Довго мовчали смереки - Байда Тетяна - Страница 21

"Ліпше... Значно ліпше. Зле тільки, що ліваком я невправно володію зброєю. Та нічого. Буду сподіватись, що вона не знадобиться. Ляжу в якійсь непримітній ямчині чи фосі, пepecплю день. а в нічній темряві доберуся до своїх."

Пересохло горло, мучила спрага, а води не було.

"Молоко! Я тільки краплину... Намочу язика і все! - дошкуляла спокуслива думка. - Ні! Я дорослий хлоп, а там - діти!"

Була північ, коли охоронці бункера біля гори Яворини почули знайомий пароль:"Беркут на скелі" і впустили пораненого друга через замаскований вхід. Знесилений, він приліг на лежанці, силкуючись пригадати події минулої доби. Сягнув здоровою рукою за пазуху і поклав перед дружиною командира грілку з дорогоцінним молоком. Воно ще зберігало і тепло вогнища, і жар молодого серця.

- Марічко! Марічко! Скорше оглянь "Тимка", він потребує допомоги!- зойкнула "Таня".- А ти, Славку, нагодуй діток, вони голодні. Діво Маріє! Молоко і кров…

* * *

На третю добу після пологів "Таня" піднялася з ліжка. Стояла на тремтячих ногах посеред кімнати-криївки, а в голові паморочилось і темніло в очах.

- У грудях трохи молозива маю, - промовила стиха. - Чи стане на двох? Діти кволенькі, потрібно було б їх охрестити. Мало що... Але де священика взяти?

- Охрещу сам!- вихопилося в "Роберта".

Молода мати роздумувала недовго. Краще вже так, ніж ніяк.

А згодом колись і в церкві...

- Подруго Марічко, он у тому куті має бути флящина з йорданською водою. Несіть її сюди, А ви, друже "Левко", виламайте гілочку смереки, кропилом буде.

Коли все було приготовлене, "Таня" запитала в чоловіка:

- Кого за кумів візьмемо, Ярославе?

- "Скалу" і "Докторку",- відповів упевнено. - Кращих хрещених і в мирні дні не знайти. Це наші вірні друзі.

- Гаразд. Починаймо.

- Постривай. Потрібно спочатку прикинути, які імена дамо своїм дітям. Я мріяв про хлопчика і давно вже вибрав йому ім'я.

Присутні притихли, запитливо дивились на командира.

- Сина назву Романом! - сказав рішуче . - Так! Бо слово роман - це кохання двох людей. А доню…

- Ти назвав сина, Славку, а я назву доньку. Нехай буде Вірою. Віра в кращу долю тримає нас роками в оцих підземеллях. Людська віра врятувала християнство від повного знищення. Віра ... Вірую в Бога і Україну!

Марійка взяла на руки хлопчика, а дівчинку подала "Скалі". "Роберт" вмочив галузку в свячену воду.

- Іменем Господа Бога нарікаю сина свого Романом. Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Тричі окропив немовля і передав матері.

- Іменем Господа Бога нарікаю доньку свою Вірою. Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Повстанці мовчки стояли навкруги. У них від хвилювання повзли мурашки то спині, терпли руки, а до горла підкочувався клубок чи то сліз, чи стогону, чи крику.

- А тепер, як і годиться на хрестинах, вип'ємо по чарці горілки, закусимо, чим Бог послав. Нехай ростуть наші первістки здорові

Всі гуртом проказали вголос "Отче наш" і "Богородицю'', посідали за стіл, випили по гранчаку самогонки, почали жувати хліб та сало.

- Шануймось, друзі!

- ІІІануймося! Най Бог простить, що оскоромились. Маємо великий піст, через пару днів - lllуткова* неділя, а там і Великдень.

- Бог простить, бо нині в мене велике свято. Більшого я не мав ніколи.

* * *

Минали дні, і життя в криївці біля гори Яворини почало входити в звичне русло. Тут зберігався секретний архів військової округи "Говерля". Важливих паперів назбиралося багато. Щоб надолужити втрачений час, доводилося "Тані" не спати ночами. Вже на п'ятий день після пологів, знесилена й обезкровлена, приступила вона до роботи. В час коротких перерв пеленала й годувала діточок. Потім знову друкувала, приймала і відправляла радіограми, підшивала документацію. Особливо секретні відомості тримала в окремій скриньці, щоб при необхідності їх знищити.

