Довго мовчали смереки - Байда Тетяна - Страница 40

Вони уже сміялися всі троє, ніби й не було між ними ніякої суперечки. Доба минула, як свято. Гуляли дівчата в саду і по селищі, поки не стемніло, а вночі шепталися до самого світанку. Коли настала пора повертатись Анничці додому, провела її Віра до автобуса. Обнялись, поцілувались, заплакали, а під кінець зняла Анна мала з коси рожеву стрічку і простягла її своїй названій сестрі:

- Візьми на пам'ять цю бинду*, Вірусю. І не забувай мене ніколи. Якщо буде гірко, то приїзди. Ми тебе завше чекаємо.

- Дякую красненько, Анно, і до побачення. Передавай щирі вітання мамі, сестрам, сусідам.

А сама подумала: "Господи, скільки ж у мене тих мам? А тої, єдиної та найріднішої, нема!"

Анна поїхала, а Віра затужила. Ходила така сумна й зажурена, що Настя не втерпіла:

- Ну їдь! Їдь туди, де так любо твоєму серцю. Я ніц не маю проти!

А тут невдовзі прийшла від Бучків звістка, що помер Марунин синок.

- Поїду я, бабцю, на похорони.

Настя не перечила. Купила Анні старій квітчасту хустку, дітям - цукерок, дала Вірі на дорогу грошей.

- З Богом! Їдь...

Більше нічого не сказала, тільки витерла фартухом очі.

Майже всі пасажири автобуса дрімали під тихий шурхіт коліс, а Віра не могла відірвати погляду від пречудового гірського краєвиду. Ох, ті Карпати! Хто хоча б раз побував тут, той захворів ними навіки. Вірочка їхала в Слободу Болехівську з приводу сумної події, а серце співало:

Де синії гори, де гори Карпати,

Туман в полонинах пливе,

Струнка, як смерека,

Близька і далека

Гуцулка кохана живе.

Дівочі співанки, рожеві серпанки

Ген, ген вітер в гори жене!

Тебе, рідний краю,

До болю кохаю,

Навік полонив ти мене.

Аж ось і знайома хата. На подвір'ї зібралися люди. Віра на мить зупинилась, віднайшла очима маму Анну серед натовпу і кинулась до неї. Вони міцно обнялись.

- Ти приїхала, люба доньцю! Дуже рада тебе видіти. Виросла, пофайніла...

- Так, але наша зустріч припала на такий невеселий час. Співчуваю... - і запнулась.

Хотіла сказати: "Співчуваю, мамко мої дорогі", але чомусь не змогла вимовити цього святого слова.

- На все воля Божа, - зітхнула Анна. - Це вже другого ховаємо. Вона постаріла, змінилась і вже не була для Віри такою безмежно рідною, як колись. Підійшов Степан. Віра пригадала собі, як вона обожнювала цього чоловіка, як хотіла, аби він був її татом. Тепер він схуд, став ніби нижчий зростом і зовсім некрасивий.

"Йому не до мене. В нього - горе, - подумала Віра. - Та й навряд чи посадив би він тепер мене на коліна, чи лоскотав би мою шию вусами. Он Марися така завелика, як я була тоді. Багато чого змінилося з тої пори, а основне - змінилися ми самі."

Поховали хлопчика, відбули жалібний обід, і Віра пішла в гори. Серце голосно билося в грудях, коли вона бігла знайомою стежкою до своєї печери. Аж ось і вона! Чомусь уже не така затишна і простора, як колись. Не видно ні кольорових скелець, ні відшліфованих камінців. Лежанка застелена незнайомим картатим коциком, на якому валяється колода гральних карт і декілька гільз від мисливської рушниці. Пахне не чебрецем і м'ятою, а бензином. "Штаб уже не мій! - кольнула болюча здогадка. - Тепер тут володарює інший командир. Певно, якийсь хлопчисько."

Річка також видалася Вірі не такою великою і привабливою, як у дитинстві. Все ж вона не змогла відмовити собі в задоволенні поплавати на глибині під кручею, бо у Войнилові річки не було. Правда, на шляху до Томашівець протікала річечка Сівка, але бабуся відпускала купатись нечасто.

- Обминай її, дитино, десятою дорогою! Я в ній мало не втопилась! Не доведи, Господи... - неодмінно казала Настя і хрестилась.

Віра знала, що бабуся тремтить над кожним її кроком, але спокуса похлюпатись у воді була надто великою, аби вряди-годи не гайнути з дітворою на річку. Зараз вона стрибнула з кручі, пірнула, і швидка хвиля понесла її далеко, аж за село. Потім сіла на мокрий пісок і довго дивилась, як за гірські вершини заходить сонце. На серці було сумно й самотньо. Здавалося їй, що то - прощання з дитинством. Вночі не спалося. В очах стояла баба Нася, а десь у глбині єства чувся її голос, який повчав, докоряв, жалів, сварив, співав, молився...

