Довго мовчали смереки - Байда Тетяна - Страница 46

- Чому ви не розказали цього раніше? Пощо обманювали мене?

- Я надіялась, що вони живі. Думала, що втекли за кордон, що згодом дадуть про себе знати. Ти ні про що не здогадувалась, Віро... Коли ми мешкали в домі отця Тавуцького, то одного разу привели мене енкаведисти під тюрму. Там лежали трупи українських повстанців. Вони заставили пильно оглянути кожного з них, запевняючи, що між ними є тіла моєї доньки і зятя. Я добре придивилась. Їх там не було! "Тут усі мої сини і мої доньки, - сказала я чекістам. - Най Бог заплатить вам за них по - справедливости!" Після цего випадку не могла я спати ночами. "Значить зв'язкова Христина сказала колись неправду. Якби їх убили кілька років тому назад, то тепер мене б не тягнули на страшні оглядини, - міркувала я. - Їх не було поміж трупами, значить - живі!"

- Ох, бабцю! Краще б ви мені цього не казали. Як маю жити далі з таким тягарем на серці?

- Я хочу, аби ти знала своє справжнє ім'я - Мельник Віра Ярославівна. А народилась ти в повстанському бункері біля гори Яворини...

Бабуся заплющила очі, перевела подих і довго мовчала.

- Твоя мати мала підпільне псевдо "Таня"... Навчаючись у Львові, написала мені лист: "Мамусю, ще давніше була я на одній виставі. То була політична, антикомуністична п'єска. Показували більшовиків у вигляді чортів, тобто з рогами й хвостами. Аж ось вони прийшли, і я переконалася, що насправді вони встократ страшніші, як у тій виставі. Це не чорти! Це червоні демони! Безбожні, жорстокі, кровожадні кати! Вони мої закляті вороги, мамусю!"

Настя знову замовкла. Віра плакала.

- "Роберт" - то підпільне псевдо твого батька, дитино. Я маю на него великий жаль і не прощу ніколи. Мудрий, аж занадто... Вольовий... З хорошої сім'ї. Його батько дякував, війтом люди обирали... А він... Мав можливість вберегти Антоніну від смерти. Вона мусіла жити заради дітей, бо їх у неї було двоє. Так, Вірусю, у тебе був братик Роман...

Ось тобі на! Ще одна приголомшлива новина! Віра ніби скам'яніла, тільки невідривно дивилася в бабусині очі, які вже вкрилися передсмертною пеленою.

- Тося народила двійнят... Хлопчик помер у тримісячному віці і похований у селі Суботові Галицького району. Я знаю... Ми тоді досить часто виділись... А ти... Тебе врятували добрі люди... Най благословить їх Бог...

Тихо померла ця мудра й мужня жінка, Анастасія Король, ніби заснула. Її останні слова були:

- Поховайте мене біля діда Юліана.

Однак більшовицька влада не дала виконати її останнього заповіту. Привезли труну з покійницею з Калуша. до Войнилова, почали кланятись представникам чиновництва усіх рангів.

- Ні! - вперлись червоні бюрократи. - Хороніть де хочете, тільки не там!

Що вдієш? Не везти ж мертву бабусю назад до Калуша.

Поховали у Войнилові, тільки на іншому цвинтарі.

- Бабусенько мої дорогі! Мир і спокій вашому праху, а душі - царство небесне. Ви були для мене і батьком, і матір'ю, і подругою, і цілим світом...

А на роботі проводжали на пенсію завідувачку лабораторією Марію Григорівну Ентіс. Накрили стіл, підносили подарунки, виголошували тости. Аж тепер зрозуміли дівчата, яку непересічну людину вони втрачають. В кінці вечора Віра насмілилась запитати в колишньої начальниці:

- Маріє Григорівно, зізнайтесь відверто, за що ви мене недолюблювали?

- Откуда ты такое взяла?

- Я це відчувала.

- Ах, Верочка, детка! Тебя то я любила больше всех!

- Чому ж ви були до мене такі суворі?

- Не знаешь ты, Вера Михайловна, сколько раз меня вызывали в КГБ. Говорили: "Вы приняли на работу дочь крупного бандеровского командира." А тот случай с главным энергетиком...

Это был предлог, чтобы уволить тебя. Я могла это сделать, избавиться от проблем. Но я не уволила. И никому не рассказала. Даже ты до сих пор ничего не знала…

Віра з вдячністю припала до плеча "сердитої Малки'', а з очей котилися сльози. От уже дійсно, що все життя проживе людина, а так і не знатиме, хто її ворог, а хто друг.

