Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 25

— Київ одрізали під пряме правління Сенату, — вів мову кошовий. — І мито одібрали… Ваш наглядач Теплов думає, що він за цяця?

Кирило не знав, що відповісти. Теплов з ним од давніх днів, опікувався ним за кордоном, опікується й тут. Опікується по — своєму, по — московському. Україна йому чужа, потрібна, як підлегла земля. Він ніяк не може примиритися, що гетьман виговорив у імператриці вільний відхід селян — українців, він каже, що всіх їх треба повернути в холопи. Нервує його й уведення нового строю в козацькому війську.

Кирило вирішив сказати тільки про останнє.

— А нащо цей новий стрій? — запитав кошовий.

— Щоб військо було міцніше. Так тепер по всій Європі. Ходити колонами кепсько, артилерія стала сильною, валить людей сотнями. Все — таки лінійний стрій ліпше. А військо нам потрібне міцне, — сказав, а подумав, що невідомо кому потрібно міцне військо: Московії чи Україні.

Милошевському кортіло запитати про це прямо:

— Сенат намагається вищипнути то те, то се, але натомість наші здобутки більші. І з панщиною, і з військом московським, яке вже майже все виведено, і землю великоросам у нас заборонено купувати.

— Зате обсіли наші степи серби, волохи, особливо серби з генералом Хорватом, півстепу одпанахали. Вони Москві служать вірно.

— Так уже й півстепу.

— Множаться й множаться. І то неспроста, то опора московітів, коли що…

— Коли що?

— Всяке може статися.

Кирило задумався. Помре імператриця, або станеться новий переворот, тоді й тут заворушиться. Сил — то справжніх немає. І яке йому до того діло? Йому і всій його родині. Він — камергер, граф, генерал — фельдмаршал, кавалер усіх найвищих орденів, усі його родичі — двоюрідні, племінники, зяті — при посадах, усі отримують жалування, мають маєтності. От тобі й «коли що?». Душа хиталася на терезах.

— Нині все йде на добре, — мовив твердо. — Імператриця любить наш народ. Наша зброя нині — рахманне, лагідне слово.

— Вона не вічна, — мляво відказав кошовий. — Прийде новий Пйотр… А в нас уже й тіні колишньої свободи немає.

— А коли вона була? Гетьмани гризлися.

— Але були козаки. Була міцна Січ. А нині… Що ми залишимо нащадкам?

— Ви вже побували в турків, — сказав гостро.

— То одвічні вороги. З ними все зрозуміло. А тут… Думав думу Богдан, та не додумав.

— Ти й на це важишся?

— Я ні на що не важуся. Бо хто я такий і що можу зробити? З ким?

Їх розносило. Пливли в різних човнах. унизу заревів ведмідь. Попідводилися, пішли до двору. Від лісних воріт трюхикав лис з півнем у зубах. Півень на своє лихо видряпався з курника. Це півень — царик, який першим вилупився з — під квочки, він служить господареві замість дзиґарів — будить його — і відлякує всіляку нечисть, найперше відьом і чортів.

Кирило Розумовський від’їхав додому з твердим наміром триматися в своїй діяльності попереднього напрямку.

Їдучи назад, нарвалися на немирних татар. Це сталося на Інгульці. Татари ховалися в очереті. Він їм став тарчею, він їм і завадив. Вихоплювалися зненацька, але земля під копитами була грузька, коні басували, й гетьманська охорона встигла оговтатися. Кілька чоловік вихопили рушниці, а далі почалася січа. Четверо чи п’ятеро козаків обступили гетьмана. Він теж добув шаблю. Й потім похвалив себе, що взяв шаблю натомість дзиґи — шпаги. Татари по убранні побачили, що то якийсь значний вельможа, перли на нього. Двоє охоронців упали вражені стрілами: один — у груди, другий — у шию. І вже великий одноокий татарин заніс шаблю. Кирило встиг захиститись, витримав удар. Татарина застрелив з пістоля один з охоронців. Кілька вцілілих татар кинулися навтьоки, гнатися за ними — марна справа, татарські коники — як вітер. Двоє подалися в очерет, перепливли Інгулець — він тут неширокий і неглибокий. Одного наздогнала куля на тому березі. Козаки з’їхалися докупи.

— Звідки вони тут узялися? — сказав молодий чорновусий козак і хвацько підбив шапку. — Наче ж далеко од їхнього степу.

— Це — татарські прибиші, вони бродять, як і наші прибиші, де заманеться.