- Поїду додому, - сказала вранці Віра до Анни малої.

- Так скоро? Побудь, Вірусю, ще трішки.

- Я бачу, що в кожного з вас є свої справи і клопоти, а я лише заважаю. Там моя школа, мої подруги... Зрозумій, сестричко!

"Я стала для них чужою, - снувалася в підсвідомості думка. - А я? Не знаю, чи змогла б тепер жити в глухому гірському селі, де на горня гуцули кажуть кицє, а на картоплю - мандибурка. Хочу до бабусі!"

Настя стояла біля хвіртки на тому ж самісінькому місці, де два дні тому прощалася з онукою. Віра кинулась їй на шию.

- Бабцю! Ви найрідніша людина у світі! Я вас дуже-дуже люблю!

* * *

- Поглянь, Вірко, на сего хлопчика. Правда, файнюцький? Мов янгелик! Його звати Миколка. Має шість місяців, і від нинішнього дня він житиме з нами, - сказала якогось дня Настя, тримаючи на руках симпатичного малюка.

- Де ви його взяли, бабцю?

- Там, де всі діти беруться. В капусті. Боцян* приніс і підкинув у наш город, а я знайшла! - жартувала Королиха і почала розмірковувати, де б примістити колиску, щоб і сухіше було, і зручніше, і затишніше.

- А ви не обманюєте? Цей Миколка справді з нами житиме?

- Справді.

- Навіщо він нам? Двом краще.

- Так треба. Коли була у нас подібна ситуація, то добрі люди допомогли. Тепер настала наша черга проявити християнське милосердя.

Хлопчик залишився в них на довгих сім років, тобто рівно стільки, скільки виховувала Вірочку Анна Бучко. Бабуся доглядала його, як рідну дитину.

- Звар'ювала стара Королиха! Певно, що за власними правнуками так не ходила б, як за цим чужим байстрючком, - шепталися в селі лихі люди.

Настя не звертала на них уваги. Але коли почула докір від своєї невістки Ганни, не втерпіла:

- Розсуди нас, Віро. Ти в мене розумниця, і буде так, як ти скажеш. Тамтого ранку, коли я принесла Колю до нас, був такий випадок. Пішла я до кирниці по воду. Видко, що пан-Біг мене післав, бо молода, вродлива жінка задумала в цей момент втопитися. Я її ледве відмовила. "Гріх великий, прошу пані, самій у себе життя відбирати, - сказала їй. - Самогубців священик відмовляється хоронити. Закопують їх у фасі без хреста і молитви, а душу цего ж таки дня забирає дідько в пекло, навіть сорокового дня не чекає." "Жіночко добра! - ридала молодиця. - Не хочу жити на світі й хвилинки, бо сором очі виїдає. Я покритка! Звати мене Павлиною, а народилась у Бурштині. Дав мені Бог порядних батьків і вроду, й освіту, і добру посаду. Працювала секретаркою у великого начальника. Звабив мене, клятий, гарними обіцянками та дорогими подарунками. Коли вагітність стала помітною, то привіз мене у Войнилів, найняв кімнату, дав трохи грошей, а сам поїхав назад. Казав, що розлучиться з дружиною, влаштується тут на роботу, будемо разом. Як поїхав - так його й бачили! Присягався, що озолотить мене, якщо подарую йому сина. Ая! Народила сина, як орла, а мене з пологового будинку не було кому забрати. Чужий край, чужа хата, чужі люди... Просила вибачення в матері. Не простила. Каже, що в нашому роду повій не було ніколи. Батька не маю. Він, може, зрозумів би, бо був дуже добрим чоловіком. Бачу, що виходу нема, от і надумала..."

Настя замовкає на декілька хвилин, зганяє муху з сонного Миколки, задумується. Не знала вона тоді, що Павлинка - донька полеглого в бою повстанського чатового. Серце підказало їй, що ця знедолена дівчина - рідна душа, якій потрібно будь-що допомогти у важку годину.

- Що було далі? - торкає бабу за лікоть Віра.

- А що далі? Я кажу: "Нема таких обставин у житті, з яких не було б виходу. Подумайте про дитину. Кому вона буде потрібна? Вона ж на світ не просилась. Я б вам радила їхати до Калуша. Там розпочалося будівництво великого хімкомбінату. Влаштуєтесь на роботу, поживете пару літ у гуртожитку, а там і квартиру дадуть, як матері-одиночці. Потрібно спробувати. За хлопчину не турбуйтесь, я його догляну." Виділа б ти, Віро, як зраділа тота пані! Ніби вдруге на світ народилась. А тепер скажи мені: добре я вчинила чи ні?