Довго мовчали смереки - Байда Тетяна - Страница 41

- Певно, що добре. Не слухайте пліток, бабцю. Не кожному випадає у житті врятувати самогубця від смерті, а ви врятували.

Тепер їм, усім разом, і справді стало краще жити. Павлинка приїжджала у вихідні дні до Войнилова, гуляла з дитиною, допомагала в хаті i в городі.

- Тето, ось привезла крупи манної, гречаної та ячної. А ще літровий слоїк олії. Давайте нині насмажимо дерунців!

Гуртом чистили і терли картоплю, гуртом смажили смачні пляцки, гуртом і їли.

- Прошу взяти, Павлинко, десяток яєць, будете мати смаженину до сніданку. Все ж не купувати на ринку, - не залишалася в боргу Настя.

Вона розвела курей і качок, так що тепер не бідували, як раніше. Їли і юшку з молодого півника, і яєшню, і шматочок смачненького м'яса.

- Знаєте... А я все-таки везуча. Влаштувалася на роботу за спеціальністю. Мене цінують. Поставили в пільгову чергу на отримання квартири. Навіть фотографію на "дошці пошани" вивісили, - хвалилась Павлина.

- Ади-ди! - сміялась баба. - Незабаром вас і заміж віддамо. Не знайшли собі нікого?

- Що ви, тето! Я тепер навчена. Попеклась на гарячому, то й на зимне дмухаю. Крутяться біля мене і залицяльники, й женихи. Я їх усіх розганяю. Не хочу ні про які любощі чути! Присвячу своє життя синові, ось побачите!

- Одне другому не завадить, - казала Настя. - Лиш би добрий чоловік знайшовся.

- Ні! - твердо, мов клятву, вимовила Павлинка і дотримала слова.

А хлопчик ріс у чужих людей, в чужій, сирій кімнаті пароха Тавуцького, доставляючи чимало клопотів і матері, і бабі Насті, і Вірочці. Не раз хотілося дівчинці побігти до подруг чи піти в кіно, а натомість мусила бавити Миколку.

"Нічого, - розраджувала себе в такі хвилини, - колись і мене доглядала Анна мала, а їй також цього не вельми хотілось."

Коли хлопчина підріс, то сунувся мотузочком за нею вслід - куди вона, туди й він.

- Вівко, піду нині з тобою до сколи! - заявляв безапеляційно.

Брав для підтвердження своїх намірів олівець у руки і таки йшов за нею на уроки. Незабаром школярі звикли до малого і почали називати Віру Вівкою. Дівчинка не ображалась, їй навіть подобалося, що завдяки Колі однокласники поміняли прізвисько. До цього часу вони зверталися до неї "пані поштмейстрова" , наче сусіди до бабусі Насті. Це її злило. А ім'я Вівка-Вівочка було співзвучне словам вивірка-вивірочка, тобто таке собі маленьке, пухнасте, дике звірятко. Віра справді була подібна на білочку.

Бувало й таке, що Коля набридав їй до сліз, але в таку мить вона пригадувала собі, як пленталась у школу вслід за вчителькою чи Анничкою - і злість минала. Та був одного разу випадок, коли через малого Миколку розігралась між бабою і внучкою ціла трагедія. Прийшли до Віри шкільні подруги Валя Підлісна та Стефа Шептинська.

- У нашої однокласниці Люби Романець помер батько. Ходімо, Віро, з нами плести вінок. Завтра вранці віднесемо його в Діброву, де відбудеться похорон. Туди й наші хлопці прийдуть і класна керівничка.

Віра без зайвих слів почала збиратись.

- Нікуди не підеш, - враз втрутилась у розмову Настя. - Дівчата зроблять вінок і без тебе, а ти посидиш з Миколкою.

- Але ж, бабцю!

- Я сказала!

Віра добре знала, яке тверде слово в баби Насті. Хоч сама була вперта, але переперти бабусю їй не вдавалось ніколи.

- Я пообіцяла дівчатам і піду! - знову почала Віра, взуваючи босоніжки.

- Коби я сама могла побути вдома, то цієї мови не заводила б, - спробувала по-доброму полагодити конфлікт Настя. - Мушу піти, бо маю дуже важну справу.

- А в нашої Люби тато помер! Хіба може бути щось важливіше?

- Підеш на похорон, а зараз не підеш!

- Піду!

- Якщо підеш, то не повертайся, бо будеш бита!

- І не повернусь!

Віра вибігла в садок, залізла на яблуню і заховалася поміж густим гіллям.

