Музиканти сміються - Муха Антон Иванович - Страница 20

Відомому італійському співакові Беньяміну Джільї робили операцію під наркозом. Артист від хвилювання почав рахувати: «Один… п'ять… вісім…» Лікар попросив його рахувати більш уважно, на що Джільї відповів:

— Пане лікарю, не забувайте, що я опинився в надто важкому становищі: біля мене нема суфлера.

Наприкінці 1890-х років у Петербурзі з великим успіхом йшов балет «Дочка фараона», поставлений відомим балетмейстером Маріусом Петіпа. У першій дії фігурував лев, який ішов по скелі і, вбитий стрілою мисливця, надав униз. Лева «грав» досвідчений статист. Брав за цю «роль» чималі гроші. Одного разу він захворів. Петіпа хотів було відмінити виставу, та свої послуги запропонував інший статист. Петіпа стежив за ходом дії. Ось іде «лев», мисливець пустив стрілу. Та «лев» злякався й не хотів падати в «провалля». Петіпа нервує, показує статистові кулак. Тоді сталося чудо. «Лев» підвівся на задні лани, перехрестився правого передньою й стрибнув униз.

Американський піаніст XIX ст. Леопольд Мейєр прославився деякими дивацтвами. До останньої хвилини він звичайно сидів у залі серед публіки. В критичний момент, коли йому треба було бути на естраді, Мейєр схоплювався з місця, біг поміж рядами й миттю добігав до інструмента. Потому він знімав фрак, закурював сигару й пропонував присутнім, якщо вони хочуть, зробити те саме. Нашвидкуруч виконавши програму, піаніст на «біс» імітував гуркіт, калатання дзвонів, крики тварин, б'ючи для цього по клавішах кулаками, ліктями і… носом.

Яка несправедливість, що його забули! А може це не випадково?

1904 року тринадцятирічного Сергія Прокоф’ма повезли для вступу в Петербурзьку консерваторію. «Вступний іспит, — згадує композитор, — пройшов досить ефектно. Переді мною екзаменувався солідний, з бородою чолов’яга, котрий приніс як свій творчий доробок романс без акомпанементе. Я ж ввійшов, згинаючись від ваги двох папок, в яких лежало: чотири опери, дві сонати, симфонія та чимало фортепіанових п’єс.

— Це мені подобається, — сказав Римський Корсаков, що приймав іспити…»

Про цей випадок зберігся майже стенографічний звіт-лист Сергія батькові на 15 сторінках…

1915 року на прийомі в одного мецената до Прокоф'єва з «чарівною» світською посмішкою підійшов молодий шикарний поручик:

— А знаєте, Сергію Сергійовичу, — сказав він, — нещодавно я був на вашому концерті, слухав ваші твори й мушу сказати… нічого не зрозумів.

— Мало кому квитки на концерт продають… — байдуже відповів Прокоф'єв, гортаючи журнал і навіть не глянувши на офіцера.

Оркестр, виконуючи симфонічну картину «Сни» Прокоф’єва, страшенно фальшував. Після концерту гнічений диригент вибачався перед композитором:

— Ви не сердитеся, Сергію Сергійовичу, за всі наші фальшиві ноти?

— Даруйте, — відповів композитор. — Тут взагалі по було жодної правильної ноти. Я цей твір і вважай за чужий.

Композитор і піаніст О. Черепнін (син відомого російського композитора А Черепніна) розповідає, що на початку століття в колі його друзів існував одностайно підтримуваний культ Прокоф'єва. Захоплення молоді своїм куміром було настільки велико, що вони вирішили навіть вести літочислення з 11 квітня — дня народження Прокоф'єва. I ось одного разу в цей день Прокоф'єву було надіслано поздоровлення… з Новим роком.

Відповідь прийшла негайно: «Поздоровляю з днем вміщення до божевільні».

Одного разу в московській «Кав’ярні поетів» Прокоф’єв грав свою фортепіанову славнозвіслу п'єсу «Наслання».

В цей час у залі був Маяковський. Він сидів за одним із столиків і щoсь вихоплено малював.

Наприкінці вечора Прокоф'єв одержав свій портрет з написом «Сергій Сергійович грає на найніжніших нервах Володимира Володимировича».

У 1919 році в Чікагському оперному театрі готувалась вистава опери Прокоф’єва «Любов до трьох апельсинів». Подіями зацікавились «апельсинові королі». Один з них запропонував дирекції театру велику суму за те, щоб йому дозволили вивісити в фойє плакат. На плакаті були зображені величезні апельсини, а внизу напис: «Ці апельсини надихали Сергія Прокоф'єва. Він вживав фрукти лише нашої фірми!»

Розмовляючи з репортером, славнозвісний скрипаль Кльман, посміхаючись, сказав:

— Коли тринадцятирічним хлопчиком я дебютував у Перліні, всі говорили тоді: «Невже це виняток? У такому віці!..» Тепер, коли мені сповнилось 70 літ, усі кажуть те саме.

Якось учень поскаржився своєму педагогові, професору Ленінградської консерваторії М. Черепніну, що в нього не виходить романс і попросив поради.

— Зробіть дуже просто, — відповів Черепній, — напишіть десять романсів, киньте їх у грубку, одинадцятий вийде як слід.

У кінці минулого і на початку теперішнього століття деякі віртуози широко використовували для реклами свої звання і нагороди. «Кавалер командорського хреста Ордена корони італійської, командорського хреста іспанського Ордена Ізабели католицької, командорського хреста (з діамантами) болгарського Ордена Заслуги, командорського хреста турецького Ордена Моджида, офіцерського хреста австрійською Ордена Фраица Йозефа, великої золотої медалі короля баварського» — так афішував себе останній з учнів Ліста, відомий піаніст Еміль Зауер.

Точнісінько, як деякі сучасні лауреати!

Один з найстаріших німецьких диригентів Гермам Шорхон славився своєю пунктуальністю. Він вимагав від оркестрантів, що виступали під його керівництвом, найсуворішої дисципліни. Разом з тим Шорхену не бракувало й гумору. Про це свідчить ось такий випадок, що трапився з ним у Цюріху.

Прийшовши на першу репетицію симфонічного концерту з місцевим оркестром, диригент помітив, що музиканти запізнюються. Нарешті, зібралися, здавалося 6, усі, але диригент сказав, що немає першого трубача і що без нього починати репетицію неможливо — доведеться почекати. Послали по трубача. А коли через хвилин п'ятнадцять той прибіг, на ходу вибачився і почав швиденько перегортати ноти Шерхен спокійно постукав паличкою по пультові й звернувся до самих струнних:

— Отже, панове, почнемо з «Маленької нічної серенади» Моцарта.

Одна французька балерина виступала в маленькому балеті, що його написали А. Онеггер і А. Хеллс. Але, цілком природно, зірка не могла пожертву вати особистим успіхом ради сучасної музики. Закінчувала вона свій виступ трьома мазурками Ф. Шонена. Після вис гави одна дама, що трохи була знайома з Артуром Онеггером, підійшла до нього й, потискуючи йому руку, з хвилюванням промовила: