Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 26

Єлизавета вийшла з церкви, прийшла до палацу, зайшла до свого кабінету. Сиділа, втупившись поглядом у вікно. Думала: що воно таке — кохання, адже Палазя не красуня, така собі, а Василь хлопець гарний, чорночубий, голубоокий, широкоплечий. А чи її, Єлизавету, любив коли — небудь хтось отак? Ні. Вона сама підбирала собі коханців: на рік, на півроку, на місяць, на один раз. Зайшов Олексій, сів на стілець поруч. Він завжди тонко вловлює її настрій. Поклав свою руку на її. Яка це була рука: впевнена, заспокійлива, добра, ласкава. І враз їй засвітилося в грудях: чому ж її любив і, мабуть, любить і досі оцей чоловік? Любив не якоюсь шаленою любов’ю, а любов’ю тихою, ніжною, м’якою, теплою. Вона повернула голову й зустрілася з ним поглядом. В його очах світився вогник співчуття. Але вона неправильно прочитала його, їй захотілося одразу віддатись йому. Вона повела його в діамантову кімнату, куди вхід був усім суворо заборонений. Кохалися на дивані—отоманці в незручній позі — диванчик був куций. Полум’я з трисвічника всіма кольорами грало на самоцвітах.

Єлизавета зайшла до приймальні, і їй одразу впав у око постачальник заморського краму та коштовностей, вона ступила до нього; це ж він прийшов запропонувати якісь новинки, він же простягав їй назустріч руки з неоплаченими чеками. З несподіванки вона аж відсахнулася. Її заступив від кредитора начальник гардеробу Чеглоков, почав виштовхувати постачальника за двері. Імператриця спаленіла, швидко пішла до кабінету, в якомусь тумані почала відчиняти й зачиняти шухляди столу. І враз — асигнації. Чотириста рублів. Подзвонила в дзвінок, наказала покликати Чеглокова. Дала йому гроші:

— Піди наздожени, а то він більше нічого не дасть. А гроші мені віддаси через місяць.

В державній касі — жодної копійки. Блискучий двір, карети з дзеркалами в шпицях, діаманти, а на вулицях люди в дранті, схожі на звірів, солдати у французьких мундирах, пуд хліба вартує двадцять шість копійок, а пляшка шампанського руб п’ятдесят, на столах у вельмож щодня виноград і персики — по ці заморські фрукти їздять поштовими дорогами до Астрахані й Києва — та стоїть шампанське, а на столах у бідноти немає хліба. Врешті імператриця видала указ проти розкоші, суворо регламентувалося, за яку ціну якому класу дозволено купувати шовк (першому не вище чотирьох рублів, нижнім заборонено зовсім, мереживо — не більше чотирьох пальців завширшки), але коштів у казну це не принесло. На двір видатки не зменшувалися. Щоправда, трохи причепурили Петербург, поклали набережні на рукава Неви, з’єднали мостами з центром Васильєвський і Аптекарський острови. Великі недоплати в казну сталися через повернення монастирям забраних у них маєтностей, а також заборону постою війська в них, йшла війна, і монастирі не брали до себе поранених, ті лежали просто на вулицях. Імператриця особливо опікувалася своїм двором і церквою, видала навіть указ саджати на ланцюг тих, хто розмовляє в церкві, — дворян садити на шовкові шнурки. Єлизавета, дарма що підупала здоров’ям, і далі з вечора до рання витанцьовувала на балах, влаштовувала маскаради та всілякі ігрища. Така двоїста була її душа. Розпуста при дворі цвіла пишним квітом, проти неї ж імператриця видала цілий ряд указів. Особливо розгнівило Єлизавету, що в самому Петербурзі, просто в неї під носом, на Вознесенській, якась Дрезденша зняла дім, там розлучені жінки та звабливі дівиці влаштовували інтимні побачення з офіцерами гвардії та професорами Академії. Офіцери викрали дружину у якогось гренадера, її купив поет — академік Тредіяковський і не хотів віддавати, віддав тільки після втручання імператриці. Розправу над Дрезденшою чинили батогом, так само й над слугами, з допомогою яких поміщик зґвалтував кріпачку. Спочатку Єлизавета присудила йому одружитись, а потім поміняла цей присуд на інший: щоб заплатив двісті рублів.