" Не злізу до тої пори, поки бабця не заплачуть, мене шукаючи. Не буду сидіти з Колькою, нехай самі сидять!" - крутилися злі думки у впертій голівці.

Однокласниці давно пішли, дивуючись, куди поділась Віра.

Настя поробила всі свої справи, нагодувала й приспала хлопчика, а Віри все не було. Почало сутеніти.

"Куди ж вона пішла, капосна дівка? - сердилась бабуся. - Може, все-таки з дівчатами? Та ні, вона з двору не виходила..."

- Вірусько, де ти? - не витримала Настя. - Йди до хати, бо темніє і збирається на дощ!

Віра не обізвалась. Нило в попереку, затерпли ноги, але вона вирішила сидіти на яблуні хоч би і до самісінького ранку.

- Віро, обізвися! Пожартувала й досить! Йди додому!

"Ага! Нехай пошукають! Так уже мені хотілося піти з дівчатами, а не пустили! Звикли командувати!" - думала Віра.

Шукала Настя внучку на вулиці й по сусідах - ніхто не бачив і не чув. Тоді заламала старенька руки і почала кружляти по подвір'ї, як чайка з перебитими крилами, голосно примовляючи:

- Господи! Завжди Ти був добрим до мене. Охорони мою внучку від усілякого лиха. Якщо її заберуть комуняки і віддадуть в дитдом, то я збожеволію. Пожалій мене стару, Господи! Не дай дожити до того часу, коли її відберуть у мене!

Виглядало, що вона хвилюється по-справжньому. Віра знала, що бабуся страждає манією переслідування. Одинадцять років підпільного життя залишили в її душі незмивне тавро страху. Бабусі часто снилися жахи. Нібито чекісти викрали в неї Вірочку і віддали в далекий, невідомий дитячий будинок. Вона шукає, шукає і ніяк не може знайти. І ось зараз не в сні, а наяву шукає бабуся онуку, молиться і навіть плаче. Вірочці жаль її. Вона знає, що завинила, але не може перебороти в собі підліткового егоїзму. Нарешті добро перемагає зло.

- Бабцю, чого ви охаєте? - гукає Віра . - Я тут, на яблуні!

Вона зіскакує з гілки на землю, потягується, щоб розправити заціпеніле тіло, і потрапляє під град ударів. Настя шмагає її віником. Звідки він тут узявся? Начебто стояв собі тихенько біля печі і враз розгулявся. А боляче ж як!

- Я тебе навчу! Перелякала мене до смерті! Бігаю, шукаю, гукаю, а вона заховалась і мовчить! Буде яйце вчити курку, як на світі жити?! Та ні! Я тобі докажу, що таки курка старша за яйце!

* * *

Літо й осінь шістдесят четвертого року стали для Віри справжнім випробуванням на зрілість. Саме в час випускних екзаменів завалилася стеля в будиночку отця Тавуцького.

- Слава Богу, що мокра штукатурка впала поза ліжко, а то могла б нас покалічити чи навіть убити, - жалілася Настя синові. - Де маємо тепер жити? Отець Тавуцький брав з мене п'ять рублів плати на місяць, а інші беруть десять, а то й більше. А тут ще й пенсію зняли!

Справді, покарала влада бабусю за те, що вона регулярно ходила на Середнянську гору до чудодійного джерела. Декілька разів її затримували міліціонери, але відпускали. Цього разу правоохоронці були невблаганними.

- Я нікому ніякої шкоди не зробила, тільки помолилася Богу, - виправдовувалась Настя. - А в цілющу силу святої водички повірила, бо вона мені дуже помагає. Раджу і вам попити, якщо хворі. Ще-м ніколи до лікарів не зверталась, не брала застриків, не заживала піґулок.

- Не говоріть багато, жінко. Маємо наказ припинити паломництво до джерела, карати за плітки про божественні чудеса. Це ми й робимо. Вас особисто неодноразово попереджували, та ви не послухалась. Подамо на засідання селищної ради, щоб зняли з вас пенсію.

- Ну я й справді не послухалась. Але яке відношення має джерельна вода до моєї пенсії? - дивувалась Настя.

- Коли посидите без гроша за душею, тоді й зрозумієте.

Пенсію перестали виплачувати, але бабуся не здалась. Знову оббивала пороги чиновникам-бюрократам, писала в усі інстанції скарги та заяви, надіялась. А тепер нове лихо: стеля на голову впала.

- Підете жити до нас, - сказав Михайло те, що й повинен сказати син матері.

- У вас тіснота. Діти повиростали. В мене відносини з твоєю дружиною зіпсовані. Крім того, ти - приймак...