. Він допоміг моїй Оксаночці при вступі до університету, а відтак з роботою. Оксана скінчила юрфак у Львові і працює в Калуському райвиконкомі. Син Ігор обрав батькову професію - став водієм.

Ця мила, привітна жінка з посивілими кучерями і добрими очима господарює в хаті, збудованій дідом Юліаном і бабою Анастасією. Зберігає, як святиню, фотографії своїх легендарних батьків - Антоніни та Ярослава Мельників.

- Хоч моя молодість і зрілість пройшли в Калуші, а мене туди чомусь не тягне. Он як зеленіють грядки в городі, як цвітуть і пахнуть яблуні в саду! Любо й радісно живеться мені на рідній дідизні!

* * *

Хтось стукав у двері.

- Прошу заходити! Відчинено! - гукнула Віра з кімнати.

Виглянула. Немолода, симпатична жінка переступила поріг. "Якась чужа. У Войнилові я такої не бачила," - подумала Віра. Жінка поставила при вході валізу.

- Здрасьте!

- Доброго здоров'я.

- Вот приехала издалека, чтобы увидеть родной дом.

"Що вона городить про "родной дом"? - здивувалась господиня, а вголос запитала:

- Ви про цей дім говорите?

- Да.

- Вибачте... Був ваш - став наш.

- И вы одна здесь живете?

- Ні, не одна. З чоловіком.

- Двоє людей в таком большом доме? Странно! В былые времена здесь проживало две - три семьи райкомовцев.

"Відки знає? Певно, одна з них", - міркувала Віра.

- Хто ж ви така?

- Я Валентина Дикарева. Мой отец когда-то был председателем Войниловского райисполкома, и мы здесь жили.

"Дивись, яка пташка прилетіла, - подумала Віра з неприязню. - Я тулилась по чужих розвалюхах, де падала стеля на голову, а вони жирували отут, в цих просторих і світлих кімнатах. Дікарєв... Десь я чула це прізвище... Ага! Це ж той Дікарєв, що сватався до моєї бабусі, а коли дістав відкоша, то помстився, відібравши мізерну пенсію, на яку ми животіли. Погодилась би бабця Настя на його пропозицію, і ми могли б стати з цією жінкою близькими родичками. Боже праведний!"

- Перепрошую... Ви тут щось забули?

- Да нет. Я думала, что здесь живут те самые люди, что жили раньше. Хотела погостить, вспомнить детство...

- Часи змінились. Україна стала незалежною державою. Цю хату теперішня влада повернула нашій сім'ї.

- Придется мне уезжать. Как говориться: "от ворот - поворот".

Все же разрешите пройти в сад. Я так его любила!

- Це можна.

Був кінець квітня. В саду буяла весна.

- Словно в белой сказке ! - емоційно вигукнула жінка. - Я даже помню, какие сорта яблок здесь созревали. Вот на этой - белый налив, на той - спасовка. Вкусные, ароматные!

"Отож! А мені хіба не кортіло посмакувати сливами, яблуками, порічками з дідового садка? Одного разу бабця відважились піти назбирати в траві груш, то навіть на подвір'я не пустили!" - виринав у свідомості болючий спогад.

Гостя сіла на старенькій лавчині під грубезним волоським горіхом.

- Вот и лавочка моя сохранилась! Здесь когда-то стоял стол, и я частенько готовила в тени уроки...

Складалося враження, що ця чужоземка вважає все навколо своєю "вотчиною".

- Вибачте мені, будь ласка, на слові, - тихо промовила Віра. - Цю хату збудував мій дід. Він посадив ці яблуні, цю грушу і цього горіха. Але його викинули з рідного обійстя на вулицю. Дід помер, бо його тяжко катували на допитах. Вбили моїх тата й маму. Я залишилася сиротою з колиски. Поневірялась по чужих людях і чужих закутках, а в нашому домі жили райкомівці. Он там у костелі була в'язниця, де замордували декілька сотень людей. Потім зруйнували і костел, щоб замести сліди своїх злочинів. Робили це чужинці, поневолювачі... Хіба це справедливо?

У Віри пересохло в горлі, до очей підступили пекучі сльози. Сподівалась, що незнайомка зрозуміє, поспівчуває, покається. Але вона якось дивно посміхалась.

- У моєму серці нема ворожнечі, - пересилила себе Віра. - Особисто ви - не винні...

- Да! Я не виновата! - поспішила запевнити жінка. - Я родилась на Урале, но считаю своей родиной Украину. Здесь так хорошо!

- Не треба... Ви росіянка, тож ваша батьківщина - Росія. Україна - моя батьківщина. Любіть свою батьківщину так, як ми любимо свою. А тепер ходімо в хату, і я нагодую вас обідом.

Зелений борщ зі сметаною і вареники з картоплею дуже сподобались незнайомці. Згодом провела Віра незвану гостю на автобусну зупинку.

- Спасибо вам, Вера Михайловна... Простите...

Останні слова загубилися в гуркоті двигуна. Чужинка припала лицем до вікна і махала рукою. А Віра довго стояла посеред дороги, витираючи непрохані сльози.