Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій - Страница 52

Всі засміялись. Ох не дочекалася цієї пропозиції Марічка!

Зрештою розійшлися, так нічого й не вирішивши. Принаймні кожен знав, що йому робити, — це вже непогано.

Івась подався на північну околицю села. Він не думав, що вже сьогодні можна чекати на вивідників, просто хотів роздивитися, як там. Звісно, він не так добре знав, що є навколо Лесикового села. От у себе вдома!..

Але дому немає. Ні мами, ні тата, тільки Леля — старша сестра. А зараз і Лелі немає. І невідомо, де вона, що з нею. Хлопчик вірив у свою старшу сестру, знав, яка вона обережна, пильна й спритна. Проте все складалося дуже тяжко — і тут, і там, де вона зараз.

Іще зовсім недавно, коли прийшли до Лесикового села, подолавши такий страшний і небезпечний шлях, здавалося, все тепер буде добре. Житимуть спокійно, навчаться читати, полюватимуть, ніщо їх більше не розлучить… А воно не завжди буває так, як гадаєш. А може, й ніколи… Зараз навіть важко уявити собі, що все може бути гаразд. Так мало людей лишилося на землі. І ніяк не можуть між собою жити в злагоді. Може, це люди своєю ворожнечею заслужили таке життя?

Івась відійшов досить далеко від села. Ця частина лісу йому здавалася найбезпечнішою. Малоймовірно, що вивідники сюди забредуть. По ліву руку пролягав глибокий яр, прорізаний річечкою. Там, як розповідав Лесик, його односельці колись брали воду. А понад яром звалювали сміття. Потім була страшенна злива, повінь, вода підмила схил, і всі відходи сільського життя повалилися в річку. Відтоді люди почали хворіти. А на початку цього літа старий Інженер вирядив Лесика в дорогу до Руїни, щоб принести якусь речовину, — він знав місце, де вона лежить. Інженер тривалий час користувався нею для очищення води — колись, багато років тому він сам приніс із Руїни торбинку. Але торбинка з роками спорожніла…

Цей яр може виказати їх. Колись, кажуть, його почистили, та Івась був переконаний, що для досвідченого мисливця нескладно розпізнати річечку, в яку навалено людського сміття. Одне сподівання: спуститися до яру дуже важко. Схили поросли чіпкими колючками ожини, вічними заростями кропиви, в якій міг би сховатися дорослий чоловік. Якби схотів, звичайно. Хоч це навряд.

Тут, нагорі, слідів не було. Івась намагався зібрати докупи всю свою пильність і обережність. Він нічого не знайшов і сподівався, що жодного сліду не залишив. Завтра зранку треба йти на схід. Там ходить найбільше людей. Крім південного краю, звісно. На південь лежать сади й городи. То таке місце, яке ні з чим не сплутаєш. Навіть якщо ти не вивідник, не мисливець. Туди, до садів і городів їх просто не можна пускати. Та й не дуже схоже, що вивідників занесе саме туди. Йтимуть же вони з півночі.

Івась досить далеко зайшов від того місця, де Лесикова вулиця виходить у ліс. Повертаючись, він вирішив зрізати кут і вийти на ту глуху вуличку, де переслідував Пластуна. Підійшов до неї з лісу і зразу ж згадав, що пройти тут неможливо. Це він бачив іще тоді — тільки з іншого боку, від села. А тепер переконався, що жодна жива душа цим шляхом до села не втрапить. Крім вовкулаків, звісно. У них хоч і не густе волосся росте по всьому тілу, але шкіра така шорстка, цупка й міцна, що ці чагарі — їм не перешкода.

Івась повернув назад і пішов уздовж села, шукаючи хоча б стежинки, яка вивела б його на вулицю. І не встиг пройти й півсотні кроків, як почув розмову.

Балакали зовсім поруч — отут, за чагарями. Балакали двоє. І не впізнати їх було просто неможливо.

— Більше ніколи! Ніколи в житті! Зрозумів? Я й слова тобі більше ніколи не скажу! — крізь сльози вигукувала маленька дівчинка.

— Абагатимі! Ага! — винувато відповідав їй дорослий чоловічий голос.

— І не підходь до мене! Я думала, ти мене любиш! А ти!..

— Ітько… лю… — бубонів Пластун.

— Якби ти мене любив, ти б теж був чесний, як я! Ти б не пішов і не вкрав рогача… Бо якби я тобі не сказала про пастку в ямі, ти б просто в неї ногою і вскочив!.. А я тобі сказала!.. — Між вигуками Марічка тяжко схлипувала.

