Довго мовчали смереки - Байда Тетяна - Страница 20

"Йой, Оленко, Оленко, любко моя! Чи збудеться твоя мрія? Коби ти знала, як мені хочеться пригорнути тя до грудей і не відпускати ніколи. Одна тільки ти, кохана, знаєш моє справжнє ім'я, навіть провідник "Роберт" його не знає. Любомир... О, так! Любчиком називали мене мама і сестри... Йой, я ся замріяв, а вже повинен би з огляду на час до села дістатися!"

"Тимко" зупинився, глянув на годинник - було близько другої години ночі. Перевірив боєздатність револьвера, засунув його за пояс штанів, а гранату поклав до правої кишені. Село спало. Лише в п'ятій хаті від лісу блимав каганець. Видно було, що вікно завішене веретою, все ж світло пробивалося крізь неї тьмяним вогником.

"Піду до хліва і подивлюся, чи є в ґаздів корова, аби напевне, - розмірковував нічний гість. - Пощо будити даремно людей?"

Йому пощастило. На листяній підстилці лежала велика руда корова. Повстанець обійшов хату з причілка, прислухався. Тихо. Тільки де-не-де по селу перегавкувалися собаки. а на цьому подвір'ї і собаки чомусь не видно. Постукав у вікно. Нічичирк! Ще раз постукав. Тиша, тільки погас вогник каганця. Підійшов до дверей і затарабанив кулаками. Верета на вікні заворушилась, і жіночий голос злякано запитав:

- Хто там?

- Свої! Відомкніть!

- Які свої? Наші усі вдома!

- Та відчиніть двері, жінко добра, то й увидите, хто я такий!

Ви мене знаєте, а ще питаєте!

- Нікого я не знаю. Назвіт-си!

- Хлопець з лісу. Дуже потрібно. - притишив голос.

Зашурхотіли в сінях кроки. Чутно було, як чиїсь руки із зусиллям відсовують колоду, якою зсередини були приперті двері.

- Заходь! Тільки скорше й тихо будь! Ти їден?

- Їден.

- Сідай тута, - немолода жінка посадила його на лаву і знову засвітила каганець.

- Пощо того світла? Погасіть!

- Я нині ще-м не клалась, бо вовну мотала на мотовило. Верети тчу, - вона показала на верстат і погасила вогник каганця.

- Що треба, хлопче? Хліба?

- Молока! Подоїть, пані ґаздине, корову i дайте свіжого молочка для двох немовлят. Та й від хліба не відмовлюсь, -додав несміливо.

- Які ще немовлята в лісі? - недовірливо запитала жінка.

- Є! Я не брешу! Минулої ночі в їдної повстанки народилися двійнятка! - сказав з гордістю і відразу ж прикусив язика. - Тільки нікому про це, боронь Боже!

- Де, кажеш, народились?

- Далеко . В бункері .

- О, Господи, Твоя воля свята! І як вони там?

- Погано. Дуже слабонькі діточки, й мати. Oт я й пішов ... Жінка запалила грубку, поклала з банячка в миску кулеші, відрізала скибку хліба, подала ложку.

- Їж! Ризикуєш ти, синку, життям . Але раз таке діло, то видою корову і дам молока. Хоч як на мене, то не слід у підпіллю любощами займатисі. Тра москалів бити!

- А ми б'ємо! Тоті діточки, ґаздине, то не якійсь байстрюки, а народжені законно, бо їхні батьки - герої. І в церкві вінчані ... З дитинства ся любили . Не винуваті вони, що часи такі настали ...

- Ну добре, добре. Все їдно не треба . Сиди тихонько, бо на печі сплять мої онуки . Не хочу, аби вони тебе увиділи. А тобі раджу день у пивниці* пересидіти, бо скоро розвиднить-сі.

- Ні, мені конче потрібно назад. Хоч би живими застати! Господиня більш не говорила . Взяла дійницю й пішла до хліва. "Тимко" їв кулешу й тішився, що йому так пощастило.

"Я везучий! - думав хлопець. - За три роки партизанки ні разу не був ранений, завжди виривався із засідок живим і неушкодженим. За годину-півтори буду на місці."

- Скип'ячу молоко, абись довго не прокисало, та посудини такої не маю, щоб тобі дати, - забідкалась жінка. - Більше, як дві літри не дам. Заставляють совіти в молочарню здавати, і самим щось тра їсти .

"Тимко" помітив, що на цвяшку біля печі висить гумова грілка.

- В он те налийте, вуйно. Так мені зручно буде. Принесу молоко ще гарячим. Та й грілка знадобиться діток зогрівати, бо під землею і вліті студено.