Імператриця повернулася з лейб — компанії, де піднімали келихи за тих, хто отримав вищі звання. Була в гвардійському капітанському мундирі, вона взагалі любила одягатися в чоловіче, особливо військове. Щоправда, Єлизавета розповніла, мундир тиснув, він трохи не тріщав на попі, яка в мундирі видавалася ще більшою, і, однак, усе такою ж звабливою. Це особливо відчували обидва фаворити — колишній, Олексій Розумовський, і нинішній, Іван Шувалов. У погляді Івана світилася втомлена хтивість, Розумовського — прихильне замилування, чоловічо — батьківське. На столі в Єлизавети, як і завжди, лежала гора паперів, які вимагали невідкладного розгляду. Розмовляла про щойно відкриті університети та гімназії, семінаристами яких мали поповнюватися університети. Академія зміцніла, з’явилися свої академіки: Ломоносов, Тредіяковський, Котельников, Козицький, Розумовський, Сазонов, одначе для університетів потрібно було запросити чимало вчителів з — за кордону, надто вправних у прикладних науках: у хімії, фізиці, географії. Московська слов’яно — греко — латинська академія готувала тільки священиків, там навчались ченці, вихідці з монастирів давньої Московії, які самі нічого не знали. Запросили кількох чоловік з Київо — Могилянської академії, але того було мало. Все впиралось у відсутність грошей. На минулому тижні на гімназії було додатково виділено шість тисяч рублів, але Єлизавета тут же забрала їх назад — на два кольє. Сперечалися, яких і звідки вчителів запрошувати.

— Нам потрібно німців, — говорив Іван Шувалов, який останнім часом пильно опікувався Академією. — Скрізь у Європі панує німецька наука. Ось Фрідріх, він увів спеціальні курси фізики навіть у кадетських корпусах.

— А по — якому Фрідріх розмовляє і пише? — примружила свої гарні очі Єлизавета. — Германія є ученицею Франції. Один Вольтер чого вартий.

— То ж його й прогнали з Франції, — відповів Шувалов.

— А він переступає через усі кордони, — підтримав імператрицю Петро Шувалов, брат фаворита, який правив Сенатом. — А ще ж Расін, Буало.

Єлизавета повернула голову до Розумовського.

— А що ти скажеш, Олексію?

Іван Шувалов пхикнув у кулак, мовляв: «А що він скаже, малоосвічений мужик. Він про волів може…»

— Все, що ви кажете, — так, — як завжди спокійно, з легкою іронією відказав Олексій. — Але Московія — єдина країна, де з презирством ставляться до всього свого, і до мови насамперед, хоч своє погане намагаються нав’язати всім інородцям. Отож оце ваше іноземне виховання веде до незнання свого рідного.

Всі сиділи ошелешені. А Єлизавета тріумфуюче подивилася на Івана Шувалова: от тобі й мужик, от тобі й темний. Вона видавала себе прибічницею всього московітського, послідовницею Петра й, трохи жартуючи, навіть називала себе націоналісткою.

А Олексій бавився блискучим ґудзиком на своїм, схожім на кунтуш, камзолі, й казав далі:

— Ось я був у селі й по дорозі спинився в одного священика. Вся його бібліотека — дві книги: одна нашого Яворського про камінь віри, й друга — Житіє святих. Його племінник від безділля вивчив ці дві книги й здобув славу великого вченого. А ще потім йому до рук потрапила книжка геометрії, він вивчив фігури, не знаючи їхнього смислу, малював їх, і його вважають чаклуном. А школи в селі немає. Й ніде по Московії немає шкіл. Звідки ж взятися вченню?

— А у вас, у Хохляндії? — спалахнув Іван Шувалов.

— У нас завжди були школи. Оддавна. Братські. І тепер є. І церковні, і світські. І Академія в нас.

— Так, так, — підкинув Воронцов. — Он Теплов пише, що твій Кирило збирається відкрити ще дві академії, одну в Києві, а другу в Батурині. Щоб утерти носа столичній.

Самостійність гетьмана давно викликала в Петербурзі невдоволення. Йому заборонили затверджувати виборних полковників, оточили всілякими радниками, підпорядкували Сенату Київ, скасували внутрішнє мито, аби гроші не йшли в гетьманську скарбницю. В його діяльності бачили прагнення до утворення монархічної держави. Олексій нічого не сказав, тільки переглянувся з Єлизаветою, вони зрозуміли поглядами одне одного. Розуміли ще з тієї далекої ночі, коли говорили про своїх дітей.