Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій - Страница 27

Ні, не могло так статися. Ніяк не могло. Бо весь час він тягнув за собою мітлу, яка знищувала сліди. Якби він сам розвернувся й пішов на північ, то ніяких слідів він би не бачив. Їх просто не могло там бути. Він не міг іти по слідах назустріч!!! Мітла знищувала сліди!!!

Лисий кинув на неї погляд, і йому здалося, що вона єхидно хихотить. Звичайно, мітла — вона і є мітла. І хихотіти вона не може. Але тут йому все стало зрозуміло. Тобто, ясна річ, далеко не все. Але всі ці божевільні події набули якогось змісту. У них з'явився автор, отже… Що «отже»?

Задуха, втома, самотність, від якої він уже відвик, — усе це заважало зробити якийсь висновок. Мітла все це накоїла? Швидше за все. Навіщо? Просто аби накапостити? Можливо. Що робити далі? Невідомо.

Раптом він відчув, що все роздратування знаходить вихід: він почав думати про Лелю і в усьому звинувачувати її. Мила вона, чистила всі ці відьомські причандалля! Щоб вони не вважали нас чужими! Аякже!! Розлючений, Лисий скочив на ноги, схопив мітлу і з силою пожбурив її кудись за кущі.

Це невеличке зусилля його трохи заспокоїло. Він знову сів на пісок і замислився. А може й не замислився, а просто застряг на одному запитанні: що робити?

Підступна мітла

Відповіді на це запитання не було. Натомість Лисий знову згадав повчання старого Інженера.

«Страх, роздратування і лють потрібні людині для того, щоб вона могла бути мудрою. Але стати мудрою вона може лише тоді, коли навчиться опановувати ці почуття.»

Хлопець похолов, зрозумівши, що він не просто порушив цю настанову, а порушив у найгірший спосіб: через його нестриманість могло бути завдано величезної шкоди не лише йому, а й решті дітей. Хоч як підступно повелася з ним мітла, але ж без неї не можна літати на ступі!

Лисий підхопився на ноги й побіг шукати мітлу, а як треба — то й просити в неї вибачення.

Він оббіг навколо чагарника, під яким сидів, і через який викинув мітлу. За ним майже зразу починався інший масив заростей. Між ними мітли не було. Малоймовірно, щоб Лисий так сильно запустив клятий віник, що той залетів аж у ті зарості. Але якщо так, то це дуже погано. Мітла могла ввійти між гілками держалном уперед. Як її тепер знайти?

Але шукати треба. Лисий витяг із піхов шаблю й заходився рубати чагарі. Тут і впали перші краплі дощу.

Хлопцеві стало млосно. Куди ж вони сховаються? Були б підготувалися до дощу, якийсь навіс зробили, але ж напевне не до того було. Шукали Лесика! А може, не шукали? Може, подумали, що він їх кинув? Звісно, так і подумали. Лисий ладен був крізь землю провалитися від сорому. Не мітла винна, а він сам. Його неуважність і самовпевненість винні!

Дощ упав суцільною водою. Лило страшно. Лисий задер голову й підставив роззявлений рот під пасма води. Він пив і пив, ризикуючи захлинутися. Потім відкрутив баклажку, склав долоні лійкою, і таки досить швидко вдалося наповнити баклажку. Сам він був мокрий до кісток. Скинув з себе весь одяг і почав митися. Стало холодно.

А як же дітям? Він знову подумки повернувся до них. І знову на душі стало невимовно гидко. Підібрав шаблю й далі взявся рубати мокрі кущі.

Робота була не з легких. Просто з плеча рубати було ризиковано. Під удар могла потрапити мітла. Він рубав і рубав, але мітли все не було. З кущів повилітало кілька пташок і почали з галасом крутитися над його головою. Лисий не звертав на них уваги. Але поведінку їхню зрозумів, знайшовши цілий скарб — спочатку одне гніздо з двома досить крупними яйцями, а потім іще три гнізда. Вийшло точно по яйцю на кожного… Ні, він мусить знайти їх! Але спершу треба знайти мітлу.

Лисий не зчувся, як вирубав цілий зелений острівець. Мітли в ньому не було! Він повернувся на те місце, з якого викинув її. Може, не туди кидав? Хлопець побіг навколо чагарів. Немає. Може, вона зачепилася за гілля того острівця, через який він її перекидав, і впала всередину?

Дощ припинився, і зразу ж вийшло сонце. Лисий розвісив одяг на кущі, щоб висох.

