Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій - Страница 26

Лисий ішов останнім і тяг за собою мітлу. Це було справді якесь диво. Навіть на піску не лишалося ніяких слідів — взагалі ніяких. Якщо й справді вона ще й запах відбивала, то кращого подарунку від баби Яги годі було чекати.

Поріз на плечі Василька зовсім зажив — за якихось півдня. Тож казанок теж міг бути дуже корисним. Шкода, звісно, що не знайшли живої води, але що ж… Якщо пощастить, вона не знадобиться. Ну, і ступа, звичайно, дуже корисна річ. Особливо для розвідки й полювання.

Опівдні надибали кілька великих плодових дерев — яблуня, слива, абрикоса-кисличка. Тут же й малинник. Колись, мабуть, був сад — і ще зовсім недавно. Але зараз усе заросло молодими пагонами. Ще трохи, і вони заб'ють дерева, вип'ють усі соки. А самі й не родитимуть.

Сам собі дивуючись, Лисий дістав з піхов шаблю й повирубував під деревами зарості. Понаїдалися, а потім Леля полетіла в розвідку. Повернулася вона за кілька хвилин, протягом яких малеча відпочивала.

— Далі на схід ріка, — сказала вона. — Багато старих напівпересохлих рукавів. Я не хотіла підлітати ближче, але там біля ріки хтось є.

— Хто? — насторожився Лисий.

— Не знаю, не роздивилася. Але дуже схоже на вовкулаків.

— Сплять?

— Ні… Отже не вовкулаки, — здогадалася Леля. — Їх семеро, всі голі.

— Чоловіки чи жінки?

— Не знаю, не роздивилася здалеку.

Лисий роздратувався.

— Ну, груди в них є?

— Я знаю, чим відрізняються жінки від чоловіків, — в'їдливо сказала Леля. — Але не роздивилася.

— То може, вони були вдягнені?

— Сам полети й подивися, — образилася вона.

— Не ображайся, просто треба ж знати, з ким, можливо, доведеться мати справу. А де вони?

Леля розрівняла невеличкий простір на піску й почала малювати, примовляючи:

— Отут ми… Тут сонце… Тут річка, тут — ота група.

— Русалки, — вирішив Лисий.

— Можливо, — погодилася Леля. — А тут — на південь — починаюцця піски. Дерев дуже мало, здебільшого чагарі, але ріденько одне від одного — великі галявини.

— Як біля вовкулачого табору? — уточнив Лисий.

— Приблизно так. А може, ще й рідше. На захід я не літала — ступа почала втомлювацця. Ми цих русалок — якщо це справді русалки — не знаємо. Краще нам до них не наближатися.

— А вода?

— Якщо підемо на південь, а через пару годин повернемо ліворуч, то там знайдемо струмок. Тільки не знаю, яка в ньому вода.

Лисий задумався, погладжуючи свою голу голову. Польоти на ступі, безперечно, хтось міг бачити. Якщо баба Яга й лішак почнуть уночі їх переслідувати, їм напевне хтось повідомить, що діти пішли на південний схід, два сеанси польотів — краще за будь-які сліди на піску. До того ж і русалки. Треба повертати праворуч, ближче до великої ріки.

Але там точно води немає. Втім, до ночі їх, швидше за все, ніхто не переслідуватиме. Лішак із хати не виткнеться, а бабу Ягу він, слід гадати, не будитиме. Це не в його інтересах. Убивати — також навряд, бо немає заради чого. Все, що було цінного, діти з її хати забрали. Чи не все?

— Гаразд, — нарешті погодився Лисий. — Ідемо на південь, потім повертаємо на схід. А тоді вирішимо.

Вирішили, що попереду йтиме Леля, яка тепер краще орієнтується на місцевості. Лисий замикав колону.

Вода в баклажках скінчилася. Почала даватися взнаки спрага. Сонце припікало, ще й немилосердно парило. Небо було чисте, але все говорило за те, що буде дощ. Піт заливав очі, між лопатками текли ручаї, Лисий весь час совав по спині колчан зі стрілами. Ноги вгрузали в пісок, але мітла справно замітала всі сліди. Якщо опустити голову, тоді криси капелюха надійно ховають обличчя від прямих сонячних променів. Але так нічого не видно довкола. Лисий зрозумів, як важко йти позаду — розслабляєшся й перестаєш стежити за дорогою. Він вважав, що брав на себе важчу роботу, йдучи попереду, а вийшло, що Лелі було значно важче — вона тільки мовчала про це.

