Музиканти сміються - Муха Антон Иванович - Страница 21

— Я в захваті від вашого балету! Так! Так! Запевниш вас! Мені, щоправда, не затюморочив голови його початок, зате три маленьких номери в кінці…

— Хвалю вас, мадам, за чудовий доказ несхибності вашого смаку: то були три мазурки Шопена…

— Ох… Я впізнаю вас і в цьому… Ви кажете так через свою скромність…

В одному домі зустрілись Альберт Ейнштейн і Ганс Ейслер. Знаючи, що Ейнштейн грає на скрипці, господарка запросила його заграти що-небудь в ансамблі з Ейслером. Ейслер сів за рояль, Ейнштейн почав лагодити скрипку. Декілька разів композитор робив вступ, та Ейнштейн ніяк не міг потрапити в такт. Усі спроби почати разом були марні. Залишаючи рояль, Ейслер жартома зауважив:

— Не розумію, як це весь світ може вважати за велику людину того, хто не вміє рахувати до трьох.

Коли американський композитор Джордж Гершвін здобув вже світову славу, вій раптом, на загальний подив, вирішив повчитися деякий час у когось із сучасних майстрів композиції. Гершвін поїхав до Парижа і звернувся до славетного французького композитора Моріса Равеля.

Равель, який добре знав і високо цінував творчість Гершвіна, із здивуванням подивився на американського гостя:

— Ви хочете навчитися у мене композиції? Я, звичайно, міг би дати вам кілька уроків, але, скажіть мені одверто, навіщо вам ставати другорядним Гавелем, коли ви вже й так першорядний Гершвін?

У «Спогадах» відомого російського диригента й музиканта А. Б. ХессІна є сторінка, де розповідається про приїзд на гастролі до Петербурга семирічного італійського «вундеркінда» — диригента Віллі Ферреро.

«Зала колишнього дворянського зібрання була переповнена публікою, що жадала сенсацій і створила для Ферреро небувалий успіх…

Не можу не згадати: в концерті стався трагікомічний інцидент, в якому побічно і я був винен…

Я дуже полюбив хлопчика і під час концерту подарував йому дитячу залізницю з рейками, семафором та іншими атрибутами. Віллі так нею захопився під час антракту, що навідріз відмовився диригувати другою частиною концерту.

«Невже вам важко, — благав він мене зі слізьми на очах, — продиригувати другою частиною. Адже ви також гарний диригент!»

Коштувало величезних зусиль ублагати його продовжувати концерт».

Відомий французький диригент Ігор Маркевич навчався у Парижі по класу композиції у Наді Буланже разом з синами Ігоря Стравинського. Розповідають, що один з них дуже заздрив талановитому юнакові і якось не втримався й сказав:

— Вам не поталанило, бо не так легко носити ім’я «Ігор» після мого батька.

— Не важче, ніж носити прізвище Стравинський, — відповів Маркевич.

Декілька десятків років тому в Парижі дуже славився музичний критик, який за доброзичливі рецензії вимагав грошей від артистів. Раз до нього звернувся й соліст опери «Комік» Батель. Він попросив впливового критика написати прихильну рецензію про виконання ним нової ролі в найближчій прем'єрі. Але при цьому підкреслив, що зараз перебуває в скрутному фінансовому становищі і розрахуватися зразу не може. Зате наступного місяця віддасть йому сторицею.

Рецензент великодушно запевнив артиста, що той може йому довіритись. Незабаром з'явилась велика стаття, але соліст опери згадувався лише наприкінці. «Пан Батель багатообіцяючий артист. Незабаром, побачимо, виправдає він наші надії чи ні!»

В одному містечкові після першого концепту відомої польської піаністки Барбари Хессе-Буковської до неї підійшов репортер місцевої газети.

— Які твори ви найбільше любите і найчастіше виконуєте? — запитав вій.

— Мазурки, полонези та вальси Шопена, відповіла піаністка.

Переглядаючи наступного дня газету, вола побачила заголовок великими літерами:

«Хесса Буковська найбільш полюбляв танцювальну музику».

Якось популярний польський співак Ян Кіпура сидів у берлінській кав'ярні і розмовляв з своїм випадковим сусідою. Незнайомець назвав прізвище, а Кіпура — своє.

— Я щасливий з вами познайомитись, — пане Кіпура, — ввічливо промовив співбесідник співака. Артистові це сподобалось, і він почав розповідати про США, звідки нещодавно повернувся.

— Уявіть собі: в досить таки пристойному товаристві мене запитують: «Хто ви?» Я відповідаю: «Кіпура!» Ви не повірите, жоден з присутніх не знав, хто я такий.

— Яка темнота! Цікаво, як ви після цього повелися?

— Я обурився і пішов!

Незнайомець довго співчував Кіпурі, а тоді сказав:

— Тільки подумати, в наш час не знати такого славетного… піаніста!

В 1918 роді, бурхливому, грозовому, сповненому всіляких несподіванок, важко було когось чимось здивувати. І все ж таки глядачі, присутні на одній з вистав «Аїди» Д. Верді в Київському оперному театрі, були неабияк вражені…

Ось запальний молодий Радамес збирається в далеку дорогу, І жрець благословляє його на ратні подвиги. Спадає завіса, тягнеться страшенно довгий — понад годину — антракт (Радамес блукає в пустелі?). І от, нарешті, починається 3-тя дія, з’являється Радамес, але що це? Невже він так змарнів і постарів за час свого походу? Замість колишнього красеня юнака перед слухачами постав старенький врівноважений мудрець. Замість ніжного ліричного лунає драматичній тенор. Ось тут і розгадка: артист Петро Райчев втомився на важкій для його голосу партії Радамсса і відмовився співати далі. Довелося терміново шукати іншого співака й умовляти його виручити виставу.

Все це не завадило жерцям замурувати нещасних закоханих Аїду і Радамеса!

Український радянський композитор Герман Жуковський з ніжністю, хвилюванням і водночас з легкою посмішкою згадує далекі роки, коли він почав учитись музиці, Бо справді ж, крім трагічних подій, нестатків, важких днів, скільки траплялося й веселих, комічних ситуацій! Ось одна з таких історій.

…Молодого хлопця, що виявив музичні здібності, відрядили з військової частини на навчання до Київської консерваторії — і він з'явився перед педагогами у всій своїй бойовій красі: в довгій не по зросту, шинелі, в будьонівці, з величезною хвацькою кобурою маузера. Оскільки інші вакансії були зайняті, хлопцю дісталась віолончель. Бувши людиною дисциплінованою, він не сперечався. Перші теоретичні ази юнак засвоїв досить легко, важче було навчитися грати. Якось на одному з занять старенький викладач, слухаючи старанні вправи віолончеліста по видобуванню ноти «ля», сердито буркнув: «нижчє!». Той ковзнув пальцем вниз аж до п’іставки, «Вище!» — зарепетував дідок. Учень ковзнув вгору. «Нижче!» — почулося знову. Тоді хлопець кинув Інструмент, схопився з місця і знервованo крикнув: «Вище, нижче, вище, нижче… Скільки ж можна? А це у мене що?» — і багатозначно поплескав по кобурі…

Відома в довоєнні роки українська співачка Лідія Колодуб розповідала:

— Якось на одному з академічних концертів я виконувала романс С. Рахманінова «Кабы знала я».