Івась уявляв, які велетенські сльози заливають її щоки, хотілося просто зараз убити, зарубати, голими руками задушити цього недоумкуватого негідника. Хлопчик згадав, скільки він пережив учора. Страшно подумати, які жахи він собі уявляв! А з’ясувалося, що все було дуже просто. Мала попередила свого, як вона гадала, друга, що в чорній ямі під стіною пастка, він дав їй слово, що не піде красти, а тоді взяв сокиру й висадив двері до комори з хати. Отака дурненька! Знайшла кому вірити!

— Яне… див… — виправдовувався Пластун. — То н’я.

— Ти!.. Тільки ти міг!.. Хто ще знав про пастку?.. Це ти! Ти обдурив мене!

— Анасанамнаса! Ага! — Вигукнув Пластун, і можна було битися об заклад, що він також плакав.

— Пусти! — страшно крикнула Марічка, а потім твердим і зовсім не плаксивим голосом промовила: — І більше ніколи в житті не торкайся мене! І не підходь!

— Ітько! Ітько! — мабуть, вона пішла, а Пластун гукав навздогін, та відповіді не було.

Івась стояв і дивувався. Схоже, Пластун справді дуже любив їхню малу. А найбільше його вразило те, що сам він повірив: це не Пластун украв їхнього рогача. І не він порубав хитромудрого замка, змайстрованого Петрусем. Івась і раніше про це здогадувавсь, а зараз упевнився остаточно.

Невдалий заколот

Вона була спокійна і впевнена. Струнка, вродлива, як ніколи. Вона знайшла його!

До неї були прикуті всі погляди — вождя, Василя, дітей і жінок у дверях своїх хат. Навіть сонце якимось дивом визирнуло з-за суцільних тягучих хмар. Вона притягувала, просто вбирала в себе очі людей. Тонка, але сильна і впевнена в кожному своєму рухові. Зовсім юна, але сповнена відчуття власної гідності. Ніби й не було такої тяжкої й виснажливої подорожі — сліпої пожежі, русалок, Чати й хижих видр. Лисий завжди знав, що вона вродлива — найвродливіша, але зараз, дивлячись на неї ніби чужими очима, ніби уявляючи, якою бачать її всі ці сторонні люди, він був приголомшений. Він був переконаний: ніхто з них ніколи такої краси ще не бачив.

Надлюдським зусиллям Лисий стримав себе, щоб не кинутися їй назустріч. Але його миттєвого поруху, схоже, ніхто не помітив. Він зараз легко міг утекти, й кинулися б його нескоро.

Вождь підвівся з землі й завмер. Потім дуже повільно, ніби вві сні, кумедно підскакуючи з кожним кроком, рушив назустріч дівчинці. Він не дійшов кроків п’ять, коли Глина збагнув, що до Лисого йому зараз не дістатись, а цей сивий, кульгавий, пошрамований чоловік хоче підійти до Лелі. Погляд його Глині зовсім не сподобався. Пес забув про Лисого й попереджувально загарчав на вождя.

— Заспокойся, тварино, — несподівано лагідно промовив старий, — не завдам я шкоди твоїй чарівній хазяйці.

Оце «чарівній» Лисому страшенно не сподобалося. Та й Глину дід вочевидь не переконав. Пес загарчав голосніше:

— Тобі зараз буде так погано! — сказав він вождеві. — Ти в мене зараз на дереві рятуватимешся.

Вождь нарешті зрозумів, що пес не жартує, і зупинився. Він стояв, ніби забувши про існування всіх інших людей на майдані. Обличчя його було спотворене безглуздою блаженного усмішкою.

— Звідки ти взялася тут, мавко? — так само лагідно спитав він.

Мабуть, мавок старий ніколи не бачив, або принаймні не розмовляв із ними. Лисому, щоправда, також щастило з цією поганню не стрічатися, але Інженер багато розповідав. Втім, із його розповідей хлопець не все зрозумів. У Інженера виходило так, що мавки забалакують людину, принаджують, а потім перетворюють на дерево, а то й на пень. От тільки неясно, чим же вони так принаджують. Тобто хто ж змушує людину з ними розмовляти? Цього Лисий не зрозумів. Тому й усі пригоди Інженера з мавками залишилися для нього непереконливими, небезпека від цих пригод здавалася перебільшеною Інженером.

Та навіть не те тривожило Лисого, що вождь назвав Лелю мавкою, а те, як він це сказав. І головне — як він на неї при цьому дивився. На дітей так не дивляться.