Пожвавішав зв'язок з "Тарасом Чупринкою" та з курінним··"Чорнотою". Від них отримали декілька зашифрованих радіограм. "Роберт" зібрав засідання проводу.

- Хочу доповісти вам, друзі, останні новини. Тринадцятого квітня, тобто в день уродин моїх дітей, більшовики післали спецдивізію під командуванням генерала Москаленка для поборювання української партизанки на наших теренах. П'ятнадцятого квітня генерал зі своїм командним складом у панцерному авті виїхав зі Стрия до Станіславова. На шляху біля села Боднарова його панцерник здефектував. Тоді він затримав чиєсь цивільне авто, вигнав звідтам пасажирів, всівся в него зі свитою і попрямував далі. Наша розвідка спрацювала чітко. Через пару кілометрів непрохані гості нарвалися на засідку чоти "Кира". Їх обстріляли, авто підпалили, шофера та генеральського ад'ютанта вбили, а самого генерала важко поранили, і він помер у Станіславові два дні по тому. Таким чином було зірвано важливий більшовицький плян по розгрому УПА-Захід.

Всі присутні посміхнулися, загомоніли. Провідник радісним поглядом оглянув друзів і взяв у руки другу шифровку.

- В кінці квітня боївка "Миші" зробила засідку між селами Завій-Грабівка, де знищила відділ НКВД в кількості п'ятнадцяти чоловік. З нашого боку також є жертви. Загинули старшини "Миша" і "Садовий", рядові стрільці ...

- Втішні новини. Але це вже не ті великомасштабні бої, які велися колись в околицях Чорного лісу під командуванням "Різуна", - зітхнув "Микола". - Стрільці обожнювали свого командира. готові були йти за ним в огень і воду.

- Певно, що другого такого курінного, як "Різун", уже не буде, але "Прут" і "Чорнота" також добре б'ють москалів, - вступив у розмову "Скала". - Свою першу "сімнадцятку" "Грегіт-Різун" гонорово називав "моє старе войско" ... Завдали вони страху німакам! Чорний ліс був тоді беззаперечною територією українських повстанців. Пам'ятаєте, "Роберте", як нацисти в кінці сорок третього року виставили на околицях лісу таблиці: "Ахтунг! УПА - ґебіт!"*

- Авжеж. Я добре пам'ятаю, друзі мої, ті славні часи, переможні бої з ворогами і пісню:

Б'ють комуну з України,

Розгорнувсь народний гнів,

Ллється кров ворожа всюди,

Де йде курінь "різунів"!

- запевнив "Роберт". - Наш командир по-справедливості заслужив найвищу нагороду - Золотий Хрест Бойової Заслуги.

Він скромно промовчав, що Українська Головна Визвольна Рада відзначила і його, "Роберта", Бронзовим Хрестом Заслуги, а в перспективі - Золотим…

* * *

- Пане лікарю, де ви були два тижні тому? Коби ви знали, дорогенький, як я потребувала вашої допомоги! Повірите, що подумки навіть молилася до вас, як до святого.

Марійка привіталася з молодим симпатичним чоловіком, а він шанобливо поцілував їй руку.

- Молились,? Та невже? - приязно засяяв очима з-під брів. -Ходять чутки, що "Докторка" дає собі раду з пораненими та хворими без сторонньої допомоги.

- О! Це був особливий випадок. Приймала пологи своїй подрузі.

- То й що? Пологи повинен і фельдшер прийняти.

- Еге! Добре вам казати, а я мало не померла зі страху. Важкий токсикоз, двійнята, вперше...

- В такому разі нехай би відпровадили роділлю в місто до лікарні.

- Жартуєте, пане лікарю! Це не просто жінка. Це наша, повстанка, народила в бункері двох партизанів одразу...

- Живі?

- Та живі, слава Богу, але хворіють. Особливо хлопчик. Молода мати передає вам вітання. Це "Таня'', дружина провідника "Роберта".

- Оце так новина! Ну й дають наші "хлопці з лісу"! Та якби я знав, то мав би за велику честь прийняти пологи в Антоніни Король. Дуже добре пам'ятаю цю файненьку русокосу дівчину ще·з університету. Багато хлопців зазиралося на студенточку з медфакультету, а вона віддалася за Мельника. Потім я зустрічався з нею в підпіллю. Але щоб такий приплід! Ха-ха-ха!