Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Оксеник Сергій - Страница 51

Запитання заскочило Лисого зненацька. Але він із усіх сил постарався не виказати цього. Він не знав, що відповісти. Будь-яка відповідь може виявитися хибною. І хлопець промовчав, не змінивши виразу обличчя.

— Ми не випадково безсмертні — ти і я, — вів далі старий. — Нас обрано, щоб керувати іншими людьми. Ми мусимо любити й жаліти їх, але не можемо заперечити, що вони нижчі за нас. Що їхні можливості менші. Що вони не можуть знати стільки, скільки ми. І стільки жити також не можуть. Ми повинні керувати ними… Я здогадувався, що є ще вічні, що я не один такий. Дуже хотів знайти їх… Одного разу навіть помилився. Один чоловік здався мені також вічним — він багато знав, теж умів читати… Ми домовилися… Тепер я розумію, що ніякий він не вічний… Та Бог із ним… Хай живе… І домовленості з ним я жодного разу не порушив… А ти прийшов сам. І це також не випадково. Це тільки підтверджує те, про що я казав. Нам треба об’єднатися. Якщо ми, вічні, знайдемо спільну мову, це буде тільки на користь нашим людям. Бо що вже приховувати… Я ж бачу, що дехто з моїх дочекатися не може, коли я помру. А якщо й справді я помру — що тут почнеться, ти можеш собі уявити?

І знову Лисий не відповів. Він знав: що менше казатиме сам, то більше дізнається від вождя. І той справді не чекав відповіді, говорив далі:

— А якщо нас буде двоє, якщо ми поділимося всіма знаннями, якими володіємо: ти мені, я — тобі… Ти повернешся до свого села й будеш там владарювати. Я лишуся тут, у своєму селі. Ми будемо зустрічатися раз на кілька років і розповідати один одному про те, що нового знаємо… Будемо домовлятися, якою частиною знань поділитися з народом, а якою ні… Хто тоді нам з тобою буде страшний?

— Багато хто, — не втримався Лисий.

— І то правда, — погодився вождь, хоч і зрозумів Лисого, здається, не так. — Люди хижі… Тим більше нам треба об’єднатися. Тільки так ми зможемо втримати владу й не допустити кровопролиття. Ніхто не знатиме про нашу угоду. Та й навіщо їм знати? Їм треба знати тільки те, чого ми їх навчимо…

Слова вождя нагадували колискову. Лисий слухав їх, дивився на мерехтливий шрам на обличчі вождя й відчував, що зараз засне.

Те, що говорив старий, виглядало логічно, але щось у цих словах було недоречне, несподіване, хлопець тільки не міг зрозуміти, що саме. Він опустив повіки, ніби заколисаний, ніби от-от засне. І щойно перестав дивитися на вождя, одразу все змінилося. Він раптом уявив, що перед ним — Інженер. Але не вічний Інженер, а їхній сільський. Хлопець відчув, що вони справді дуже схожі: його сільський Інженер, який навчив його всього, що він знав, і цей вождь, який навчив своїх односельців усього, що вони знали. І схожим у них був… страх. Вони обоє боялися. Не Лисого. І навіть не смерті. Вони боялися старості й не вміли цього приховати. Як же він раніше не здогадався! А Інженера з Руїни старий вождь зовсім не нагадував. І саме це було найбільш дивним. Бо той далекий Інженер такого сказати не міг. Він також був безсмертний, але ніколи не думав про владу над іншими, не брав на себе права вирішувати, кому що належить знати, а кому — ні.

Лисий згадав, як ображалася Леля, що він не всіма знаннями з нею ділився. Він відчув, як почервоніли його вуха. Стало нестерпно соромно, ніби не вождь, а він, Лисий, усе те щойно промовляв.

— Ні, — сказав він тихо й твердо, нічого не пояснюючи.

Старий вождь, не дивлячись на нього, кивнув головою.

Відповіді не пролунало. Усе сталося миттєво. Лисий раптом відчув небезпеку. Це був такий гострий і миттєвий напад, що він, не розмірковуючи, навіть не підводячись на ноги, впав на бік і відкотився. Відразу ж у місце, де він щойно сидів, ударив важкий спис, який усім своїм залізним жалом увійшов у білий пісок.

Хлопець стояв поруч із каменем і дивився на високого бородатого чоловіка, що вийшов із-за круглої хати. На його обличчі був розгублений вираз. Він вочевидь не розумів, як дитина змогла вгадати, що саме цієї миті в неї кинуть списа.