Кирило почувався задоволеним собою: не злякався, не сфрасувався, мався гідно, й це бачили козаки. Вони знімали з убитих татар зброю, сідла з коней. На постоялому дворі пили горілку вволю.

Кирило сидів у глибокому кріслі й переглядав журнали, які надходили йому, — «Гуфланд», «Лондонський кур’єр», «Журнал де Франфорт», «Ла декад філософік…» — і поринав у те далеке, колишнє безжурне життя, і вчувався йому щебет юних француженок, і від тих споминів медялася голова. І часто, розігрітий споминами, підводився та йшов на другу половину будинку до дружини. Вона боронилася, казала, що зараз день, що може хтось зайти, що треба гамувати себе, а він пестив її, казав ласкаві слова, й врешті вона здавалася. Мали вже шестеро дітей, а вона лишалася все такою ж тонкою в талії, все такою ж звабливою, принадною. Вона не допускала ні до якої вульгарності, ні до яких надмірностей, але кохалася вміло, ласкаво, щиро, а він шепотів їй ніжні слова й кохав невситимо, палко.

Вертався на свою половину. Перейшов передпокій, вступив у довгий вузький коридор. І враз побачив, як з — під зовнішніх дверей просунувся білий аркушик. Нагнувся і взяв його. Це був лист до нього.

…Тиждень сотник Парафіївської сотні Прилуцького полку Ворочок добивався до гетьмана, й те йому не вдавалося. Хотів відвести від себе позов і не міг. Навіть генеральний суд відмовив йому. Ворочок у себе в домі виклав кахляну піч, на якій двоголові орли. Хтось доніс на нього, прийшли райці, і в полковому суді йому наказали піч розкидати й виплатити штраф сто рублів за посміяння над царським символом. У своєму листі на ім’я гетьмана Ворочок писав, що кахлі він купив на ярмарку в московіта, там було багато таких кахель. І ось Ворочок якось прибився на гетьманський двір. Там саме носили до покоїв якісь шафи, Ворочок підпер одну плечем і зайшов до коридору. Але далі — зась. У кінці коридору стояв вартовий, шафу понесли без нього. Він притулився в кутку, де висіли дорожні плащі та киреї, і, обезнадіявшись добитись до гетьмана, підсунув своє клопотання під двері. Потупавши трохи, злякавшись, вирішив дременути, і в цей час з — під того боку дверей висунувся аркушик. Він ухопив його. Там було написано: «Генеральному судді, видати ордер: штраф не платити, піч не руйнувати, в орлів позрубувати голови. Граф Розумовський». Кирило розумів безглуздість рішення полкового суду, але всі боялися, царська канцелярія діяла, отож і генеральний суд залишив рішення без змін. В генеральному суді дивувалися дивом, як це сотник зумів так швидко добитись до гетьмана, ще вранці він оббивав пороги суду. А радий сотник їхав лісом, обмахувався од мошви зламаною горіховою гіллякою й посміхався у руді вуса.

Того дня гетьман видав універсал: скарги приймати й розглядати без затримки, для цього виділити двох підсудків.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Єлизавета стояла в церкві й дивилась на образ Божої Матері, вона тільки раз подивилася на труну, в якій лежав Василь Тализін, і одразу відвела погляд: боялася, що покійник їй присниться. Василь — самогубець, він кинувся з містка в канал, коли був відкритий шлюз і там бурунила вода, його витягли вже мертвим, самогубців не можна відспівувати і ховати на кладовищі, але Єлизавета сказала, що парубок упав з містка, і його відспівували, як і всіх інших християн. Єлизавета почувалася трішки винуватою у його загибелі. Василь працював підручним золотаря. Єлизавета, коли заходила до золотаря, то одразу бачила великі голубі ніякові очі парубка — він закохався в камеристочку Палазю, закохався безнадійно, Палазя стоїть у церкві на обідні, а він не зводить з неї очей. Єлизавета віддала Палазю за лікаря, вона любила віддавати фрейлін, камеристок і навіть простих служниць заміж, сама одягала їх під вінець і роздягала перед тим, як мають лягти в шлюбну постіль, а тоді ще й дослухалася під дверима першого тонкого скрику. Василь не зводив з Палазі погляду, і коли вже вона стояла на обідні в церкві поруч з чоловіком. Лікар був кощавий, вирячкуватий, з довгими, як у мавпи, руками, він теж давно запримітив той Василів погляд і помщався на Палазі: повернувшись із церкви, одразу брав її, брав грубо, в принизливій позі, здебільшого ззаду, ще й щипав.