Невже доведеться рубати ще й ці зарості? Ще раз оббігавши все довкола, Лисий таки почав їх рубати. Високі мокрі пагони, підтяті шаблею, падали йому на голову, боляче дряпали голе тіло. Він знайшов іще кілька яєць, знову весь змокрів — тепер від поту й мокрих кущів, але мітли не було й тут.

Сонце вже хилилося за обрій, коли він, виснажений і геть збентежений, втратив останню надію. Він сів на пісок і завмер, обхопивши голову руками. Нічого безглуздішого трапитися не могло. Він не мав мітли, дощ позмивав усі можливі сліди, він не мав ніякого уявлення, куди йти на пошуки Лелі й дітей…

Лишалося одне: вирушити на південь, викинути з голови все, що з ним сталося протягом останніх днів, забути про дітей, забути про Лелю, виконати те, що він мусив виконати. А на зворотньому шляху…

А на зворотньому шляху він так само не зможе їх знайти. Він просто більше ніколи їх не побачить — ні балакучу Марічку, ні такого відважного і вправного Івася, ні розважливого й винахідливого Василька, ні мовчазного Петруся, який у всьому міг розібратися, ні дівчаток… Лисий завив, як поранений вовкулака.

Але він опанував себе — так, як учив його старий Інженер. Він підвівся, витер сльози й почав одягатися. Одяг був іще вогким, але то пусте. Залишалося тільки взутися й начепити зброю, коли над головою почувся пронизливий писк кажана.

Це мені почулося, подумав Лисий. Цього не може бути. Просто не може бути. Він не підводив голови. Писк повторився — ще пронизливіше й голосніше. Хлопчик подивився в небо.

Над ним кружляла ступа, а над нею в сонячному промінні палала руда грива.

Володар пісків

Вона приземлилася перед ним так різко, що він мимоволі ступив крок назад, перечепився через свої черевики, які досі валялися на піску, й з розмаху сів на землю. Леля розсміялася, вискочила зі ступи, подала йому руку й допомогла звестися на ноги. Не рознімаючи рук, вони стояли очі в очі й мовчали. Ще ніколи в житті Лисий не почувався таким щасливим.

— Що з тобою сталося? — нарешті запитала Леля.

Щоб відповісти їй, треба було дуже багато говорити. А він відчував, що й кількох фраз не зможе зараз стулити докупи. Тому, майже як завжди, відповів запитанням на запитання:

— Де ти знайшла мітлу?

Леля розсміялася.

— Взувайся вже, потім поговоримо.

Якби не ця пропозиція, то невідомо, скільки б вони ще так стояли, не в змозі роз'єднати руки.

— Ви що, десь тут недалеко? — поцікавився Лисий, струшуючи пісок зі ступнів і взуваючи черевики.

— Якщо йти пішки, то години зо дві, — відповіла Леля.

У призахідному сонці її обличчя здавалося зовсім червоним. Лисий сидів у затінку, але відчував, що й сам зашарівся.

— Я нічого не розумію, — промовив він, але радше не для того, щоб почути відповідь, а щоб щось сказати, щоб не запала мовчанка, яку потім розірвати буде просто неможливо. — Де ти взяла мітлу?

— Ніде не взяла. Вона сама прилетіла, — відповіла дівчинка. — Ми тодзі зразу зрозуміли, шо з тобою шось сталося. А шо сталося?

Лисий закінчив взуватися й, сидячи на піску, подивився їй в очі. І вирішив розповісти все, як було.

Вона слухала дуже уважно, не перебивала, не ставила уточнюючих запитань. Тільки на самому початку розповіді також сіла на пісок, обличчям до хлопця.

— Я тут усе повирубував, шукав її, — розвів він руками. — Яєць он скільки знайшов, а вона, виявляється полетіла до тебе…

— О, яка буде вечеря! — вигукнула Леля, побачивши знайдені яйця. — Молодець!

Він підвівся першим і подав їй руку. Вона скористалася допомогою, але руку тут же забрала. Взявшись за край ступи, Леля на мить завмерла, потім повернула обличчя до Лисого й серйозно промовила:

— Це дуже дивно. Я зараз згадала, що в дорозі зі мною було майже таке саме: ми йшли на південь, а потім раптом я побачила під ногами свою цінь. Я не звернула уваги, думала, просто заблукали. Але чомусь повернула не на південь, а на схід. Ніби шось мене на південь не пустило… — І вона полізла в ступу. — Ну шо, спробуємо вдвох?