Лисий швидко переводив погляд із бородатого чоловіка на вождя й Василя. Тільки тут він помітив, що за ними стежить дуже багато очей. Власне, все село визирало зі щілин у дверях на те, що відбувається на майдані біля каменя.

Лисий розумів, що опір його безглуздий. Він і п’яти хвилин не протримається в битві з цими дорослими, сильними й спритними чоловіками. Але вибору в нього не було. Він не сумнівався, що за першою спробою вбити його зараз будуть наступні. І його, звичайно, уб’ють. Хто-хто, а він точно знав, що напис на камені про його непіддатність смерті — дурниця. Навіть безсмертні люди, такі як вождь або Інженер, не вціліють, якщо в їхні груди ввіп’ється гострий спис. Він знав, що зараз загине. Але він знав і те, що смерть його цим людям легко не дасться.

Лисий спритно скочив на інше місце, відчувши запаморочливій біль у нозі. Але опанував себе. Тепер він стояв спиною до каменя і знав, що ніхто не нападе на нього зі спини. Однак ніхто на нього не напав. Усі троє чоловіків дивилися не на нього, а в зовсім інше місце. Двері в хатах розчинилися трохи ширше, і все село витріщилося в той самий бік.

Він не знав, що там відбувається. Той край майдану затуляла від нього віща брила. Скориставшись із того, що на нього ніхто не дивиться, Лисий швидко перемістився до краю брили й визирнув туди, куди дивилися зараз усі. Він визирнув і похолов.

Бо на майдан вийшла з лісу група мисливців, серед яких ішла Леля, міцно тримаючи за ошийник Глину.

Живі! Лисий зрадів. І Василька з ними немає. Це може означати, що він пішов до села попередити людей про сусідів. А може… Втім, у Лелі був занадто байдужий вигляд. Якби з Васильком щось трапилося, вона була б інакша. Леля ковзнула поглядом по Лисому й удала, що він для неї нічим не відрізняється від інших. Це добре, це вона молодець.

Щоправда, Глина хотів кинутися до нього, почав радісно крутити хвостом і кричати: «Лисий! Лисий!» Однак його, схоже, не зрозуміли, а Леля з руки нашийник випустила. Цілком можна було подумати, що це пес відразу збагнув, хто тут головний, і гавкає на вождя.

Приготування до того, не знаю до чого

— Головне — не дати нас знайти. — Івась уважно подивився на всіх. — Ви зрозуміли? Якщо хтось побачить вивідника з того села й уб’є його, решта знатимуть, що шукати нас треба там, куди пішов цей вивідник.

— Якщо ми когось зустрінемо й не уб’ємо, то він уб’є нас. Або прийде до нашого села, — Василько вочевидь не розумів, чого від них хоче Івась.

— Так воно ж той… Ну, правильно, — погодився Вухань. — Це ж як їх той… То як же тоді? Ні!..

— Треба розставити пастки, — запропонував Петрусь.

— Ну, ти той! — обурився на цю пропозицію Вухань. — Я й ті, що є, піду й той… Це ж хіба можна таке людям!..

Вуханя підтримав Івась:

— Навіть якщо він втрапить у пастку, що ти далі з ним робитимеш? Нам полонені не потрібні. Нам треба, щоб нас не знайшли.

На Марічку ніхто не звертав уваги. Вона сиділа в куточку, пильно дослухалася до розмови й щось сама собі метикувала. Потім тихенько встала й вийшла з хати. Ніхто й не помітив. А можна ж уже було й зрозуміти, що з малою менше клопоту, коли вона під наглядом.

Суперечка тривала, та жодної думки про те, що робити, як захиститися, так і не виникло. Зрештою всі ніби погодилися з Івасем, але ні він, ні хто інший все одно не знали, що ж робити.

— Ясно одне, — втомлено підсумував Івась, — треба виставити охорону. Всім треба йти вартувати.

— Ага, — невесело пожартував Василько. — А тим часом Люба з Пластуном і ступу з комори винесуть.

— Це правда, — погодився Івась. — Петрусю, ти збери в селі всі арбалети, крім тих, що будуть у вартових. І в Лесиковій хаті перероби їх. Щоб могли стріляти вниз. Потім поміняємо. Заодно й постережеш наше добро. Якщо прийдуть Пластун чи Люба, не заводь із ними ніяких розмов. Зразу стріляй.

— Та ти що! — обурився Вухань. — Та живі ж люди! Ну, ти вже той…

— Слухайте, — раптом придумав Василько. — А давайте вартовим поставимо Бороду. Хай навіть не ховається. Вивідник побачить його й тікатиме світ за очі. І всім знайомим накаже в ці місця не потикатися.