* * *

Йшли роки. Мінялися кремлівські вожді, але всі вони жорстоко переслідували й карали патріотів України. Віра жила скромно й тихо. Своєї автобіографії не розповідала навіть рідним дітям. Не сміла сподіватись, що буде жити в Українській Незалежній Державі. Доленосний 1991 рік докорінно змінив її власне життя і життя її земляків. Посмертно реабілітували її батьків і дідуся з бабусею.

- Надумала я, Михайле, розпочати клопотання, аби повернули дідову спадщину.

- Яку спадщину?

- Будинок, сад і город у Войнилові.

- Гадаю, що це даремна затія, - засумнівався Михайло. - При владі залишилися ті самі чиновники, які керували в радянські часи. Шкода нервів, жінко.

- Спробую. Покійна бабця казали не раз, що потрібно поставити перед собою мету і вперто до неї прямувати.

Поїхала Віра у Войнилівську селищну раду.

- Це неможливо. В будинку вашого діда проживає дві сім'ї. Усе законно. Житло їм надала держава. Вони мають на руках ордери. Прописані. То ж яке ми маємо право виганяти їх на вулицю?

- А за яким правом вигнали з хати на вулицю сім'ю мого діда? - спокійно і ввічливо запитала Віра. - В селищі будуються житлові будинки, тож надайте цим сім'ям квартири.

- Ну знаєте! Ви мене будете вчити! Вашу хату забрали за рішенням суду, а я не прокурор і не суддя! - сердився голова.

- А ось у цих документах написано, що ні дід, ні баба ні в чому винні не були. Навпаки, винувата колишня влада, яка їх переслідувала і незаконно виселила з власного дому.

Віра поклала на стіл довідки про реабілітацію Юліана Короля та Анастасії Король. Голова зробив вигляд, що читає довідки, а сам якось незвично метушився, щохвилини хапаючись за телефон. Він не так уже й давно здав свій партквиток і намагався не конфліктувати з людьми.

- Ну добре. Залишайте заяву в секретарки. Вона вам скаже, які документи потрібно зібрати і повідомить, коли відбудеться чергове засідання селищної ради. Ми вас закличемо.

Віра поїхала додому. Майже місяць збирала в установах різні довідки і виписки з протоколів. Нарешті долучила їх до справи.

- На яке число призначене засідання? - запитала в секретарки.

- Ми вас повідомимо.

Минув місяць, другий, а її так нікуди й не викликали... Тільки після особистої розмови з селищним головою потрапила Віра на засідання. Порахували членів ради - вісім чоловік. Після перегляду документів почали голосувати. Шестеро проголосували проти того, щоб Вірі Тимчишин повернути будинок, а двоє - за. Ці двоє були з місцевих. Вони добре знали начальника Войнилівського поштамту Юліана Короля та його сім'ю. Решта були чужинцями, яких поселили більшовики в будинках вивезених на Сибір людей. Незважаючи на невдачу, жінка руки не склала. Пішла в Калуське Братство ОУН-УПА.

- Ми вас обов'язково підтримаємо. Але радимо звернутися до голови Товариства "Меморіал" пана Олекси Грабчука. В нього бойцівський характер. Разом ми постараємось вирішити цю справу позитивно, - сказав станичний Іван Кульчицький.

Віра пішла в "Меморіал". Пан Грабчук сидів за столом у вишитій сорочці і переглядав папери. Це був чоловік похилого віку, який пройшов через пекло сталінських катівень, але зберіг вірність ідеї, незламну волю, залізний характер і молодечу енергію.

- Слава Ісусу Христу!

- Слава навіки!

- Ось... Я прийшла в такій справі... Мені порадив пан Кульчицький... Два рази була на засіданні, але даремно.

- Прошу сідати. Що там у вас? Розповідайте сміливіше! - підбадьорив жінку словами й посмішкою.

Уважно вислухав, задав декілька доречних питань і пообіцяв:

- Сподіваюся, що вашу справу виграємо. Залишіть папери, я перечитаю. Дайте номер телефону і домашню адресу.

Уже наступного дня він зателефонував:

- Негайно їдьте сюди! Чому вчора ви мені нічого не сказали? З паперів я дізнався, що ви - донька легендарного "Роберта". Та ж ми з них шкуру здеремо, а доб'ємося справедливості! Якраз сьогодні в одинадцятій годині розпочнеться засідання селищної ради у Войнилові. Поїхали! Боже любий! Адже ваш батько був нагороджений УГВР Бронзовим і Золотим Хрестом Заслуги!