Думав, що жінка не дасть . Але вона мовчки зняла грілку з цвяшка, заповнила кип'яченим молоком, надійно загвинтила корком, закутала в рушник і подала хлопцеві.

- Най п'ють на здоровлє! Якщо хочеш до сходу сонця повернути, то поспішай, - сказала по-материнськи турботливо. Потім уже іншим, сердитим голосом додала:

- А ти брехун, хлопче! Казав, що знайомий, а я вперше тя виджу. Відки такий бідовий?

- Та же з лісу! Це свята правда! А відносно знайомства, то ми ся познайомили. Хіба ні? Може доведеться ще до вас навідати, бо в життю, як на довгому лану, всіляке трафляється.

Вона промовчала і підштовхнула хлопця до виходу.

- Дякую красно. -сказав уже за порогом. - Чи безпечно в селі? Не чули щось про чекістів чи стрибків?

- Ніц не чула-м, - промовила скоромовкою і хутенько зачинила за ним двері.

Небо посвітлішало, пригасли зорі, зі сходу подув свіжий весняний вітер. "Тимко" щасливо проминув село, вибрався з яру на рівнину. До лісу було рукою подати. І раптом з-за скирти торішньої соломи пролунала автоматна черга, почулась московська говірка.

- Стой! Кто идет? Руки вверх! - викрикнув хтось фальцетом. "Тимко" присів за кущем колючого терну, причаївся.

- Может никого и не было? - запитав інший.

- Был! Я видел, как тень мелькнула!

- Это тот бандьора, о котором вчера шла речь ...

- Тише, вы! Не спугните птичку! - прицитькнули басом.

Пролунала друга автоматна черга. Тепер кулі просвистіли низько над головою і зрешетили землю за два кроки від його ненадійної схованки.

"Далі тут залишатись не можна. Вони зараз перевірять місцевість і побачать мене. Потрібно відволікти їхню увагу і тікати в ліс!" - блискавкою пролетіла в голові відчайдушна думка.

Він намацав у кишені гранату, потягнув чеку на себе, випростався на ввесь зріст і з усієї сили жбурнув її у скирту соломи. На одну лише мить припав до землі, а потім зірвався на ноги і зі швидкістю вітру помчав у бік лісу. За його спиною чулися зойки поранених, брудна лайка, стрілянина.

- Сучий сын! Взять живьем гада! Мы ему устроим веселую жизнь!

До лісу залишалося два-три кроки, коли хлопець відчув різкий біль в правому передпліччі. Кров миттю намочила рукав гімнастерки, теплим струмочком стікала по пальцях і скапувала на траву.

"Поранили ... А я гадав, що заворожений. Казали мої мама: "Ніколи, Любку, не хвались, лишень Богу молись", Йой, мамко! - снувало в підсвідомості. - Та все їдно я везучий ... Якби куля влучила в ногу - був би мені кінець. А в голову?!"

Він біг уже лісом і не знав, чи є за ним погоня, чи нема. Все ж розумів, що залишає за собою стежку на росяній траві, позначену кров'ю, по якій енкаведешники можуть добратися до криївки Крайового Проводу. Присів у кущах ліщини, прислухався. Світанок доніс до вух декілька поодиноких пострілів, а потім усе затихло. Лівою рукою витягнув з кишені пакет першої медичної допомоги, зубами роздер закривавлений рукав і забинтував, як зміг, рану. Подумки дякував "Докторці" за турботу. Це вона наполягла, щоб у кожного з них про всяк випадок були бинти й ампули з йодом. Піднявся на ноги і тихо поплентався в напрямку Болехова, тобто в протилежну від бункера сторону.

"Я їх обхитрю! Тут вони мене не шукатимуть." - переконував сам себе.

Ранкові сутінки розсіювались, порожевіло на сході небо. Було так гарно, що хотілося лягти на землю і лежати, й лежати в цьому казковому царстві краси. Молода зелена трава під ногами, молоде· зелене листя над головою, а у високості - різноголосий щебет пташок. Лісовим птахам було байдуже, що в цю хвилину вовча зграя йде по сліду молодого оленя. Вони жили власним життям, вили в гущавині гніздечка і зустрічали схід сонця вдячним гімном весні.

Незабаром білосніжна пов'язка наскрізь промокла кров'ю. "Це артерія... Як нас учили на вишколі? Ага! Джгут!" - розмірковував поранений. Він зняв наплічний ремінь і туго перетиснув руку вище ліктя. Кровотеча майже припинилась, зате посиніли і почали набрякати пальці. Він здер з молодого клена дві смужки лика, зубами скрутив їх у мотузку і підвісив поранене передпліччя до шиї.