Їм доводилося весь час обходити непролазні зарості чагарників; якби виникла небезпека, сховатися було б просто нікуди. А ось і вона. Дитячі сліди перетнули зовсім свіжий слід стада кабанів. Вони йшли ліворуч. Мабуть, на водопій. Як же це Леля його не помітила зі ступи? Лисий обернувся, щоб подивитися, чи знищила мітла й кабанячі сліди. Виявилося, що не тільки не знищила, а ще й відновила. Жодної ознаки, що кабанячий слід хтось перетинав.

Розглядаючи сліди, Лисий трохи забарився й тепер кинувся наздоганяти дітей. Він біг по їхніх слідах, а тінь кумедно плазувала перед ним по нерівному піску, переливаючись через краї слідів, накриваючи травинки.

Лисий зупинився як вкопаний. Цього не може бути. Тінь не може бігти перед ним, якщо вони йдуть на південь! Невже Леля втратила орієнтацію і зробила коло? Зараз вони не наближаються до Руїни, а віддаляються від неї! Лисий знову побіг навздогін, щоб зупинити Лелю й дітей. Сліди вели на північ, але наздогнати хлопець ніяк не міг. Йому здалося, щось подібне з ним уже колись було. Він пугукнув. Відповіді немає. Потім спробував закричати кажаном, як Леля. Вийшло не так добре, як у неї, але досить голосно. Відповіді знову не було. Як же він міг так відстати!

А потім побачив, що біжить не навздогін, а назустріч слідам. Лисий знову зупинився. Помилки бути не могло — діти пройшли в зворотньому напрямку. Він обернувся на південь. Сліди обривалися. Там, звідки він прийшов, взагалі не було ніяких слідів — навіть його власних. Після хвилинного очманіння Лисий зрозумів, що це якраз правильно — мітла знищила всі сліди за ним. Але ж він ішов назустріч дітям! Отже, вони пішли далі на південь, а він, очманівши від спеки й задухи, якось примудрився розвернутися й піти в протилежному напрямку.

Лисий розвернувся й побіг на південь. Він уже вирішив не замітати сліди, просто поклав мітлу собі на плече. Він біг і біг, але ніяк не міг натрапити на те місце, де збився зі сліду й пішов у зворотньому напрямку. Ось він перетнув сліди кабанів. Вони пройшли на захід. А тоді, коли він побачив їх уперше? Здається, тоді вони йшли на схід… Він уже нічого не розумів. Десь тут він проходив, мітла ще тоді відновила кабанячий слід…

Стоп. Мітла відновила слід!

Лисий опустив мітлу й пройшовся нею по кабанячих слідах. Вони не зникли, але якось змінилися. Ніби те саме, але… Але змінився напрямок! Тепер кабани, виглядало, пробігли не на захід, а на схід. Виходить, мітла знімає верхній шар сліду й відновлює попередній. Якщо йти з нею по кабанячому сліду, рано чи пізно вона відновить сліди дітей. Але в який бік іти — на захід чи на схід?

Насамперед треба заспокоїтися. Треба сісти на пісок і подумати, все ретельно зважити. Тільки не тут — на кабанячій стежині, а відійти від неї подалі. Відійти, звичайно, на південь, ближче до мети.

Лисий прочвалав іще зо дві сотні кроків і сів під кущем на пісок. У затінку було легше.

Отже, треба спробувати згадати, коли він повернув на північ. Сам він повернути не міг — весь час ішов по слідах дітей. Найгірше ж те, що від дітей він ніколи не відставав. Тільки коли роздивлявся кабанячі сліди. Але це було недовго. Вони не могли відійти так далеко за цей час.

Стривай-но, зупинив він сам себе. Якщо вони йшли перед ним, то це вони повернули на північ і не помітили того. Може таке бути? Звісно, ні, але ж він ішов на північ! Тінь же бігла перед ним — Лисий це добре пам'ятав.

Тобто виходить так, що Леля мимохіть заблукала, весь час змінюючи напрямок руху, щоб обійти хай і нечасті, але досить великі за площею й дуже високі чагарі, зрештою випадково повернула на північ. Лисий ішов останнім, він був розслаблений, тому й не одразу помітив це. Але коли помітив, почав бігти наздоганяти дітей — і не зміг наздогнати. Отут уже ніяка логіка не працювала. Хай вони несуть ступу на рогачі, хай вона майже нічого не важить. Але це все одно ноша. До того ж не могла Марічка так швидко ходити, щоб Лисий бігом не зміг її наздогнати!

З іншого боку, намагався Лисий думати розсудливо, з'ясувавши, що вони йдуть у протилежному напрямку, він побіг по їхніх слідах, аж раптом помітив, що біжить назустріч слідам. Чи не могло статися так, що він сам якимось чином перекрутився на місці й пішов на північ — по тих самих слідах, тільки в іншому напрямку, весь час збільшуючи відстань між собою і дітьми?